Український фотограф зробив проект про ветеранів Другої світової з різних країн. Фото

17
9 травня 2015

Проект розміщено на сайті фотографа.

Фотограф Олександр Маслов побував у країнах, які постраждали від війни найбільше. Він опитав і сфотографував людей, які воювали у Другій світовій війні.

"Метою проекту було бажання зібрати мозаїку з людей, які в один момент опинилися всі залучені у цю неймовірну трагедію, а також показати, яким різним життям вони живуть в різних куточках планети", - пояснює фотограф.

У проекті взяли участь ветерани з України, Росії, Казахстану, Литви, Латвії,Польщі, Англії, Франції, США, Словенії, Японії, Греції, Індії, Угорщини, Італії та інших країн.

Стюарт Ходс, Нью-Йорк

 Стюарт Ходс, Нью-Йорк 

Стюарт народився на Манхеттені 27-го листопала 1923-го року.

"Я усвідомлював війну ще з 1938-го року, коли мені було чотирнадцять. Я пам'ятаю день нападу на Перл-Харбор дуже добре. Мій брат і я були на кухні, ми підстрибували від хвилювання. Ми обоє хотіли бути притченими до війни. Я хотів бути льотчиком. Я читав оголошення у газеті і в 1942-ому році пішов у військомат на Таймз сквер. Тоді мені було майже 18 років", - розповідає Стюарт.

"Ми пройшли десять тижнів випробувань. Вони перевірили нас на все. Один тест - нас помістили в камеру зі сльозогінним газом, інший - на плавання. Кожен етап навчання тривав близько восьми тижнів. Коли прийщов час розподілу, курсанти готувалися стати пілотами, штурманами або бомбардувальниками. Моє перше тренування було в Арізоні. Мій інструктор був один із найкращих вчителів, яких я бачив. Потрібно було тренуватися 10 годин поспіль, а після цього був запланований самостійний політ. Я виконував "соло" близько 9 годин. Інструктор вийшов з літака і пішов геть. Не встиг я відірвати літак від землі, коли я зрозумів, як сильно я люблю літати. Я збожеволів від цього", - розповідає ветеран.

"Місія: ціль була закрита хмарами. Я думаю, це була моя шоста чи сьома місія. Ми шукали міст і були над Альпами. Ми знайшли один і бомбили його. Я поклав літак на один бік, бо хотів роздивитися чи ми влучии в ціль. Це було вперше, коли я дійсно відчув, що можливо, я причетний до вбивства людей", - каже Стюарт.

Мішель Монтагано, Кампобассо, Італія 

 Мішель Монтагано, Кампобассо, Італія 

Мішель народився 27 жовтня 1921-го р. у Касакаленда, Італія.

"Я закінчив школу у той день, коли Муссоліні оголосив війну. Я закінчив середню школу в 1940-ому році. У вересні 1940-го року я поїхав до Риму вивчати право. У 1941-ому був покликаний державою стати солдатом. Таким чином, я приєднався до армії 1-го лютого 1941-го року і став сержантом. Мене відправили у Кевалонію і Корфу у Грецію. У дивізію Акви італійської армії. Це та дивізія, яку Гітлер знищив у 1943-ому році у "Кефалонійській різанині". Я скоро повернувся з Греції, бо мав підвищити своє армійське звання. В Італії я пройшов шлях від сержанта до лейтенанта", - розповідає італійський ветеран.

"У вересні 1943-го року, держава наказала нам негайно повернутися з Югославії. Ми отримали наказ захопити на нашому шляху всіх людей, яких би ми могли взяти до Італії: вчителів, цивільних, фермерів. Утім, ми були доволі численною, а отже і помітною групою людей. Але німецькі нацисти все ще були у місті Кремаско, Італія. Німцям було легко арештувати всіх цих людей. Італія стала ворогом німців і вони просто не знали, що всі ці люди були з Югославії. Таким чином, нацисти зловили нас на 11 вересня 1943-го року, рівно через два дні після того, як ми повернулися з Югославії", - каже він.

"Вони садили нас до вагонів і німецький солдат запитував нас куди ми хочемо поїхати і на якому боці ми хочемо битися: на німецькому, чи у складі союзних військ. У всіх нас була одна й та сама відповідь: Ми не битимемося проти США та Англії, бо наш король сказав, що наш єдиний ворог - це Німеччина". Більшість відмовилася воювати проти своєї країни і була направлена до таборів", - зазначає Мішель.

 Урсула Хоффманн, Познань, Польща

Урсула Хоффман народилася 15-го червня 1922-го року у Познані, Польща.

"Коли ми мешкали у квартирі з трьома спальнями, мама хотіла мати більше місця і ми переїхали до квартири із шістьма спальнями. Я ходила до польської розвідницької організації. В основному, там були діти старшого віку, ті, хто закінчив школу чи університет. Одна з них була Ірена Петрі - дівчина, яка організувала розвідників. Крім того, ми вирішили запросити хлопців донашої організації", - розповідає вона. 

"Функції нашої організації були широкі. Річ, яку ми робили, ми забезпечували базову освіту польських дітей. Під час окупації, діти не були в змозі вчитися і мати базову польську освіту. Ми навчали один одного географії, історії, писемності, літературі. Ніхто не хотів вивчати математику, це був найжахливіший предмет. Ми також вчили іноземні мови, в тому числі російську. Ми сподівалися, що війна скоро закінчиться. Ми організували невеличкі урочистості, відзначали польські свята", - каже жінка.

Луїджі Бертоліні, Удіне, Італія

 Луїджі Бертоліні, Удіне, Ітілія

"Я народився 28 березня 1927 року, через кілька місяців після того, як Чарльз Ліндберг перелетів через Атлантичний океан. Я провів більшу частину свого дитинства в північно-східній Італії, в маленькому селі в 20 км від Удіне. Мої батьки працювали на фермі. Я вчився в школі, де вчилися діти фермерів. Але мені ніколи не було цікаво, мій інтерес був весь у техніці. Я маю сказати, що не особливо думав про війну. Я не підтримував жодну сторону, незважаючи на те, що був італійцем. Я цікавився авіацією. Я буквально був зачарований тим, як складно керувати такою машиною, як літак", - розповідає він.

Анатолій Уваров, Санкт-Перетбург

Народився у Москві, у родині держслужбовців.

"У 1931-ом році я ходив до державної школи. Я навчався там потягом 9-ти років, а потім у 1940-ому році з'явилася можливість перейти до спеціальноїї військової школи. Я хотів бути моряком, або пілотом і пішов у перше ліпше військово-морське училище. У свій десятий рік, я продовжував свою освіту через військову школу і завершив її точно через тиждень після початку війни", - розповідає він. 

"Мене було доправлено до Ленінграду, аби тренуватися у Дзержнському Верховному військово-інженерному училищі. Вліьку 41-го я пройшов базову підготовку. Тієї осені школу довелося перенести з Ленінграду, бо німці неухильно наближалися. Нам вдалося перемістити все буквально за день до того, як розпочалася блокада", - розповідає ветеран. 

 Анатолій Уваров, Санкт-Петербург, Росія

Дмитро Верхоляк, Україна

"Мене звати Дмитро Верхоляк і я народився у Маняві, Івано-Франківської області України. Коли прийшли перщі радянські, мій брат сказав мені, що кразе втекти на Захід, аніж служити росіянам. Пізніше я шукав його та знайшов у Астрії, через 50 років. Наша родина була сильно репресована протягом першої хвиля радянізації. Друга хвиля майже знищила нас", - каже дідусь. 

"Під час німецької окупації, я переїхав до Тернопільської області і знайшов роботу на фермі. Там, де я жив не було роботи. Коли я їхав, мати мені сказала: "Той хліб, який зароблений своїми руками, смакує краще". Було дуже важко прощатися з мамою. Ми дуже сильно любили один одного. Інша річ, яку вона мені сказала, - це те, що як би не було погано, ніколи не вкорочувати собі віку, бо це найстрашніший гріх, що інсує. Я дуже ясно згадав це, але пізніше. Коли був у таборі", - розповідає ветеран.

"Мене було поранено вперше, після року служби. У моїй нозі 5 куль. Я жив у лісі, разом з іншими. Всі молоді. Нас загнали до лісу НКВД. Нас було п'ятеро і вони стріляли в нас. Куля потрапила у мою ліву ногу. Я хотів підірватися гранатою, аби вони не взяли мене живим, але як тільки зрозумів, що можу ходити, я кинув гранату у напрямку ворога і побіг разом з іншими. Вони продовжували стріляти в сліпу, але уже не влучили ні в кого", - згадує чоловік.

"Один раз, коли я лишився один зі своєю раною, а хлопці пішли у пошуках їжі, до мене підійщов старшина і спитав, що х моєю раною. Я розповів йому про те, як я отримав рано і що ніхто не дбав про неї протягом місяця. Пізніше, тієї ночі, мої хлопці повернулися і сказали мені, що ніколи не лишать мене самого. Наступного ранку прийшла медсестра. Коли вона зняла пов'язку, моя рана кишіла комахами. Медсестра тоді сказала, не хвилюйтеся, якщо там є комахи, значить там немає мікробів. Я не знав, які школу вона закінчила, але я досі не знаю, що вона тоді казала", - каже Дмитро Верхоляк. 

 Дмитро Верхольяк, Маркова, Україна
 Герберт Кілліан, Відень, Австрія
 Розільда Краверо, Бра, Італія
  Лідія Долженкова, Кривий Ріг, Україна 
  Яакко Єстола, Гелсінкі, Фінляндія
Ганна Нхо, Алмати, Казахстан 
 Мунши Рам, Тикри Калан, Індія 
 

"Українська правда. Життя"

powered by lun.ua