Музей музею. Історія свободи очима Влодка Кауфмана та сотень анонімних глядачів

Причин написати про поточну виставку в Національному художньому музеї "Музей Свободи Майдану / Музей Майдану" напрошується одразу дві.

По-перше, подія стала першим кроком до розбудови потенційного стаціонарного музею, що увіковічив би переломні події минулого року.

По-друге, виставка представляє рідкісний для Києва, а тому довгоочікуваний багатьма персональний проект львівського піонера сучасного мистецтва Влодка Кауфмана.

Ініціаторами створення "Музею Свободи/Музею Майдану" виступили фахівці з музейної та культурної сфери, експертна компанія pro.mova, Український інститут національної пам'яті за підтримки Міністерства культури України.

Збір та збереження артефактів для майбутнього музею ще у січні розпочали Музей Івана Гончара, Музей історії Києва, заповідник "Софія Київська", Національний музей Великої вітчизняної війни, Агенція культурних стратегій, НДІ пам’яткоохоронних досліджень.

На статус одного з головних "експонатів" цілком заслуговує і сам НХМУ, що декілька місяців перебував буквально на "лінії вогню", а тепер виступає гостинним майданчиком для презентації "ескізу" музею тих подій.

Ідея нинішньої експозиції власне не полягає в презентації реальних "майданних" експонатів і, тим паче, не готових історичних наративів. Судячи з намірів, не переслідуватиме таку мету й запланована інституція.

"Майбутній Музей свободи/Музей Майдану має стати платформою для творення, дискусій, критичного осмислення нових уявлень про свободу і відповідальність, демократію, формування суб'єктності та ролі різних суб'єктів в українському та інших пост-тоталітарних суспільствах", – коментує Олександра Бакланова, один із ініціаторів створення Музею Свободи, керівник незалежного аналітичного центру та експертної компанії pro.mova.

Невеличкий простір на першому поверсі НХМУ (де зазвичай розміщюється своєрідна музейна лаунж-зона для спілкування) запрошує гостей долучитися до обговорення смислового наповнення "Музею Свободи". На стінах замість картин розміщенні дзеркала – красномовне візуальне твердження про те, що музей (як і сам Майдан) творять люди.

Маленька мить спільнотворчості – поділитися своїм персональним тлумаченням свободи, залишивши повідомлення на кольоровому стікері на одному з дзеркал.

Окрім строкатої мозаїки папірців, дзеркала прикрашають охайно виведені маркерами афоризми (чомусь англійською мовою) про поняття свободи від відомих мислителів, від Бакуніна до Маркеса. За художній контекст тут відповідають невеличкі об’єкти Влодка Кауфмана на простих музейних вітринах.

Основний проект Кауфмана займає весь простір для тимчасових виставок на другому поверсі – в кожній з трьох затемнених зал по великій інсталяції, які по-різному пропонують підійти до осмислення амбівалентного поняття персональної свободи.

Величезне гніздо з лози посеред пустої зали – символічна оселя, власний дім, в якому людина відгороджується від навколишнього світу, але водночас створює власні стіни-перепони. Цей монументальний об’єкт з лози також відсилає до багаторічної практики пана Влодка в галузі ленд арту.

В наступній залі інстальована ціла купа дорожних знаків, деякі з них є реальними простріляними знаками з Інститутської, Грушевского та інших зон бойових дій Майдану. Інсталяція символізує систему правил та обумовлених стосунків, що їх накладає на особистість соціум та режим міського життя.

Завершує експозицію човен, що ніби рухається за межі стін музею, прихованих за медійною проекцією морських хвиль.

Власне, вже саму будівлю музею можна розуміти на цій виставці двояко. Це і допоміжна платформа для вільного висловлювання художниці/-ка, його майданчик для звернення до широкої аудиторії (особисто пан Влодко вже давно мав би провести "персоналку" в головній музейній інституції країни). Але музей також означає обмеження, повільні робочі механізми й консервативні звичаї, що тяжітимуть над будь-якою художньої дією.

Власне третьою причиною побачити "Музей Свободи / Музей Майдану" є сміливий як для класичного музею формат проекту. В світовій музейній практиці звернення до глядача як співтворця ще на початку 2000-х рр. отримала загальну назву "новий інституціоналізм".

Будучи важливою складовою політики таких прогресивних європейських закладів як Van Abbemuseum (Ейдховен) або Museo Reina Sofіa (Мадрид), ідеї "нового інституціоналізму" постійно піддаються скептичній критиці через невідповідність надихачої теорії та реальних справ. І дійсно, чи справді така глядацька співучасть впливає на роботу музею, чи це лише красивий реверанс під заманливим словом "інтерактивність"?

Цікаво було б побачити наприкінці проекту в НХМУ якісь загальні спостереження щодо характеру "глядацького волевиявлення" (щедрий матеріал для соціологів!), а згодом, і подальші практичні кроки до втілення громадянських візій в стінах мабуть що першого в країні громадянського музею.

Поспішайте побачити проект та поділитися власними думками до 30 листопада.