Чотири розповіді з "Історії талановитих людей"-2 Ірини Славінської

На "Книжковому Арсеналі" буде представлено продовження "Історії талановитих людей" Ірини Славінської.

Для другої книжки "Історій талановитих людей" Зураб Аласанія розповів про улюблені книжки, а також про те, як, можливо, порушив закон – але довести це неможливо, навіть якщо його історія таки виявиться правдивою. Мирослава Ґонгадзе поділилася секретами тренування стрибків вище голови.

Анатолій Дністровий, як затятий рибалка, яким він і є, наловив ціле відро різнокольорових рибок, у якому й колючі йоржі, і цілком миролюбні карасики. Сергій Жадан говорив про свої історії зустрічей із музикантами, що просто на очах перетворювались із людей, які роздають автографи, на людей, які разом із поетом творять спільні цікавезні музичні проекти.

Алевтина Кахідзе поділилася своїми малюнками, говорила про маму Клубніку Андріївну та життя в місті без музеїв, картинних галерей і перспектив. Саша Кольцова розповідала про успіх п’ятдесят перших кроків, втрату близького друга, а також про те, як боляче тебе може стукнути Всесвіт, якщо не виконувати свою місію та щоденну рутинну роботу.

Ігор Померанцев озвучив багатоголосся Чернівців і налаштував баланс кольорів краплин дощу, що падають зі стиглих ягід винограду, поміркував про культуру та ферментацію, а також поділився своєю акустичною мрією.

Ірен Роздобудько розповіла, як писати сценарії, пояснила, чому просила маму не радіти першій публікації доньчиних віршів у місцевій газеті, а також показала свої ранні вірші, писані ще в Донецьку російською мовою. Микола Рябчук згадав роботу у "Всесвіті", розкрив декілька літературних містифікацій і дійшов висновку, що в житті йому пощастило – за совєтів його таки не посадили, а просто вигнали з інституту.

Мар’яна Савка поділилася своїм досвідом творення видавництва – від невеликого й нішевого до помітного й упливового. Таміла Ташева відкрила сокровенний Крим – розказаний прабабусею, відчутий на власній шкурі, окупований тепер. Із мрією на повернення та happy end.

Усі ці історії шукайте на книжкових полицях, "Українська правда. Життя" ексклюзивно публікує чотири з них.

САША КОЛЬЦОВА. ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК КОВБАСИТИ З УСІХ СИЛ

Усе почалося з того, що я слухала багато музики. В мене мама – викладач музики, спочатку працювала в музичній школі, а потім – у дитячому садку, де працює й зараз. Ми слухали класичну музику й дитячі музичні платівки, популярні казки, можливо, ще трішечки італійської естради в нас було. А моя бабуся мала лише одну платівку – The Beatles, Hard day’s night.

Мені завжди здавалося, що музика є органічним середовищем: в дитячому світі все можливо, і музика є частиною чарівного світу, в якому сполучання звуків може створювати паралельну реальність. Це як в портал зайти й там сформувати свою дійсність. Тому для мене музика – ліки від усього, як і література. Слухаючи музику, ти можеш змінити собі настрій, можеш створити щось своє.

Я закінчила музичну школу по класу фортепіано, але зрозуміла, що займатимусь музикою, вже після її закінчення. Як і всіх дітей, під час навчання музиці в школі мене нудило. З "музикалки" я тричі йшла... це не було захопливо, мені було важко через великі проблеми з дисципліною і з можливістю зосередитися. Ці проблеми в мене є й наразі. Пам’ятаю, мамі всі казали, що в мене є здібності, але дитина не займається. Успіхи мене ніколи не цікавили, тому що в школі завжди знаходився хтось працелюбніший і талановитіший.

Знаєте, є успіхи перших кроків, а є успіхи п’ятдесят перших кроків. Так от я задовольнялася успіхом перших кроків і відразу кидала те, що мені вдавалося робити добре. Отже, після чотирнадцяти років я десь років зо два взагалі не цікавилася музикою. Гадаю, після закінчення музичної школи мені була необхідна перерва.

З часом, уже в останніх випускних класах ліцею – моє навчання проходило в "Науковій зміні" на Лівому березі, – я почала просто божеволіти від музики, тому що зрозуміла: це мені потрібно, це моє природне середовище. Я тоді зустрічалася з хлопчиком, який грав у групі, і в нього була хороша фонотека, де стояли пронумеровані касети, власноруч зроблені обкладинки з кольорового паперу, підписані спеціальним шрифтом. Для касет були такі спеціальні тумби, які оберталися.

Хлопчик мав десятки касет у фонотеці й давав мені їх переписувати – з умовою, що я дисципліновано маю їх вчасно повертати. Так я почала збирати власну фонотеку.

Запис касети в Києві – це прогулянка в два історичні місця. Одна точка знаходилася в ЦУМі й назви, здається, не мала – біля сходів просто стояв стіл і лежали каталоги. Ти приносив свою чисту касету, зі спеціального каталогу вибирав, що тобі записати, платив якихось чотири-п’ять гривень і здавав чисті касети. Через кілька днів можна було забирати готові касети з новою зарубіжною музикою, спіраченою з фірмових дисків, які привозив власник студії.

Друга точка мала назву "Фенікс" і розташовувалася в дитячій бібліотеці в "Пасажі". Там також була велика каталожна система, і з неї можна було вибрати музику й записати те, що захочеш. Кожну неділю ми їздили на ринок "Петрівка", щоби купити музичні журнали, наприклад, і там знайти постери. Коли мені було шістнадцять років, моя кімната була обклеєна постерами Extreme, PearlJam, Alice in Chains, популярних тоді груп.

У той час я жила в абсолютно замкненому музичному світі. Вступивши до лінгвістичного інституту, протягом першого року навчання в своїй інститутській групі я майже ні з ким близько не познайомилася (оскільки це мовний вуз і філфак, то в групі нас було всього п’ятнадцятеро), тому що в мене був плеєр. Після закінчення лекції я надягала навушники й усю перерву сиділа на лавах на першому поверсі в нашому першому корпусі. Я сиділа там з плеєром. У мене була картата сорочка, я важила трошки більше, ніж зараз, носила чорні джинси та рюкзак.

Мені було незрозуміло, чому решта людей постійно спілкуються між собою, а головне – навіщо? Музики для мене було цілком-цілком достатньо. Звукова картина гранжевої музики й пост-року відповідала моїм тодішнім емоційним підлітковим відчуттям – я була геть занурена в прослуховування, і ці емоційні переживання вповні компенсували мій підлітковий виклик.

У цьому стані я прожила рік, просто всотуючи музику десятками альбомів. Поступово я почала спілкуватися з тими, хто теж слухає музику. Через те, що це "ін’яз", такий трішечки богемний університет, у ньому згодом я знайшла багато однодумців. Так сталося, бо чимало людей вступають на філфак, аби не відволікатися від свого хобі. Ліниві, ліниві люди.

Тут маю сказати, що ще перед університетом я почала сама писати музику. Це сталося великою мірою під впливом музики Янки Дягілевої та її трагічної долі. Вона настільки на мене вплинула, що я вдома почала писати пісні під гітару, і ці пісні достатньо сильно наслідували її альбоми, але потім я переключилася на американську й британську музику. Мені було років шістнадцять. Удома я мала свою кімнату й могла там сидіти з гітарою, магнітофоном або книгами.

На гітарі я грала погано, тому на першому курсі пішла у вечірню музичну школу. Я дуже добре пам’ятаю цей момент, коли стою на вулиці Горького під дощем і соромлюся туди зайти: страшно, тому що там лише хлопці займаються, і тому що це вечірня школа, і я нічого не вмію, і в мене навіть гітари нема. І ось я наважилася, зайшла й подумала: "Ось ти, напевно, займатимешся цим".

Той момент я точно пам’ятаю, момент усвідомлення, що я хочу писати й виконувати музику. Щоправда, все, чого я навчилася тоді у музичній школі, – це грати гаму та якісь простенькі мелодійки. З тих часів я зрозуміла, що для створення музики ти не обов’язково маєш бути інструменталістом, а можеш просто піймати енергію, закладену в кількох нотах, і з’єднати її з власним тембром, подачею, з тим меседжем, який даєш.

Отже, я почала вдома самостійно записувати пісні. У мене був маленький магнітофон із кнопкою запису, гітара, метроном і можливість на іншому магнітофоні імітувати семпли. Тож я ставила семпл з якоїсь музики – з радіошумів, наприклад, – умикала замість drum-машини такий аналоговий метроном, щось настукувала, трохи шуміла, накладала шари звуків.

Коли я записала сім-вісім пісень, то почала показувати їх людям. Дуже соромилася. Це виглядало так: ти з аудіоплеєром підходиш, наприклад, до дівчинки, що займалася роботою з крутими гуртами з фестивалю "Червона рута", даєш їй навушники послухати й питаєш: "Ну як?" – а вона тобі: "Ну, сыровато". Це так виглядало, такий був шоу-бізнес. Із часом інформація про те, що є якась дівчинка, яка щось пише, почала ширитися маленькими тусовками.

Виявилося, що зі мною в інституті вчився Бас (Дмитро Мрачковський), який теж хотів займатися музикою. Він познайомив мене з хлопцями, які потім увійшли до першого складу "Крихітки". Вони тоді називались інакше – "Крипта", і їхня група грала такий лютий-лютий індастріал.

У хлопців була своя база на розі Механізаторів і Кавказької, біля парку, – страшнувато, зате тобі є, куди приходити після інституту щодня. Пари закінчувалися о другій, ми брали інструменти, сідали на трамвай, приїздили на базу і далі – спочатку ви чотири години п’єте, як всі нормальні студенти, а потім займаєтеся музикою.

Тоді була мода на українське, не така як зараз, скажімо, декоративна, бо ніхто прапорами та вишиванками не обвішувався, але всі відчували, що українське – це європейське й модне. Тоді було таке нове дихання – 1997 – 1999 роки – і мені здавалось, що ми ось-ось станемо поруч із німецькими гуртами. Хоча клубної култури не існувало, а для виконавців було всього три-чотири клуби в Києві... Наприклад, зал "Скіф", що знаходився на території Голосіївського парку. Удень це було приміщення, де лежали лопати працівників парку, проходили зустрічі пенсіонерок, а ввечері там виступали панк-гурти. Там відбувся наш перший концерт.

Ходячи на репетиції чотири рази на тиждень, ми швидко створили десяток "пісень". Було зрозуміло, що це треба комусь показати та почати виступати. Назви в нас не було. Барабанщик запропонував назву "Папа-пара-парапам", якось так це звучало. Тоді була російська група "Маша и Медведь", і всі сміялися, що ми називаємося "Міша і бобри" – через нашого гітариста Міхона (Михайло Гічан).

Я навіть не можу пригадати, звідки ми взяли "Крихітку Цахес". Треба було дуже швидко вирішувати з назвою, залишилось те, що залишилось. На найпершій нашій афіші назву написали з помилками. І з тих пір почалося: "Хто це? Що це? Ви що – єврейська група?". Бідний Гофман.

Ми тоді грали суміш фанку, індастріалу, numetal, хардкор-репу, що було абсолютно чуже для мене, але це були модні напрямки. Після першого виступу я зрозуміла, що сцена та спів – це моє, хоча тоді я ще не займалася вокалом і не чула себе. Водночас я усвідомила, чим хочу займатися далі. От тільки мені не пощастило регулярно читати музичні журнали в бібліотеці американського центру, і тому я чудово розуміла, як у нас тут тугувато з індустрією і як все по-аматорськи виглядає.

З початком кучмівського періоду суспільство стало відкочуватися назад – в "Червоної рути" закінчилося фінансування, Арт-Велес припинив робити "Рок- Екзистенцію". Маленькі культурні ініціативи почали закриватися. Радіо "Столиця", яке єдине масово крутило сучасний рок та українську музику, перетворили на шансон, потім закрили програму про українську музику на "Нашому радіо". Почався тихий наступ ретро. До революції 2004 року було достатньо сумно. Залишилися хіба що якісь недобитки.

У той момент мені здавалося, що ми робимо щось, не сподіваючись на жоден результат. Матеріал першого альбому ми не стали видавати, тому що він був дитячий, такі собі перші спроби. Нещодавно знайшли цю касету – звучить жалюгідно. З часом я в групі поступово почала перетягувати авторську ковдру на себе. На цьому ґрунті ми сварилися, але не настільки сильно, щоби розпастися. Мені здається, якщо ти із запаленим ентузіазмом спокійно робиш те, що хочеш, і виходить непогано, то решта групи починає тобі довіряти.

Ми почали ставати більш-більш відомими в своєму невеличкому колі. Хлопців задовольняло, що відгуки були схвальні, що публіки почало ходити більше, про нас стала писати якась українська преса. Уперше наша назва з’явилася в газеті Kyiv Post. Я дуже добре пам’ятаю, як узяла її на вулиці Пушкінській і почала стрибати, тому що мені було дев’ятнадцять років, у нас ніхто не вкладав ні копійки і про нас написала газета.

Поступово ми підійшли до запису першого альбому "На першому місці". Створювали власним коштом: усі учасники групи працювали, тож, за потреби, скидалися грішми. Коли 2005 року він вийшов, я абсолютно не очікувала, що це буде big bada boom. На перший концерт прийшло дуже багато людей, і я подумала, що це якась відповідальність. Доведеться з внутрішньої історії робити історію професійну.

У мене є десятки історій, коли до мене підходили дівчата й казали: "Це про мене". Думаю, єдина книга, яку я маю фахово написати, – це історія того, що відбувається в людському мозку, коли ти закоханий і слухаєш музику. Мені здається, що в тебе таким чином з’являється безліч теорій, які випробовуєш на собі і які підтверджуються чужим досвідом.

З дитинства я писала вірші, як і всі діти. Більше того, я мучила ними своїх одногрупників і однокласників. Я підходила до вчительки й казала: "Хочу почитати свої вірші". Мене всі ненавиділи, тому що я виходила й читала вірші, і всім доводилося сидіти, навіть під час перерви.

Дивно, що мене ніхто не бив. Щодо написання текстів, то я думаю, що тексти пісень не можуть існувати без музичного ритму – він задає й переносить склади, орфоепічні нюанси, розставляє емоційні акценти, і вони працюють лише з музикою.

Гармонія, вокальна інтонація, тональність самої пісні також впливають на інтенсивність драматургії, закладену в пісні, і на те, як слухач відчуває музику.

Гадаю, той альбом отримав таку потужну відповідь у свідомості слухача, бо він увесь про невзаємність. Мені тоді треба було донести свій розпач, розчарування тим, що людина, яку я люблю, недостатньо розумна, щоб осягнути, яким "великим даром" є моя любов.

У мене була велика внутрішня криза: я не могла зрозуміти, чому не отримую стосунків, потенціал яких так чітко бачу. Жінки дуже добре відчувають, за якого ставленні їхні кращі риси розкриваються, і ми підсвідомо вимагаємо цього ставлення до себе. Взаємне кохання – це самореалізація, а мені в ній відмовляли. З часом я зрозуміла, що більшість проблем у стосунках – це взагалі не про любов, а про самооцінку.

Тут з’являється моя головна історія – усвідомлення того, що невзаємного кохання не існує. Усе, що ми називаємо невзаємністю – це компенсаторні процеси навколо власної самооцінки.

Я вже в такому віці, коли в моїх подруг почали з’являтися другі чоловіки. Вони кажуть про те, що коли ти розлучаєшся з людиною, навколо якої побудувала своє життя, то спочатку перестаєш існувати, настільки це боляче. Просто тому, що твого власного життя було не так багато, і значна частина твоєї власної душі жила вашим спільним. Але виявляється, цю втрату можна компенсувати, ставши не чужою половиною, але собою – нова роль у театрі або кіно, новий суперпроект, фігура, про яку завжди мріяла, кар’єрне зростання, реалізація амбіцій.

Потім, коли ти знаєш, на що здатна, і вибудовуєш сольні стосунки зі світом, звісно, з’являються партнери, які відповідають новій самооцінці. І з ними все щасливо складається. Тобто реалізація свого призначення на певний час може стати важливішою, ніж та єдина людина, навколо якої, заради якої...

Кидаючи себе на амбразуру турботи про інших, ти, з одного боку, ніби все робиш правильно, і суспільство це схвалює, але насправді зраджуєш себе, заліплюєш пластиліном дуже велику діру в своєму житті, в якому бракує самореалізації. І якщо ти свідомо вибираєш такий "спокій" серед каструль і клопотів про інших, закопуючи талант в землю, Всесвіт обов’язково тобі за це помститься.

...2007 року помер мій співавтор Михайло. Це трапилося тоді, коли ми почали збирати сотні людей на концертах, і ця смерть примусила мене знову сховатись і думати про те, що я не хочу робити нічого публічного. Це болісний момент, тому що ти сидиш вдома, не хочеш ні з ким розмовляти, звинувачуєш себе в усьому, що трапилось, але разом із тим маєш тримати себе в руках заради інших. Тривало це достатньо довгий час. Коли трапляється чужа смерть, ти розумієш, що це сталося з якихось причин, і лише сама людина могла б дати собі відповідь – чому. Той, хто важко хворіє, має дуже сокровенні питання до себе та своїх стосунків із життям – це суто внутрішні розборки між своїми янголами й демонами.

Коли ти усвідомлюєш, що недопрацював, щось не зробив, щось винен собі, це твоя історія, вона більше нікого не стосується. Для всіх інших твоя смерть або хвороба – це урок. Так чи інакше ми всі робимо якісь висновки з чужих трагедій, часто підсвідомо. Мені здалось, що Міхонові смерть і хвороба були величезним уроком для нас, його оточення.

Пам’ятаю, ми грали благодійний концерт у клубі "Бабуїн", Міхон розповів, що в нього трішечки німіє одна сторона обличчя. Ми сказали, що це схоже на застуджений нерв, "випий щось, сходи до лікаря". Через кілька днів чи тижнів Міхон поскаржився на те, що рука гірше починає затискати струни. Тоді нікому на думку не спало, що це може бути. Усі подумали, що нерв прищемив і що "пий якісь крапельки, сходи до когось".

Але частковий параліч лівої сторони тіла швидко прогресував, зробили МРТ. Один із наших друзів, з яким ми знайомі зі студентських часів, – Микола, нейрохірург. Ми пішли до нього в клініку. І коли, подивившись на результати МРТ, він нам повідомив, що це гліобластома, рак мозку, прогноз такий-то, – ми не повірили. Усі думали, що це якась помилка. У двадцять із чимось років ніхто не хворіє. Микола сказав: "Півроку". Нам здалося, що це жарт, непорозуміння, що цього не може бути.

Я пам’ятаю, що найстрашніший момент був не тоді, коли це вже сталося і коли ми втратили його, а та мить, коли ти чуєш діагноз і знаєш про "півроку", і ця суміш емоцій не дозволяє рухатися далі, бо ти застрягаєш у переживанні несправедливості цієї ситуації. Це був важкий період. Згадую, як зайшла якось на кухню до свого басиста й помітила ті самі антидепресанти, що приймала сама в той час. І зрозуміла, що була так глибоко занурена у власні переживання цієї трагедії, що зовсім не звертала уваги на те, як це переживають мої колеги по групі.

Ми ходили до нього в лікарню й додому, намагалися розважити. У нас були достатньо близькі стосунки. Чим могли, допомагали. Спілкувалися постійно. Він міг розмовляти, хотів розмовляти. Потім поїхав на лікування до Німеччини, його родичі допомогли оплатити лікування, бо суми були величезні. Мені тоді не хотілося нікому про це говорити, оскільки сказали, що це невиліковно й жодних прогнозів немає. Мені здавалося, що боротьба марна і що ми не можемо розповідати публічно про цю трагедію, позаяк людина мусить мати приватність. Напевно, це було помилкою.

Він поїхав на опромінення в Німеччину й звідти повернувся вже іншою людиною. Йому вже не хотілося ні з ким говорити, нічого обговорювати, він ніби просто чекав. Думаю, Михайло усвідомив, що надії на видужання нема, і тоді його світ змінився. Він був до нас дуже терплячим із нашими ідіотичними "тримайся" й тому подібним. За два дні до смерті я все ще приставала до нього з "дивись, ми поруч, всі тебе люблять", і він тоді так посміхнувся, ніби погоджуючись, аби ми заспокоїлись і відчепились. Він помер удома, на руках у сестри.

Ще до опромінення Міша постійно казав, що хоче повернути все так, як було. Почав шукати дивні збіги: пригадував, як ще здоровий сам казав на себе "почуваюся полутрупом". Він був архітектором, дуже гарно малював і ліпив, якось удома знайшов власноруч виліплену фігурку пластилінову, що зображувала лежачу людину з голкою в голові. Це його дуже сильно шокувало. Ми почали про це думати. Було достатньо важко зрозуміти, чи була можливість учинити так, щоб усе пішло інакше. Те, що сталося, дуже мені завадило творити, щодалі я відчувала величезну провину.

З того часу я зовсім інакше почала відчувати час і важливість подій, з кожного контакту намагаюся робити якийсь висновок. Це східна мудрість, за якою ніхто тобі не ворог, ніхто не друг, але всі є вчителями. Люди навколо являють собою просто натяки для твого індивідуального діалогу зі Всесвітом. Коли це сталося з Михайлом, то був не просто натяк. Ми мали все переосмислити, зібратися з силами. З новим колективом "Крихітка" ми записали платівку, але щось у мені тоді зупинилось. Я мала зробити великий висновок, але застрягла в тій ситуації, коли ти мусиш щось зробити, але не робиш, тому що тобі боляче.

Кілька років я прожила так, що взагалі не мала бажання нічого писати. Просто спостерігала. Я зрозуміла, що хочу сховатися, хочу жити своїм маленьким щасливим буденним життям, не втрачаючи жодної його миті. Прийшло усвідомлення, що мені не потрібно чужого схвалення, бо це – відповідальність. Я почала розуміти, що не хочу відповідальності перед людьми. Дайте мені спокій.

Але це був антивисновок. Він допомагав достатньо довго, до 2013 року, коли почався Майдан. І тут виявилося, що просто неможливо жити в своєму маленькому світі, оскільки, коли ти замикаєшся в своєму світі й відкидаєш свою причетність до участі в глобальних змінах, настають величезні трагедії в країні, які тебе примушують робити те, чим ти маєш займатися. Не можна зраджувати власне покликання й відсторонюватися від відповідальності за своє життя. Ми маємо зробити власний глобальний висновок, вийти зі своїх затишних і незатишних світів і робити те, що маємо. Ковбасити з усіх сил.

ІГОР ПОМЕРАНЦЕВ. ІСТОРІЯ ПРО ЗВУК І ВИНОГРАД

Я працюю на радіо в жанрі арс-акустика – мистецтво звуку. Сприймаю Україну як акустичний феномен європейського значення. Вона звучить для мене різними голосами.

Усе почалося, коли мої батьки привезли мене із Забайкалля до Чернівців, тоді мені було п’ять років. У такому віці дитина не думає ні про мову, ні про національність. Натомість для неї абсолютно природно сприймати світ чуттєво, навіть по-дитячому еротично. Тож моє особисте дитяче відкриття після приїзду до Чернівців – це не українська мова чи "єврейське питання", а факт існування такої флори, як виноград.

Я був маленький, аби звертати увагу на національні питання, одначе вони мою родину не оминули. Мій тато був військовим журналістом, до війни – головним редактором молодіжної газети у Дніпропетровську, писав російською мовою. Після демобілізації батько не міг знайти роботу, тож ми поїхали до Києва, але залишалися там недовго. Саме починалася антиєврейська кампанія 1952 року – про це нас вчасно попередила татова товаришка з часів роботи в Дніпропетровську, відома журналістка Белла Ольховська.

Подейкують, що вона була близькою приятелькою та коханкою Брежнєва. З Києва ми вирушили в провінцію. Обрали Чернівці, бо там жили родичі. У Чернівцях роботи теж не було. Тато надів усі свої ордени, пішов до "Радянської Буковини" та став погрожувати, що ночуватиме в редакції, якщо його не візьмуть на роботу. Усе вирішилося завдяки мамі.

А було так: головний редактор "Радянської Буковини" порадив татові поїхати пошукати роботи в Путила – там був епіцентр сифілісу. У відповідь на цю ідею мама зробила вдома страйк татові, тато в редакції зробив страйк редактору, і тата таки взяли на роботу. Тож завдяки Чернівцям я вперше зрозумів, що мій тато вільно говорить і пише українською мовою.

У Чернівцях навколо мене звучали різні мови, які органічно між собою перепліталися. Почалося все зі спілкування з родичами-росіянами. Потім до нас приходили Борис Гончаренко, Федір Педченко, котрі згодом навіть стали письменниками.

У нас удома вони співали українських пісень. З часом ми переїхали жити з околиці до центру, і вже там я проводив своє єврейське дитинство. Єврейські діти та всі їхні родини розмовляли на їдиші, ми вдома спілкувалися російською, гості співали українською. І це було абсолютно натурально. Я пам’ятаю, як торгувалися товсті єврейські дами з гуцульськими жінками й знаходили спільну мову. Для мене це була маленька симфонія у симфонії. Поліфонія Чернівців заклала основи моєї мовної акустики.

Згодом, уже під час навчання в університеті, я почав усвідомлювати мовну проблему як проблему. У нас було так: українська філологія, невелика група молдавської філології, російська філологія... Я навчався на англійській кафедрі, крім того, я вже почав писати вірші. Коли ти пишеш вірші, в тебе змінюється ставлення до мови. Ти розумієш, що це такий інструмент, твій музичний інструмент, і ти сам – музика.

Тоді ж уперше до мене дійшли якісь чутки про молдавських націоналістів і про те, що когось там виключали, тобто було очевидно, що цей націоналізм мав стосунок до мови. Тобто мова сприймалася як політика. Потім заговорили про українських так званих націоналістів, мова знову постала в ролі політичного інструменту. І я, молодий поет, замислився.

Для мене мови – це скарб, і тому, коли ненавидять чи катують якусь мову, я сприймаю це як персональний біль. У Чернівцях мені стало ясно, що є такі режими й такі держави, які хочуть домінувати в усьому, які прагнуть володіти абсолютно всім. Вони хочуть, аби навіть мова їм підкорювалася, позаяк для них усе це – політика. Ці держави називаються авторитарними, чи тоталітарними.

У ті часи я вперше зіткнувся з "єврейським питанням". Коли 1965 року я вступив до університету, всі мої друзі поїхали до Сибіру, бо євреїв не допускали до університетського курсу. Вони були абсолютними вундеркіндами, всі стали докторами наук у 27 чи 28 років, а згодом переїхали до Ізраїлю чи Америки.

Переїхавши 1972 року до Києва, я вже мав відчуття, що володію багатим і багатомовним чернівецьким досвідом. Я вже знав, що мова – це не просто інструмент для ліричної поезії, а щось екзистенційне, смертельно чи життєво важливе.

Наприкінці літа того ж року Київ був заморожений страхом – саме пройшла нова хвиля репресій проти інтелектуалів. Арештовували останніх свідомих українців. Навколо панував страх, просто страх. Я пам’ятаю свій абсолютно безтактний жест, коли поет Мойсей Фішбейн привів мене до журналу "Всесвіт", де працював тоді перекладач з французької Михайло Москаленко. У розмові з ним я почав цитувати Надєжду Мандельштам, і Михайло у відповідь очі так угору підняв. Там, у редакції, все прослуховувалось, і тут я, такий неляканий ідіот із Чернівців, приїхав.

У тодішньому Києві я вперше зрозумів, на якому я боці барикад. Я усвідомив масштаби репресій і взагалі масштаби трагедії мови та культури. Я зрозумів, що українці були об’єктами репресій: у той час за аналогічні провини російських дисидентів і письменників ніхто не чіпав. В Україні всі репресії були спрямовані на культуру, яка артикулює націю. Світ тодішньої української культури перебував у таборах.

Сьогодні великі політологи часто кажуть, що Україна схожа на Польщу і що Україні треба на неї орієнтуватися. Це помилка. Польща – гомогенна держава з яскравою виразною національною ідентифікацією, навіть етнічною ідентифікацією. Україна – набагато багатша з погляду демографії. Тут треба думати про досвід Великої Британії чи США.

Великий потенціал України – її симфонічність. Україна розмовляє різними мовами – тут живуть і кримські татари, і німці, і євреї, і поляки. Це скарб. Це акустичний вселенський хор.

Перший урок багатоголосся мені дали Чернівці. Україна для мене – це великі Чернівці.

ЗУРАБ АЛАСАНІЯ. ІСТОРІЯ ПРО ФРАНЦУЗЬКИЙ ІНОЗЕМНИЙ ЛЕГІОН

Насправді вся ця історія – абсолютно незаконна. Але те, що це зі мною трапилося, довести неможливо.

До Французького іноземного легіону я потрапив через книжки. То були особливі роки. Після затяжного періоду читання філософських книжок запоєм я свій горщик у голові так нагрів, що почало зривати кришку. І тут мені трапився Легіон.

Якось у Харкові я побачив оголошення з пропозицією влаштувати у Французький іноземний легіон. Вирішив спробувати. За вказаною адресою знаходився офіс, де мені запропонували заплатити за гарантію потрапляння в Легіон. Тоді потрібної суми грошей у мене не було, але я вирішив ризикнути та зробити все сам. Забігаючи наперед, скажу, що моє рішення довело непотрібність нічиєї допомоги. Але, не маючи Інтернету, я не міг цього перевірити. Моя самостійна пригода з переходом кордону обійшлася у 50 доларів – це набагато менше, ніж у мене запросили в тому харківському офісі.

Отже, спершу я опинився в Польщі, потім – у Франції. Мови не знав, але з селянами в будь-якій країні порозумітися можна завжди. У Франції все було просто: будь-якому поліцейському на вулиці треба було сказати: "Легіон", – і все, він відводив тебе до найближчого пункту, звідки групи по п’ять – вісім осіб відправляють у маленьке містечко під Марселем – Обань, де розташована "учебка".

Перші декілька тижнів тебе одягають і тестують фізичні та розумові здібності. Результат тестів передбачити неможливо. Наприклад, на моїх очах до Легіону не взяли міцних хлопців, які пройшли не одну війну, натомість проходив хтось повненький або дуже юний і не влаштований у житті.

Потім нас перевіряли: у моїй біографії вони відкопали такі факти, про які я сам уже давно забув. І лише після цього все почалося: три місяці – в тренувальному таборі, п’ять місяців – у різних підрозділах у різних країнах світу.

Ця армія – хороша структура, в ній добра дресура, міцні традиції. Люди взагалі люблять ритуали, і в Легіоні таких ритуалів – хоч греблю гати. Моя зарплата тоді становила 50 франків на день, і мені не було на що їх витрачати, оскільки нас годували й одягали, а до міста вийти або телефонувати близьким чи листуватися ти не маєш права протягом перших трьох років служби. Я витримав один рік.

Звідти, з того досвіду, я виніс декілька дуже потрібних для мене цінностей. Перша й головна – ніколи більше не брати участі в ритуалах. Ритуальні речі мене лякають. Саме тому я сам намагаюся ними не зловживати, бо знаю їхню дію.

Навіщо я це терпів? Я їхав, аби вправити мозок – і там це роблять неймовірно добре. У Легіоні стираються межі між націями, мовами, країнами й походженням, тому що кожен солдат має бути просто легіонером. Крапка. Там у контракті так і сказано: "Хоч яким би був ваш сімейний і соціальний стан, надалі Легіон уважатиме вас холостим і безробітним". Ти маєш забути все – батьківщину, дітей і все подібне.

У Легіоні я зміг припинити думати, і це було просто, бо я нічого не мав вирішувати. Можливо, у житті кожного настає такий момент, коли хочеться, щоби все вирішували за тебе. Можливо, тепер узагалі стало забагато людей, які хочуть, аби хтось усе за них вирішував. У мене цей період тривав недовго – протягом року в Легіоні.

З Легіону пішов я теж нелегально. Здається, вони знали, що я збираюся це зробити, але відпустили. Пішов разом із напарником, уночі, без речей. Якийсь час мешкали в Іспанії, куди згодом хлопці надіслали викрадені з канцелярії наші документи. Згодом я ще пожив у Парижі – там легко заробити й живописом, і грою на музичних інструментах.

Із Парижа я повернувся до Харкова, де мене зустріли брати й де я одружився. Почався новий поворот життя.

Обурення цією історією із влаштуванням у Легіон привело мене в журналістику. Мені раніше до таких речей було байдуже, але я сам бачив ці оголошення, які запрошували людей заплатити 1000 доларів за невідомо що. Я знав, що їх обманюють. Тож вирішив написати, як воно все насправді. Описав мою історію – від побаченого оголошення до самої служби в Легіоні, а наприкінці статті додав, що така діяльність із "влаштування в Легіон" є незаконною. Статтю віддав у першу ж редакцію, що трапилася мені на вулиці Сумській. Там статтю прочитали, а мене вже не відпустили – попросили писати ще. Пощастило, що там працював добрий редактор, який звернув на мене увагу.

Допомогло читання – завдяки книжкам я добре володів мовою. Людям подобається жива мова, а не щось квадратно-гніздове. Інших талантів у мене нема – лише книжки, нічого іншого.

СЕРГІЙ ЖАДАН. ІСТОРІЯ ПРО МУЗИКУ

Мені подобається, коли в анотаціях мене називають "музикантом". Що додає до цієї й без того химерної історії частину абсурду. Річ у тім, що я не музикант, не вмію грати на жодному музичному інструменті. Більше того – в мене фатально немає слуху: на сцені я радше імітую спів. Як в останніх серіях серіалу Southpark я граю голограму Майкла Джексона. Але потяг до музики в мене був із дитинства, і я навіть учився грати на баяні та на гітарі, але з того нічого не вийшло. Попри це, музика завжди була присутня в моєму житті.

Мої "юнацько-підліткові роки" припали на межу 1980 – 1990-х років. У цей час у Харкові була дуже цікава і потужна рок-сцена. Цікаві гурти, цікаві люди, яких зараз уже ніхто не пам’ятає, на жаль, але вони творили направду особливий феномен. Моя "юність" проходила в атмосфері харківських рок-концертів, і це накладало певний відбиток на мої музичні вподобання.

Наприкінці 1980-х на концерти ходило багато харків’ян – збиралися великі майданчики, концертні зали чи навіть трибуни стадіонів. Тоді будь-що могло зібрати будь-яку кількість глядачів. Наприклад, пам’ятаю дуже химерний концерт на стадіоні "Динамо" 1989 чи 1990 року – він називався "Театр Алли Пугачової". На афішу з такою назвою прийшло декілька тисяч людей. Навіть знаю, чому там опинився я: концерт мав величезний список учасників, Алли Пугачової, ясна річ, не було (і слава Богу), але були харківські рок-музиканти.

Атмосфера тих концертів частково описана в книжці "Депеш Мод", де є молоді люди, що ходять на такі виступи. В одному епізоді вони на вулиці зустрічають Сашу Чернецького, лідера гурту "Разные люди", одного з головних персонажів харківської рок-сцени. Тепер на гастролі в Харків він не їздить – живе в Пітері, підтримує "Новоросію".

Згодом почалися мої перші особисті контакти з музикантами, контакти "живі", а не як глядача. Хоча й глядацькі історії в мене бували різні. Я неодноразово згадував, як познайомився з "Братами Гадюкіними". Вони приїхали до Харкова на гастролі, а ми пройшли до них за сцену та дуже добре два дні спілкувалися. Потрапити до "Гадюкіних" було не важко: ми просто підійшли за три години до концерту, одразу після саунд-чека, і виявилося, що ними ніхто не цікавиться.

На концерт чомусь прийшли лише півтори сотні людей, зал був порожній, і видно було, що музиканти потрапили в якусь діру – чи то їх організатори підвели, чи то просто щось не склалося в березні 1992 року. "Гади" були обламані, аж тут до них прийшла весела компанія з купою бухла. Ясна річ, що вони потішилися, все випили, і концерт вийшов феєричним. Усе було дуже просто. Потім ми їх завантажили горизонтально у великий "Ікарус", відвезли й занесли в старі корпуси готелю "Харків".

А от до Гребенщикова потрапити за куліси було нереально, я пробував, хоча мені якось таки вдалося від БГ отримати автограф. Усього в житті я тричі брав автограф – у Бориса Гребенщикова на якійсь фотографії, у Євгена Євтушенка на газеті "За Вільну Україну" і в Кузі на купюрі в сто купонів. У той час це вважалося солідною сумою, але в мене нічого більше не було для автографа. Кузя підписав так красиво, і я довго тримався й не витрачав ці гроші, але дуже хотілося жерти, тому гроші я таки випустив у світ. Десь вони ходили з підписом Кузі.

Автограф Гребенщикова натомість я повісив на стіні гуртожитку – повісив доволі високо, на висоті людського зросту. Але висів він там недовго, бо під час студентських пиятик хтось те фото обблював. Не знаю, як це можна було зробити, – мав бути якийсь фонтан. Це був останній автограф у моєму житті.

Мої перші друзі-музиканти – група "Смердюки". Ніхто про них ніколи нічого не чув. Є в мене знайомий – Боб Князєв, надзвичайно екстравагантний харківський персонаж, про якого можна було би розповісти окрему історію, з’явився на видноколі, щойно виникла наша поетична група "Червона фіра", ніхто не знав, чим він займається.

Здається, він сам щось писав і грав музику. Улітку 1993 року в мене самвидавом у кількості ста примірників вийшла книжка "Рожевий дегенерат", у якій було тридцять віршів. Один із примірників я подарував Бобу, і він за ніч написав на мої тексти тридцять пісень. Поперло – справжній панк, одна мелодія й та невиразна. Боб для виконання тих пісень зібрав групу – сам Боб, басист і барабанщик Літл (потім він працював як модель – його малювали художники).

Навесні 1994 року ми робили в Харкові фестиваль "Авангард- фест". Це була наша перша велика імпреза. Ми дуже старалися й зібрали більше сотні людей. Наш перший великий літературний успіх. Фест відбувався на подвір’ї харківського літературного музею на вулиці Фрунзе, 6.

У саду поставили сцену, в Центрі Курбаса при театрі Шевченка позичили нормальний апарат. Прийшли грати "Смердюки", але не в повному складі: бас-гітарист не з’явився взагалі, а барабанщик Літл прийшов п’яний. І давай вони чекатися. А чекатися вони не вміли, бо не вміли грати. Звукорежисер у результаті сам налаштував гітару й барабани.

"Смердюки" зіграли три пісні, після чого Літл розбив барабани, і ті розкотилися, як гарбузи. На цьому група "Смердюки" свою коротку біографію завершила. Пісні ті залишилися ніде не зафіксованими. Я продовжив спілкуватися з Бобом, а він продовжив свої духовні пошуки.

Не знаю, чим він тепер займається, але виглядає колоритно, як і завжди. Боб живе біля літературного музею, тому став для мене невід’ємною частиною харківського ландшафту.

Далі в музичних вправах тривала пауза до 1997 року, поки я не познайомився з гуртом "Калєкція". На той час вони були чи не єдиною харківською групою, що виконувала частину свого репертуару українською мовою. Нас поставили виступати разом у харківському Українському культурному центрі. У першому відділенні я читав вірші, а в другому – грала "Калєкція". Той концерт організовувала якась дуже дивна жінка, котра вирішила заробити

й тому продавала вхідні квитки по п’ять гривень – шалені на той час гроші. Вона мене ще перед концертом попросила: "Сєрьожа, ти якось нормально вдягнись, а то ти завжди ходиш, як бомжара". Я на це повівся й довго шукав, що надягнути. Надягнув якийсь дураць- кий светр і в ньому читав вірші людям, які купили квитки по п’ять гривень. Концерт був жахливий, але ми познайомились із "Калєк- цією" й вирішили щось далі робити разом, тобто я пишу вірші, а вони роблять із них пісні. Гєна Мясоєдов спробував, і в нього дуже добре вийшло. Ми почали товаришувати. Для "Калєкції" я не ли- ше віддавав у роботу свої вірші, але й переклав декілька їхніх пісень українською мовою з тієї мови, яку вони вважали українською.

Ми багато й плідно працювали. 1998 року вирішили зробити перший спільний проект. Орієнтувалися, зокрема, на "Неборок". Неборака – це було надзвичайно цікаво, я цей перформенс бачив на фестивалі "Альтернатива", де вони виходили всі розмальовані візерунками. Також брали до уваги виступи "Мертвого півня" з Андруховичем. Одним словом, на львівську традицію ми зважали. Із "Калєкцією" виступили декілька разів, але далі справа не пішла. Нам не вдалося знайти формат, у якому ми могли би працювати разом. Хоча співпрацю продовжували: десь разом виступали, робили якісь фестивалі.

Потім я познайомився з гуртом Lюk на фестивалі "Апокаліпсис почнеться звідси". До мене прийшли молоді музиканти й сказали, що хочуть виступити. Я їм відмовив, пояснивши, що програма вже готова й забита під зав’язку. Виявилося, що то була група Lюk, і ми згодом дуже добре потоваришували, хоча в програму я їх так і не поставив, – досі про це соромно згадувати.

Вони спершу співали російською та англійською, потім я щось для них переклав, згодом щось написав. Для театру "Арабески" 2001 року ми робили мюзикл "Мері Крістмас Джізуз Крайст!" – ціле літо сиділи в мене на балконі та вигадували. Якісь тексти я писав на вже готову музику, якісь тексти з’являлися першими, і музика вже адаптувалася до них. Вони цей мюзикл кілька разів грали вживу, а затим записали та видали як свій перший альбом Tourist Zone. Ми досить плідно працювали, і на наступних їхніх дисках є пісні на мої слова. Шкода, що Lюk розпалися. Хоча ми досі дружимо, але тепер я спілкуюся з ними як з окремими представниками різних груп.

Із Олегом та Кротом, клавішником і барабанщиком, ми зараз обговорюємо їхню пропозицію: вони хочуть, щоб я написав монологи до їхньої короткометражки про ультрас. Ідея цікава, гадаю, я це зроблю. Валік, гітарист, зараз тут, у Києві, грає з "Вагоновожатими".

Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х ми з друзями організовували багато великих акцій і тому спілкувалися з широким колом дуже різних харківських музикантів. У той час уже змінилася му- зична сцена. Харківська рок-школа розпалася, розформувалася, виникли нові обставини. На концерти вже ніхто не ходив, клубів майже не було, а великі зали ще не збиралися. Сумний був час, перехідний період. Думаю, тоді ще доростало нове покоління – на той момент воно ще не було спроможним ходити на презентації, концерти, купувати книжки. Також поволі формувалася нова еко- номічна ситуація: з часом у людей з’явилися гроші, і вони змогли собі дозволити і вистави і книжки.

Тоді ж, 2000 року, на обрії з’явився жіночий вокальний квартет "Ойра". Ми перетиналися, бо вони співпрацювали і з Lюk і з "Мертвим півнем". Співали вони переважно народні пісні, але заспівали також пару моїх пісень. Потім, уже пізніше, разом із "Ойрою" ми придумали проект "Мандрівники", який записали і з яким мандрували та їздили Україною.

2006 року ми зробили спільний проект із "Оркестром Че". Устигли дати кілька концертів і навіть записали один трек – "Жити – значить померти". Нині "Оркестр", наскільки знаю, хоче зробити цілий альбом на мої слова. Цілком можливо. Колись ми повторимо які-небудь спільні виступи – мені страшенно подобається те, що вони роблять: як на мене, це один із найцікавіших харківських про- ектів узагалі – інтелігентний, драйвовий і цілком неформатний.

А перед тим, десь на межі 2000-х, я познайомився із "Собаками в космосі". Нас познайомив Льоха Чечен, з якого я "писав" Собаку Павлова. Надзвичайно дивний персонаж із рок-клубу "Фінал". Це історія, яку я забув розповісти. У 1990-ті ми всі спілкувалися в рок-клубі "Фінал" – це був уламок харківської рок-школи, навколо якого збирався десяток рок-груп. У них була репетиційна зала в якомусь сараї біля площі Повстання.

Романтика. Вєчная молодость. Туди навідувалися колоритні персонажі – вони не всі були музикантами, але любили музику та приходили тусуватися, з чого виникали безкінечні алкогольні вечірки. Льоха у "Фіналі" працював то охоронцем, то звукорежисером, то ще кимось. Саме він познайомив мене з "Собаками" – з нинішнього складу групи там тоді не грав ще ніхто, крім Саші Болдирєва, який цю групу за- снував. Вони грали "руський рок", але веселий і з іронічними тек- стами. Це було не нудно й не пафосно. Так я почав запрошувати їх на якісь концерти.

Потім доля всіх розвела, і вони кудись зникли аж до 2007 ро- ку, коли записали альбом. Саня прийшов і поставив мені нові їх- ні пісні. Виявилося, що "Собаки в космосі" тепер уже грають ска. Саня потім розповів, як так сталося, що вони почали грати таку музику. А вийшло так, що він поїхав у Москву, закохався, в Москві він вперше почув ска, і вони почали грати таку музику. Любов зла.

Розмовляючи, ми якось спонтанно вирішили робити щось разом. Не просто пісні на мої вірші, а справді щось разом. Перші три спільні композиції представили восени 2007 року на якомусь із харківських фестивалів. Почалися нові репетиції, і наступного року ми записали перший альбом "Спортивний клуб армії". Ніхто не думав, що це буде надовго, але ми вже вісім років працюємо ра- зом, записали три альбоми, зіграли купу концертів.

У перший наш концертний тур ми зібралися восени 2008 року – саме перед початком кризи, коли за один місяць раптом стало все погано. Ми їздили, і за нами буквально закривалися клуби. На- ступні наші вікопомні гастролі – в Німеччині 2009 року. Саня для них купив автобус, який навіть не пройшов техогляд. Не доїжджа- ючи 50 кілометрів до Гамбурга, ми стали просто посеред автобана. Бусик далі не їхав. Тоді Європою ми їздили з усіма інструментами та комбіками на плечах. Бременські музиканти. Чи то пак гамбурзькі музиканти.

У "Собак" склад музикантів постійно мінявся – аж до того, що й Саня від нас пішов і став займатися своїми справами. Група залишається його групою, назву ми не міняли, чекаємо, коли він по- вернеться. Це рідкісний випадок, коли ротація кадрів відбувається без скандалів і сварок. На місце Саші прийшов Женя Турчинов, дуже хороший музикант і співак.

Сьогодні я відчуваю себе частиною проекту "Собаки в космосі". Тут не йдеться про групу як таку, просто учасники проекту змінюються, а проект залишається. "Собаки", на жаль, більше не грають те, що грали раніше. Але ревнощів немає. Усе відбувається дуже природно. Це не шоу-бізнес, не комерція, ми на цьому осо- бливо не заробляємо. Це просто хороша компанія.

Наприклад, у частини "Собак" є окремий проект – "Барабашоу", де вони грають електропоп у стилі 1980-х. А наші трубачі грають у військових ор- кестрах, наприклад на похоронах. Буває, прийдуть на репетицію й кажуть: "У мене сьогодні було два жмури". Професійні музиканти. "Собаки в космосі" – це віддушина. До цієї роботи ми ставимося з іронією, тут є елемент гри. Просто в якийсь момент це перетворилося із забави для себе на концерти, куди може прийти декілька сотень людей. Це приємно.

Ще хочу згадати проект "Розділові" – цікаве й несподіване поєднання різних людей в одному проекті. Ми його вже кілька років робимо, минулого року навіть записали. Сподіваюся, він вийде на якому-небудь носієві. Дуже хотілося б, аби його почули якомога більше людей.

Музика мені цікава. Це невичерпне поле діяльності, і нерозумно було б обмежувати себе чимось одним. Зараз ми з Юрою Єфремо- вим з "Ойри" хочемо підготувати щось нове, більш експеримен- тальне – баладно-кримінально-депресивне, такий собі шансон із людським обличчям. Це будуть пісні, що потребують іншого наративу. У них треба розповідати, а не декламувати, не прокрикувати. Також є віддалені туманні плани з Мар’яною Садовською зробити українську версію Ніка Кейва. Я б його тексти переклав, а Мар’яна би заспівала. Може вийти краще, ніж Нік Кейв.