Травневе читання. Новинки художньої літератури

Продовжуємо читати весняні новинки. Після огляду есеїстики та публіцистики, пропонуємо вашій увазі огляд свіжих художніх текстів.

Волонтери. Мобілізація добра (упорядниця Ірена Карпа, Клуб сімейного дозвілля, 2015)

Говорити про тренд публікації книжок "по гарячим слідам", що присвячені подіям Майдану та бойових дій на Донбасі – зайве. В кожній книгарні на полицях ви знайдете і поетичні збірки, і збірки колумністики, і малу прозу на цю тему.

Тема волонтерів – одна з найбільш присутніх у сучасному українському просторі. Водночас ця тема подекуди виглядає як доволі "звична" і тому менш помітна, ніж на початку творення цього феномену. Відчувається певна втома та замиленість ока, адже волонтерство для багатьох українців стало дуже звичною частиною щоденного побутового життя.

Саме тому "Волонтери. Мобілізація добра" є важливим проектом. Відомі українські письменниці та письменники написали тексти, присвячені українським волонтерам. Мала проза – це доволі швидкий рід літератури, який дозволяє оперативно реагувати на виклики часу.

Дуже помітно, що тема волонтерства жива для письменників, чиї тексти потрапили до збірки. В ній є чимало історій, за якими проглядає особистий суб’єктивний досвід. Видно, що ніхто з учасників проекту не дістав готового тексту "з шухляди", де той лежав про всяк випадок.

Діапазон інтонацій, вибраних для розмови на непросту тему, широкий. Збірка не містить жодного однотипного тексту.

Тут є місце і для документального тексту Андрія Любки, і для соціального нарису Галини Вдовиченко, і для суб’єктивного точного погляду Лариси Денисенко та Ірен Роздобудько, і для загальних міркувань Катерини Бабкіної про природу волонтерства. Вінчає збірку поезія Сергія Жадана зі збірки "Життя Марії".

Здається, це найкраща нота, яку можна було обрати для коди – розмова не "в лоб", а медитація.

Для мене особисто зі збірки найбільше до смаку припало оповідання Гаськи Шиян, котра вирішила не писати про втрати, бронежилети, звитягу. Її ракурс – погляд підлітків-старшокласників, які вільно чи невільно також долучені до волонтерського руху.

Після уроків вони добровільно-примусово плетуть маскувальну сітку та подають завучу трохи перебільшений звіт про плоди роботи. У вільний від репетиторів і підготовки до ЗНО час вони за компанію ходять у військовий госпіталь і, напевно, вперше, потрапляють у світ хвороби та смерті.

В цьому світі є місце і для радості – побачення та перші поцілунки. Цей текст не патетичний і не чорно-білий, як і саме життя.

Напевно, він найкраще дає відповідь на запитання "Як ви можете?!" Як ви можете танцювати в клубі, ходити на побачення, цілуватись і розважатися, коли в країні війна?

Можемо, тому що треба мати місце, куди повернутися, коли все закінчиться. Додому.

Людмила Таран. Прозорі жінки (Букрек, 2015)

Людмила Таран – один із важливих голосів сучасної української літератури з часів її становлення. "Прозорі жінки" - збірка найсвіжішої малої прози.

Тексти збірки сфокусовані на Києві, хоча назва міста тут не має великого значення. Важливий міський пейзаж і життя городянки в принципі.

Героїні Людмили Таран – жінки різного віку та різних професій. Ця книжка загалом дозволяє побачити доволі широкий суспільний контекст. Хоча внутрішній світ і внутрішні монологи кожної з героїнь мені виглядають як фрагменти однієї великої розмови.

Таку розмову подумки може вести кожна жінка сама з собою. Вік і сімейне життя, бажане та небажане материнство, сексуальне життя та стереотипи про те, чим є жінка.

Кожна з героїнь – доволі нещаслива людина. В їхні вуста вкладено полеміку з низкою стереотипів імені так званого широкого загалу. Можливо, дещо вчорашніми, як на моє око – подібні сюжети більш адекватно виглядали би в контексті суспільних взаємин в Україні 1990-х.

Але саме тут і криється один із ключів до розуміння центральної, як мені здалося, теми "Прозорих жінок". Ця книжка є бесідою з власним внутрішнім цензором.

Саме тому найбільш поширений в збірці сюжет – історія про не-вчинок, не-дію, не-рух як запоруку душевного спокою.

Героїні Людмили Таран мандрують у власне минуле та рефлексують про зроблений вибір. Заміжжя чи життя старої діви, діти чи бездітність, холодно облишене перше кохання чи пірнання в пристрасті, поміркованість або імпульсивність із емоційністю – будь-який вибір постає як однаково (не)вдалий.

Це силует застиглої жінки, що не відчуває повного контролю над своїм життям та постійно звіряється з уявним контролером. В таких умова жоден вчинок не приносить їй задоволення та втіхи.

Олександр Михед. Астра (Видавництво Анетти Антоненко)

"Астра" - друга прозова книжка Олександра Михеда, котрий відомий також як куратор міждисциплінарних подій у рамках великих проектів на кшталт Гоголь-фесту.

Жанр цього тексту визначено як "психотрилер". Очевидно, має бути моторошно. В центрі перипетій – філолог-славіст Віктор Верецький. Бідний і спраглий зав’язати із злиденним життям. На початку роману читач застає Верецького на початку життєвого вибору відкрити свій бізнес.

За порадою знайомої він розпитує двох крутеликів про семінар "Астра", який має в собі риси і курсів лідерства, і тоталітарної секти з харизматичним лідером.

Верецький стає учасником семінару та виїжджає для цього в закрите село Терновці. Про це село є мало згадок, лише історії в збірках народних оповідок і казок про те, що там водиться нечиста сила, та й те відоме лише ж дитячих книжок казок-жахастиків.

Доволі моторошні пригоди починаються не одразу. Чимала частина роману – це опис власне перебігу семінару та полілогів поміж його учасниками. Лише десь у кутику ока залишається відчуття чи передчуття тривоги, що підтримується низкою ніби необов’язкових епізодів.

Ключем до читання може стати візит у бібліотеку Вернадського та ознайомлення з науковою концепцію Олександра Михеда як вченого-філолога. Свого часу він захистив дисертацію, присвячену ідеї реаліті-роману, який містить у собі чимало ознак реаліті-шоу.

Не потрібно бути фахівцем з наратології, аби впізнати в авторському відстороненому голосі суміш "суб’єктивної камери", що подає події ніби очима головного героя, та рекламних вставок-анонсів, які в паузах між подіями сповіщують, що далі буде тільки гірше, страшніше та цікавіше. Не переключайте.

В текст "Астри" зашифровано чималий список алюзій, на книжки та візуальні об’єкти. Частину з них розшифровану, іншу частину варто спробувати впізнати самостійно. Завдяки цьому "Астру" можна читати і як жанровий текст для легшого читання, і як інтелектуальну пригоду для любителів довгих списків літератури.

Арно Шмідт. Левіафан, або Найкращий з усіх світів (переклала з німецької Неля Ваховська, Книги - ХХІ)

Збірка малої прози Арно Шмідта – одна з найбільш гурманських новинок цієї весни. Цей німецький письменник в Україні до цієї публікації навряд чи дуже читався. А даремно – це одне з найбільш важливих імен німецької повоєнної літератури. Крім того, блискуча робота Нелі Ваховської з перекладом і коментування перекладеного тексту заслуговує на найбільшу увагу.

Фото www.dobrabiblioteka.cv.ua

В прозі Арно Шмідта можна відчитати всі закономірні порухи автора що живе в реальності після кінця світу – після Другої світової війни. Художній світ його оповідань є дивним коливанням між фотографічними точними відбитками світу навколо та експресивними порухами людини, що прагне вийти з дійсності та потрапити в котрийсь із найкращих з усіх світів. Можливо, якусь подібну стратегію побачать і читачі сучасної української – повоєнної – літератури.

"Левіафан, або Найкращий з усіх світів" - репортаж-щоденник-притча про втечу з міста, що стало пеклом. Наступають союзники, Гітлер в останні дні свого життя ніби вирішив потопити Німеччину в крові, падають бомби, і в жменьки людей, які чомусь опинилися поруч один із одним, є лише один порятунок. Поїзд. В його череві можна врятуватися.

"Озерний пейзаж із Покахонтас" - дуже кумедне оповідання про випадковий курортний роман. За цей текст у повоєнній Німеччині Шмідта звинувачували в порнографічності. Очима сьогоднішнього читача ця історія – легка і любовна, комічна та символічно наповнена водночас. Герой роману в обіймах жінки з обгорілою на сонці шкірою (червоношкіра Покахонтас!) знаходить, можливо, стоп-кадр від тривог і жахів війни.

Моє улюблене оповідання збірки – "Тіна, або Про безсмертя", що присвячене опису життя в фантасмагоричному Елізіумі для письменників. Кожен тут приречений жити вічно, аж поки не зникне остання згадка на останній зі сторінок останньої з книжок.

В цьому сенсі спалені нацистами книжки мали чимало прорідити ряди безсмертних письменницьких душ, які мріють про Ніщо. Інтонація оповідача жартівлива, але в голосі чути тривогу. Чомусь таки цей Елізіум так схожий на утопічне Місто Сонця та концтабір водночас.