Європейський карнавал у Львові: як вийти з кризи і не засумувати

19
10 вересня 2015

Відкриваючи Конгрес культури Східного партнерства, мер Львова Андрій Садовий побажав його учасникам бути "багатими, здоровими і щасливими". 

Таке жваве побажання, трохи доречніше на весіллі, а не на відкритті міжнародного конгресу, дивовижним чином задало тон подальшим подіям. Усього було надмірно багато. Все було яскраво, цікаво, гучно, весело, аж трохи виснажливо. 

Близько півтисячи учасників з двадцяти країн, а також численні львів’яни впродовж трьох головних днів Конгресу на початку вересня мали взяти участь у програмі, завтовшки з 70 сторінок.

Головна програма Конгресу складалась із п’яти тематичних панелей: Криза європейських цінностей, Страх у культурі/Культура страху, Комунікації культури, Культурна політика та економіка культури, Мистецтво як провокатор змін.

Марат Гельман, усі фото: прес-служба Конгресу культури, Ліза Кузнєцова

Добір гостей був такий добрий, що вибрати було майже неможливо. Учасники Конгресу сиділи на дискусіях, напружено вдивляючись у програмки, аби розв’язати нерозв’язні питання.

Як вибирати між скандальним художником Джимі Маккарті та мером Львова Андрієм Садовим?

Між розмовою про наболілий Український інститут Шевченка і дискусією про те, як зробити культурні медіа успішними?

Між інтелектуальною зіркою Ярославом Грицаком і колишнім кремлівським політтехнологом, а нині дисидентом Маратом Гельманом?

Не менш цікавим було становище тих гостей, які, власне, брали участь в панельних дискусіях, зазвичай, у кількох. Для них вибору, практично, не було взагалі - вони могли слухати хіба самі себе. 

 
 

Крім того, впродовж дня і ввечері працювали дві сцени - у дворику Львівської ратуші та навпроти Львівського університету, де відбувалась головна дискусійна програма. У Палаці мистецтв відбувались презентації соціокультурних ініціатив із регіонів зі своєю дискусійною та мистецькою програмою.

А ще - Фестиваль переселенців і львів’ян, Дні перформансу та сила-силенна інших виставкових і театральних подій. 

Врешті-решт, враження учасників Конгресу дещо нагадували байку про сліпців і слона: кожен, намацавши якусь одну його частину, вважав, що саме так і виглядає слон - чи-то вежа, чи-то мотузка, чи-то шкіряна стіна.

І не було б у такому програмному пазлі нічого поганого. Зрештою, сьогоднішній світ занадто складний, аби про нього можна було розповісти лише одну історію.

Інсталяція "Селекція" від Михайла Барабаша. Мистецька програма Конгресу культури у Львівському Палаці Мистецтв

Утім не полишає питання: а що ж тоді й навіщо відбувалось у Львові?

А було це не бієнале - коли місто вибухає мистецькими проектами, які потім лишаються на місяці, даючи можливість неквапливо дивитись і думати.

Це не фестиваль - коли є головна програма і паралельні, й глядач має фокус, а далі може собі вибрати меню до смаку та інтересів.

У Львові відбувався Конгрес культури Східного партнерства з амбітною і так важливою назвою "Місія культури в часи кризи".

Один із гостей Конгресу, французький експерт Паскаль Брюне, на вступній дискусії сказав: 

"Протягом цих днів у Львові чи маємо ми шукати політичні умови задля стабілізації конфлікту? Чи - більш амбітно - маємо шукати умови для стабільного миру? Якщо так, то примирення виходить на перший план. Маємо тоді шукати голосів, що говорять між культурами, способами буття і репрезентації у світі, певним чином творять міжкультурний переклад".

Паскаль Брюне

Браку голосів під час цих днів у Львові точно не було. Конгрес дійсно зміг зібрати надзвичайну плеяду інтелектуалів, дослідників, культурних активістів і митців. Проте, власне, через перенасичену програму був катастрофічний брак часу на слухання і розуміння.

Більше того, самі організатори Конгресу заявили його саме як політичний інструмент, що його результатом має стати "реальне і масове лобіювання змін мислення про культуру".

Що це мало означати? Те, що подія мала би вийти поза межі культурного середовища. Що, зокрема, вона мала би вийти за межі культурного середовища Львова і Києва. Що мала б включати в себе більше політиків чи навіть просто політичних управлінців (аби не казати бюрократів) - хоча б із Києва чи Тбілісі, чи Варшави, вже не кажучи про Брюссель.

Говорити в колі друзів і однодумців про важливу місію культури та її ключову роль у примиренні - надзвичайно приємно і захопливо. Але це трохи як просувати лікувальні властивості меду бджолам.

Provocative Art: Jamie McCartney’s Model

Цьогорічний Конгрес - вперше відбувся в Україні.

І вперше на ньому не було жодного урядовця рівня міністра, жодного представника представництва Євросоюзу хоч із однієї з країн Східного партнерства.

Не було нікого ані з Платформи 4 "Людські контакти" Східного партнерства з Брюселя - тобто тих, хто на рівні ЄС відповідає за культурну політику в рамках Східного партнерства і між СП та ЄС.

Не було навіть доволі відданих цьому регіону представників Європейського культурного фонду, який ще віддавна був одним із найбільших активних і постійних підтримувачів культурних змін у нашому регіоні.

Наївно очікувати від подій на кшталт конгресу конкретних результатів. Це не їхня мета, і це не засідання парламенту, в яких, до речі, теж далеко не завджи є результат.

Але треба очікувати вироблення спільного порядку денного, що особливо нагально сьогодні, на тлі війни в Україні, великих криз в інших країнах Східного партнерства (подивіться на Кишинев цими днями), на кризи самого інструменту Східного партнерства на рівні зовнішньої політики ЄС.

І про початок великої кризи в самому Євросоюзі, пов’язаної з хвилями біженців, кризи, в якій ключовим словом є і буде "порозуміння" - теж забувати не можна.

Натомість, знову маємо фестиваль. Насичений, бурхливий, веселий - але фестиваль, нескінченне свято воскресаючого духу.

 

Почасти це спадок самого Конгресу. Конгрес культури Східного партнерства з’явився 2011 року в польському Любліні в той час, коли місто змагалось за титул європейської столиці культури на 2016 рік.

Люблін як "східна брама ЄС" робив ставку на партнерство зі Львовом. Польща активно просувала свою позицію як головного лобіста європейського сходу. Конгресом жило все місто. Йшлося про те, аби продемонструвати європейськість і культурне багатство європейських країн на схід від кордонів ЄС.

Люблін програв конкурс іншому польському місту Вроцлаву, але не здався і все одно щодва роки проводить Конгрес з належним розмахом.

Однак побачивши карнавальний дух Конгресу, стає також зрозуміло, що значна його частина суто місцева. Це такий собі "феномен Гогольфесту" - коли якась нелюдська надмірність проектів і прекрасне безумство організаторів і учасників становлять головну цінність події.

 

Те саме, зрештою, можна сказати і про інші великі культурні події - Форум видавців у Львові, Книжковий арсенал, бієнале "Київська школа". 

Це надмірність голодного, який кілька разів на рік може розкошувати, а тому накриває на стіл стільки, що потім ще рік худобу годувати можна.

Кожна велика культурна подія в Україні - це надзусилля, це ривок і прорив. А раз уже надриватись, то певно треба і відриватись по повній.

І події виливаються з цього рогу достатку з такою швидкістю і напором, що просто збивають з ніг, залишаючи по собі відчуття переповненості, а не розуміння чи зміни.

На одній з найкращих панелей Конгресу, присвяченій європейським цінностям у пост-радянському контексті, білоруський історик Алєксєй Браточкін зауважив, що свого часу фокус на Європі процвітання заступив білорусам політичну реальність.

Ідеальна Європа свободи і добробуту була так близько і, водночас, так далеко, що білоруси швидко увірували: вони вже не просто в Європі, а й самі є кращою Європою, бо в їхній "європі" немає одностатевих шлюбів і є стабільні пенсії.

Алєксєй Браточкін

Цей досвід, так актуальний для сьогоднішньої України, потонув у вирі бурхливої дискусії між українськими панелістами - Євгеном Головахою, Рефатом Чубаровим і Ярославом Грицаком. Яка там Білорусь, коли в нас стільки всього свого є сказати про європейські цінності?

Подібні речі відбувались і на інших дискусіях, коли своє, живе і наболіле, затуляло інші досвіди, заради яких ніби-то і збирався цей конгрес.

У теперішньої України є чималий шанс повторити білоруський довід походу в Європу: зануритись у своє внутрішнє уявлення про неї, замість реального бачення цінностей, які її тримають, і криз, через які вона проходить.

І одна з ключових - і цінностей, і криз - сучасної Європи - це криза розуміння й порозуміння. А для розуміння треба нарешті не лише говорити, а й слухати інших.

Можливо це може бути темою наступного Конгресу культури Східного партнерства. Бо що, як не слухання інших, є місією культури в часи кризи?

powered by lun.ua