Колишній французький мер Жан-Крістоф Кантер про Анну Ярославну, європейську Україну і пропаганду

310
25 вересня 2015

Йому вдалося перетворити старовинне французьке місто Санліс на платформу для міжкультурного діалогу. А розпочалося все з пам’ятника королеві Анні Київській.

Спочатку вдалося переконати місцевих мешканців, що до Росії донька Ярослава Мудрого не має жодного стосунку (як вважали раніше), а українська культура не так далека від французької.

І закрутилося. Спільні зустрічі, міжкультурні обміни, дні Європи, а згодом - і культурний центр, школа імені київської Анни і зовсім інший погляд на Україну. 

Жан-Крістоф Кантер був мером міста Санліс від 2008 до 2011 року. Нині він уже не є політиком, але поглядів своїх не змінив: культура має бути вільною.

Про те як маленький символ став поштовхом для культурного розвитку, про співпрацю митців і влади та про вміння лишатися собою Жан-Крістоф Кантер розповів в інтерв’ю УП.Культура.

Якою була перша реакція мешканців міста, коли ви почали проект "Анна Ярославна"?  Що вони знали про цю постать?

Люди знали дуже мало. Особливість України, не лише історична, але й культурна в тому, що це – велика країна, яка досі залишається маловідомою для Європи. Для багатьох французів Україна  і досі лишається складовою Російської імперії. Лише після Майдану про Україну почали говорити, проте її культура й досі викликає дуже багато запитань. Та і не мають драматичні події бути приводом говорити про країну. 

Проте, наприклад, у Франції, здається, почали розуміти, що між російським впливом і українською реальністю є великий розрив, що українці хочуть бути вільними, хочуть бути частиною Європейського союзу.

Аби зрозуміти країну краще, ми і створили у Санлісі, місті, мером, якого я раніше був, центр імені Анни Ярославни. Тут ми знайомимо мешканців із справжніми культурними зв’язками між Францією та Україною і нагадуємо, що Україна є частиною європейського контексту з давніх часів.

Жан-Крістоф Кантер на Конгресі культури Східного партнерства у Львові, фото: прес-служба Конгресу

Як знайти компроміс між політичним сектором і культурними проектами? Як переконати людей, що промоція культури не завжди є частиною політичної кампанії?

Це складно. Бо будь-який культурний проект потребує не лише людської волі, а й підтримки міської влади і просування. Так було і в моєму місті.

Коли я був мером Санліса, то пішов простим шляхом. Я просто привернув увагу до статуї Анни Ярославни, яка стояла в нашому місці, але ніхто не знав її справжньої історії. З цього маленького символу і почалася моя комунікація з творчими людьми, з освітнім сектором.

На початку під цієї статуєю була табличка "Анна з Росії", я змінив табличку на "Анна з Києва". Історія почалась, люди стали цікавитись, звертати увагу, а згодом з’явився культурний центр, школу назвали іменем королеви, ми стали робити проекти міжкультурного обміну і зустрічі між Києвом і нашим містом.

І це беззаперечний аргумент! Тисячі років тому Анна Ярославна стала королевою Франції, себто наші культурні зв’язки мають довгу традицію.

Я фактично став брендом цього проекту. І я не бачу в цьому нічого поганого. Зокрема, мені персонально було прикро, що я часто чую про Австрію, Францію, Німеччину та їхні впливи, але дуже мало чую про Україну. Саме тому я спробував поставити українське питання в своєму місті.

І за мною пішла велика частина людей, хоча я нормально ставлюся і до тих, хто не підтримав цю ініціативу.

Фрагмент пам'ятника Анні Ярославні у місті Санліс

На Конгресі культури у Львові під час свого виступу ви сказали, що пам’ять — це основа ідентичності. Але це гуманітарний бік питання. А от як пояснити інвестору, що потрібно вкладати гроші в культурні проекти?

Це завжди непросте питання: як продати культурний проект. Хоча б тому, що багато країн думає, що все майбутнє за економічною складовою. А я думаю, що вони помиляються.

Я визначаю іншу модель: коли ти вкладаєш в культуру, то створюєш середовище і таким чином притягуєш до себе економічні ініціативи. Якщо митці матимуть можливість творити, то й інфраструктура почне підтягуватися.  І політик має  розуміти, що підтримувати акторів, художників, літераторів потрібно і цим він  вибудовує імідж і для себе теж.

В Україні, я знаю, так часто роблять олігархи. І нехай! Важливо розуміти, без культури немає країни.

Саме тому в СРСР так активно нищилась українська культура, бо це був беззаперечний аргумент відсутності нації, країни і перспективи розвитку.

Жан-Крістоф Кантер на Конгресі культури Східного партнерства у Львові, фото: прес-служба Конгресу

У багатьох країнах популярне таке явище як сквоти (самозахоплені приміщення для життя і роботи вільних митців), у Франції зокрема? Як ви, як колишній мер, ставитесь до такого "нелегального" прояву культури?

Все культура і культура всюди. Тим вона і прекрасна, що її не можна обмежувати формою чи змістом — мають бути і приватні проекти, і державні, і всі можливі інші. Завдання політиків - допомогти реалізувати задумки митців.

Я взагалі не люблю термін "офіційне мистецтво" - це для мене радянщина якась. І справа влади не давати гроші чи якось обмежувати, а дати митцю можливість працювати, дати йому простір. Купувати митця не вийде. Тому, сквоти—це як раз вільна форма культурного прояву.

А якщо художник не отримує простору для творчості, він його забирає, не питаючи.

Як думаєте, в майбутньому культура має бути єдиним європейським організмом чи все-таки кожна з країн має зберігати власну культурну автентичність?

Питання не в мові, а в можливості міжкультурних зв’язків та експериментів. Європейська політика буде орієнтована на це.

Скоріше я би говорив про волю і спільну візію розвитку культури. Політики мають забезпечити інструменти для митців, а далі вже питання спільної роботи цих митців, а також залучення аудиторії.

Жан-Крістоф Кантер, фото з його персональної фб-сторінки

Які три найбільші пріоритети в культурі для вас?

Перш за все, це освіта для молоді. Бо вони більше цікавляться ТБ, комп’ютерними іграми і "стара культура" для них незрозуміла і закрита. Освіта могла би зробити цей шар відкритішим. Освіта також є чинником збереження традиції, як, наприклад, є в Західній Україні.

Другий пріоритет - це міжкультурний діалог. Коли людина творить тільки в рамках своєї комфортної зони, свого маленького квадрату, то її бачення дуже обмежене. Тому я всіляко підтримую співпрацю між містами, регіонами, країнами. Наприклад, українська культура, як на мене, не так далека від італійської, німецької чи інших .

Третій - це пам’ять. Це основа для майбутнього, фундамент для культури. Знаючи минуле, можна рухатися вперед. Приклад проекту Анни Ярославни це ілюструє наочно.

Пам'ятник Анні Ярославні у місті Санліс

А як думаєте, чи маємо ми зараз в Україні війну пам’ятей?

Ні, тому що немає конфлікту між кількома лініями пам’яті. Пам’ять завжди одна. Це політики бавляться цими поняттями і переписують історію для власної реальності, але це маніпуляції. Це спроби ревізіонізму, себто перегляду культурних й історичних надбань, але вони штучні.

А справжніми виразниками пам’яті мають бути українські письменники, актори, художники, музиканти. Всі інші політичні балачки — це лише частина пропаганди і маніпуляцій.

Саме так працює тоталітарна система й досі. Росія зараз робить те саме, що колись робив СРСР. Брехня, містифікації, ігри, а Путін—це як Сталін 2.0.

powered by lun.ua