Тест

Есей "Спокушені еміграцією" з найвідомішої книги Мартіна Поллака "Цісар Америки"

"Цісар Америки. Велика втеча з Галичини" – одна з найвідоміших книг Мартіна Поллака, що розповідає про соціальну катастрофу "звичайних" біженців, яка навіть через сто років наздоганяє Європу та Україну.

Мартін Поллак народився 1944 року у Бад Галлі, Верхня Австрія. Вивчав славістику та східноєвропейську історію. До 1998 року працював редактором у журналі "Шпіґель" (Spiegel), нині вільний письменник та перекладач. З 2012 до 2014 року – куратор програми Ляйпцизького книжкового ярмарку "Транзит", присвяченої літературі України, Білорусі та Польщі.У 2015 році нагороджений премією Pióro Wolności ("Перо свободи") ім. Рішарда Капусцінського.

"Поллак, змальовуючи у збірці есеїв долі чоловіків та жінок, котрі виїздять із Галичини у 1890-х роках, має на меті зобразити складне зіткнення відсталої провінції і глобального світу. У своїй толерантній манері він нещадний до двох класичних видів ностальгії: галицького штетля та Америки, країни можливостей". Тімоті Снайдер. Ядро європейської трагедії, своєрідності, ілюзії // Нью-йоркський книжковий огляд. – 2001. – № 17. – С. 43.

Книга отримала Премію європейського порозуміння Ляйпцизького книжкового ярмарку у 2011 році, а тепер виходить українською мовою у чернівецькому видавництві "Книги-ХХІ". Напередодні початку продажів "Цісаря Америки" (12 жовтня) УП.Культура публікує есей "Спокушені еміграцією" з книги Мартіна Поллака.

Галицький селянин, фото з особистого архіву Мартіна Поллака

"Спокушені еміграцією"

27 березня 1888 року у Старих Ставах, сільці на Західній Галичині, жандармський патруль затримує чотирьох словаків. Старі Стави розміщені недалеко від Освенціма, німецькою – Аушвіца, лише за кілька кілометрів від прусського кордону.

Словаки йдуть пішки. Спочатку вони відмовчуються на всі запитання й вдають, що ані слова не розуміють по-польськи, стинають плечима і хитають головами. Але після того, як жандарм дає пару стусанів наймолодшому з них, ще дітвакові, вони розказують свою історію. Кажуть, що самі з угорської частини, з хутора Брутовце, що у Спишському комітаті, і хочуть виїхати в Америку. Окрім цього скупого зізнання, всі четверо не можуть пред’явити нічого (лиш кілька гульденів), тож їх ведуть до Старих Ставів і передають старості; той має під конвоєм відправити їх назад у Брутовце.

Однак доки влада думає, як доправити додому незаможних виселенців – так таких невдах називають канцелярською мовою, – то Матіасу Комарі, тридцяти років, Палу Поповічу – вісімнадцяти, Яну Віроштеку, шістнадцяти, та Якобу Комарі, чотирнадцяти літ, вдається дати драла. Терміново організовані пошуки нічого не дають.

Затримання і стрімка втеча чотирьох молодих чоловіків спричинюють лихоманкові зусилля та активний обмін кореспонденцією між галицькими та угорськими органами влади, так ніби йдеться не про мирних емігрантів, а про вкрай небезпечних злочинців, яких треба будь-що заарештувати.

Спочатку староста Старих Ставів повідомляє про цю оказію нагору, до повітової управи в місті Бяла. Словаки по собі не залишили нічого, окрім трьох гульденів, які жандарми забрали у старшого з квартету, інші не мали при собі ні копійки. Свій скромний багаж – дерев’яну валізу, закриту на навісний замок, і кілька клунків – вони забрали з собою, однак староста Старих Ставів ані словом не згадує про це у своєму рапорті, наче боїться, що його звинуватять у халатності; зрештою бодай торби він мав надійно сховати.

Через місяць голова повітової управи міста Бяла письмово звертається до уповноваженого суду міста Лойчау із запитом, чи четверо втікачів не об’явилися бува у рідних краях. В офіційному зверненні використано формальну, угорську назву хутора – Бруточ. Крім цього, голова управи просить угорців з’ясувати, хто допоміг Матіасу Комарі та його молодим супутникам дістатися з Бруточа аж до прусського кордону. Адже необізнані селяни самі навряд чи змогли б здійснити таку подорож.

Галицька влада підозрює, що тут замішаний представник "Гамбурзької еміграційної агенції" в Освенцімі, такий собі Симон Герц. Мабуть, це він спокусив словаків емігрувати, аби продати їм квитки на корабель до Америки. Можливо, Герц десь зустрів цю четвірку після її втечі зі Старих Ставів і під покровом темряви перевіз їх через кордон до Пруссії? А там уже рукою подати – від прусської прикордонної залізничної станції Мисловіц потягом до Берліна, а звідти далі до Гамбурґа чи Бремена, в один із великих німецьких портів, де концентрується еміграція.

Левоцький суддя зобов’язує правління громади Бруточа розслідувати справу – опитати родичів переселенців. Ті розказують, що їхніх рідних якийсь фурман зі Спишського комітату довіз майже до прусського кордону, де вони втрапили в руки габсбурзьких жандармів, які забрали у Матіаса Комари п’ять гульденів. Два гульдени захисники порядку йому повернули, а три – передали старості. Це ті три гульдени, які пізніше було надіслано до повітової управи в місті Бяла. Досі всіх процедур дотримано.

"Більше нічого з’ясувати не вдалося; встановлено тільки, що згадані втікачі нині перебувають в Америці. На прусському кордоні їх нібито зустрів один пан, Симон Герц, і перевіз підводою через границю", – зазначено насамкінець у протоколі.

Здається, висновок підтверджує підозри проти еміграційного агента. Але як він зв’язався зі словаками? Забрав їх зі Старих Ставів? І як довідався про їхній арешт?

Ці запитання залишаються нез’ясованими. В кожному разі, в повітрі витає здогад, що Симон Герц із Освенціма має особливо гарні відносини з певними органами влади.

Протокол допиту родичів підписали Комара Марія, дружина Комари Матіаса, Віроштек Марія, мати Віроштека Йоганна, Комара Марія, мати Комари Якоба, та Поповіч Йоганн, батько Поповіча Пауля. Власноруч підписалася лише дружина Матіаса Комари, хоч дещо невпевнено й тремтячою рукою, інші просто поставили хрестики під протоколом.

Написання прізвищ та імен варіюється від одного документа до іншого. Раз писано Пауль Поповіч, інший – Пауль, Паль або Паволь Поповіц, Поповіч, а потім ще – Поповіщ або Поповікс, Матіас Комара і Мацей Комар, Ян Віроштек і Йоганн Віроштак чи навіть Віростак – це спантеличує службовців, які сумлінно намагаються розібратися у справі.

Плутанина починається вже з хутора, звідки походять четверо емігрантів. До 1899 року угорською він зветься Бруточ, потім, знову угорською, Шепесшентльорінк, німецькою – Брутовец, але також Стенцеляу чи Стенцельгауз, словацькі переселенці називають свою домівку Брутовце, а русинською – бо на хуторі живуть також русини, тобто українці – Брутівці. Забагато назв для церковної парафії десь на 150 душ, переважно словаків католицької віри.

Біла мурована церква першої половини XIV століття з присадкуватою вежею і куполом-цибулиною, освячена й названа на честь святого Ваврінека, Лаурентіуса, патрона громади, кілька міцних кам’яних споруд, однак більшість будівель дерев’яні, тож їх радше можна назвати хатами; спадисті пагорби, луки, вузькі поля. Брутовецькі селяни не бідують, однак мусять гарувати з ранку до вечора – в полі, в городі, у лісі, а чи у стайні, бо худоба не знає ні неділі, ні свята.

Візьмімо за приклад родину того-таки Паля Поповіча, одного з чотирьох чоловіків, затриманих у березні 1888 року на прусському кордоні. Коли він народжується, його батьки, Янос та Анна (уроджена Мільчак) Поповічі живуть іще в хаті діда і баби. Будинок з реєстровим номером 65 має дві спальні, кухню, два підвали, три стайні й одну стодолу – достатньо місця для двох сімей під одним дахом, разом шести людей та худоби. Згідно з переписом населення від грудня 1869 року, дідо Паля, Міхай Поповіч, має у господарці двох коней, меринів, двох волів та одну корову угорської породи, а також одну швейцарську корову, десять звичайних, ще дві племінні вівці і, на додачу, два віслюки; курей, качок і гусей у перепис не вносять.

Для швейцарських корів у переписі виділено спеціальну графу – вони особливі, бо дають більше молока, ніж угорські. Хто має у стайні швейцарську корову, той щось значить у селі. Звісно, Міхай Поповіч має також поле, пасовища, сінокісні угіддя, сад навколо хати, город – чимала господарка, а велике ґаздівство потребує неабиякого труду.

Можливо, щоденний клопіт і є причиною, чому Паль – вдома, звісно, кличуть словацькою, Паволем – у свої вісімнадцять років вирішує емігрувати разом з іншими селянами та їхніми синами зі своєї громади. Як і більшість дітей, Паволь почав працювати дуже рано, вже з п’яти років; до його перших обов’язків належало дозирати курей та гусей, трохи пізніше йому довірили свиней, а вже у вісім років – корів. Кури, качки і свині він пас біля хати, а вже з коровами йшов ген на дальні пасовища за село, так що дома не бував по цілій днині, а то й по кілька днів, ночуючи у стуленому з хмизу курені. Дитяча праця у селянській багатодітній сім’ї точно розподілена, кожен отримує свою роботу.

А може, то батьки вирішили відправити Паволя до Америки, аби він заробив там пару доларів. Багато хто їде за океан на кілька років, щоб потім повернутися додому і за зароблені гроші купити поле, клаптик лісу, худобу, дати сплат співспадкоємцям чи погасити борги та несплачені податки. Саме серед словацьких мігрантів багато так званих "американців", заробітчан на короткий час; так само Паволь Поповіч та його побратими не збираються назавжди покидати рідне село.

Проте хто взагалі наштовхнув простих людей із Брутовце на думку поїхати в Америку, щоб там шукати свого щастя? Словацькі дрібні селяни й поденники у Спишському комітаті, як і сільське населення в сусідній Галичині, переважно неписьменні, Паволь Поповіч та інші – не винятки. Отже, вони не могли дізнатися з газет чи брошур про благословенну землю по той бік океану.

Важливу роль відіграють листи письменних емігрантів, у яких вони у яскравих барвах змальовують життя на чужині, іноді навіть надсилають додому дещицю грошей, долар чи два, хоча банкноти будь-хто може легко викрасти з конверта. Адресати просять учителя чи священика прочитати написане. Листи зазвичай починаються зі звернення до Бога: Слава Ісусу Христу й Пречистій Діві Марії, матері Бога нашого! Часто на читання збігається півсела, щоб почути, про що пишуть сусіди з далекої Америки.

Старий емігрант із Брутовце, католицький священик, незадовго до своєї смерті у США розповідає, як вербувальники приїздять у село, щоб агітувати людей їхати в Америку. Буденна історія. Так само в інших селах Спишського комітату не знати звідки беруться агенти і розповідають зачудованим селянам неймовірні історії про багатий континент, де золото лежить на вулиці, потрібно лише нахилитися до нього й підняти. Агентам також відомо, як туди дістатися – кораблем, більшим за брутовецьку церкву, а що вони люди хороші, то приймають завдатки за квитки і гарантують місце на пароплаві, який довезе їх до Америки.

Якщо ж у селі з’являється жандарм Угорського королівства, що трапляється зрідка, агенти замовкають і роблять невинні личка. Мовляв, опинилися на хуторі випадково, вони тут проїздом.

Сама еміграція з Австро-Угорської імперії не заборонена, однак не вербування на виїзд. Під покарання підпадають пропаганда еміграції і невповноважене, тобто без дозволу держави, сприяння емігрантам чи продаж їм квитків на корабель. Особливо тяжко карають тих, хто схиляє до еміграції чоловіків у призовному віці, які не мають звільнення від армії, а чи всіляко підтримують їх у цьому намірі.

Такі дії розцінюють як допомогу дезертирам і відповідно суворо карають. Паволь Поповіч та Ян Віроштек – військовозобов’язані, тож посвідки про звільнення від армії у них нема.

Усе вказує на те, що Симон Герц допоміг молодим словакам, а чи навіть підбурив їх ухилятися від військової служби. Галицька влада вже давно тримала на оці цього еміграційного агента; цього разу вони сподіваються нарешті щось йому пред’явити.

Голова бяльської управи вимагає від відповідних інстанцій в Освенцімі допитати Герца. Той відкидає всі звинувачення і письмово заявляє: "Я, уповноважений агент "Гамбурзько-американської судноплавної акціонерної компанії", не відправляв цих людей до Гамбурґа і не продавав їм квитки на корабель. Своїх пасажирів ми перевозимо залізницею, а не гужовим транспортом".

Симон Герц керує еміграційною агенцією "Гамбурзько-американської судноплавної компанії" в Освенцімі, однак він її тільки орендує, насправді ж вона оформлена на якогось Йозефа Клауснера з Бродів. У східногалицькому прикордонному містечку Клауснер заправляє ще й конторою Ліверпульської судноплавної компанії "Кунард" і взагалі дуже пристрасно взявся за еміграційний бізнес. Органам влади він також здається підозрілим. На повістку від голови бяльської управи він реагує розгнівано, надсилає наміснику цісарсько-королівської імперії в Лемберзі меморандум, у якому обурено заперечує усі закиди.

Він, – пояснює Клауснер, – уповноважений високоповажним намісництвом цісарсько-королівської імперії забезпечувати у Бродах емігрантів до Америки квитками на кораблі судноплавної компанії "Кунард", а в Освенцімі – на пароплави "Гамбурзько-американської судноплавної компанії", й у своїй роботі надзвичайно чітко й точно дотримується всіх діючих приписів. Проте раз по раз заздрісники намагаються очорнити його та інших компаньйонів. Він точно знає, хто стоїть за цим доносом, яким морочать голову владі: це ніхто інші, як представники бременського "Північнонімецького Ллойда" в Освенцімі. Давній трюк, аби спекатися небажаної конкуренції.

Меморандум Клауснера долучають до справи, а його копію передають в управу Бяли. Тека зі справою зниклої словацької четвірки дедалі грубшає, складаються протоколи, множиться листування між Угорщиною й Галичиною, роздаються накази про збір свідчень, проводяться опитування.

Винуватці й гадки не мають про таку активність з боку влади, вони вже давно на землі обітованій. 1 квітня 1888 року, всього через чотири дні після того, як їх затримали жандарми неподалік від Старих Ставів, вони в Гамбурзі зійшли на борт "Руґії", одного з рейсових пароплавів "Гамбурзько-американської судноплавної акціонерної компанії", скорочено HAPAG, який прямує з Гамбурґа через Гавр до Нью-Йорка. Вони їдуть найдешевшим класом, на середній палубі, разом із чотирма іншими чоловіками з Брутовце, чия подорож до Гамбурґа пройшла без жодної незапланованої зупинки.

Того ж 1 квітня до Нью-Йорка прибувають восьмеро мешканців з їхнього села, усі чоловіки, здорові й дужі: Міхай Поповіч, 39 років, Міхай Малиняк, 33, Янко Гокіко, 30, Матіас Комара, 30, Паль Поповіч, 18, Ян Віроштек, 16, Паль Коргняк, 16, та Якоб Комара, 14 років. Не тільки бажання поїхати до Америки об’єднує чоловіків з Брутовце. Міхай Поповіч – молодший брат Яноса, батька Паля, який має наглядати за вісімнадцятирічним племінником. Батьки Паля, Янос та Анна Поповічі, зі свого боку, є хресними Паля Коргняка, який по маминій лінії (у дівоцтві вона була Гокіко) – родич Янка Гокіко. Кревні, сусіди, родичі, друзі дитинства – тісно зв’язана група, яка вирушає до Америки.

Для села це означає болючу крововтрату: бракує чоловічих робочих рук, та й женихів також, хоч вони й пообіцяли батькам і коханим повернутися. Чоловіки вирушають у далеку подорож самі, без дружин, наречених і сестер, які залишаються вдома біля поля, городу й худоби. На середній палубі "Руґії" скупчилися майже самі чоловіки, яким в основному від двадцяти до сорока років – у розквіті літ; лише кілька сімей, батьків із дітьми, подекуди з немовлятами, зважуються на переїзд.

Міхай Поповіч, 1849 року народження, найстарший серед компанії. Беручи до уваги тяжкі умови праці й життя сільського населення, у свої 39 років – як на емігранта – він уже немолодий. Міхай залишив у Брутовце дружину й ватагу дітей. Він був жонатий вдруге, його перша дружина Марія Коргняк померла 1884 року у віці 31, залишивши йому четверо дітей (наймолодшому на час материної смерті саме виповнилося чотири рочки).

Через це Міхай Поповіч й одружився вдруге, щойно минув місяць після жінчиної смерті. З Анною в нього також з’явилися нащадки: Йоанніус, Ґеорґіус, Катеріна й Аґата. Не могло бути й мови, що жінка поїде з ним, вона мусить доглядати за господарством і хатою з купою дітей.

Міхаїв батько був одним із найзаможніших на селі. Разом з великою господаркою він тримав сільський шинок, у якому також продавав дрібні товари щоденної необхідності: сіль, цукор і голки для шиття – і давав гроші в позику. Однак третій по старшині Міхай не міг розраховувати на великий спадок, садиба діставалася найстаршому. Мабуть, він поїхав до Америки, аби заробити там доста грошей і купити у Брутовце нивку чи пасовище.

У списку пасажирів причину виїзду не вказано, лише подано скупу інформацію: ім’я й прізвище, рік народження (приблизний), дата приїзду в Сполучені Штати, професія. У всіх восьми емігрантів, які пливуть до Нью-Йорка на борту "Руґії", у графі "Фах" написано: "робітник" – зокрема і в Якоба Комари, хоча йому було лише чотирнадцять. Workman, для їхніх вух це звучить надзвичайно.

Хоча насправді вони не робітники, а лише землероби, сини землеробів і доволі бідні селяни; однак вони не мріють стати фермерами, осісти десь у малозаселеному регіоні на клапті землі, аби через кілька років викупити його у держави за копійки. Вони не хочуть розводити велику рогату худобу чи овець, вирощувати кукурудзу – ні, вони хочуть працювати на фабриці, в гірничій промисловості, прокладати залізниці.

Багато словаків знаходять роботу в шахтах чи на металургійних заводах у Пенсильванії, де вони гнуть спину за низькі зарплати і в небезпечних умовах. Усі вони туляться у гуртових помешканнях, у темних, затхлих дірах, умови праці – складні й загрозливі, оплата за дванадцятигодинний робочий день здебільшого становить один долар. Спочатку це здається їм великими грішми порівняно з тим, що вони заробляли вдома чи врядигоди отримували від батьків. А переїзд з Гамбурґа до Нью-Йорка на середній палубі коштує рівно 34 долари.

Вдома у Брутовце Міхай Поповіч та інші вкрай рідко тримали в руках готівку. Селяни переважно живуть натуральним господарством і майже нічого не купують, хіба часом якусь одежину чи пару чобіт, а чи гас для лампи у найближчому великому селі. Тут, та й на базарі в Лойчау, словацькою – Левочі, ще досить поширений принцип бартеру. За лоток яєць, якщо добре поторгуватись, отримуєш від гендляра строкату блузку й кілька стрічок.

Вони мріють про краще життя в Америці, про гарний заробіток, готові тяжко працювати, бо ж і вдома не легше, хочуть надсилати гроші своїм рідним, а коли повернуться у Брутовце – привезуть із собою чимало доларів, великих шелестких банкнот. Вони економлять, бо знають, чого хочуть. Хто не боїться роботи, тому в Америці вулиці мощені золотом, – казав вербувальник, який приїжджав у село. І на доказ витягав із торби кілька золотих монет і звабливо ними дзенькав.

А потім показував фотографії корабля, що гордовито розтинав хвилі, величезного міста з високими будівлями, яких у Брутовце ніхто зроду не бачив, великої фабрики, перед якою стояли радісно усміхнені працівники. За словами агента, фабрика належала одному словацькому емігранту, який кілька років тому виїхав за океан. Агент навіть знав його ім’я і зачитував з листа багатого словака про щасливе Провидіння й Божу ласку, які привели його до Америки.

Симон Герц підтвердив дивовижні історії про Америку, коли після перетину прусського кордону вручав їм квитки на корабель із Гамбурґа до Нью-Йорка. Вони йому дякували від щирого серця, а трохи згодом той без їхнього відома надіслав собі подяку буцім від них, аби за допомогою цих листів вербувати нових емігрантів у Брутовце та інших селах, заселених словаками. Такий собі простий та дієвий трюк еміграційних агентів.

Словаки оплатили дорогу наперед. Родини мусили тяжко збирати крейцер до крейцера, можливо, продали кілька голів худоби, поле, пасовище, а може, й позичили гроші у якогось багатого селянина, як-от у Міхая Поповіча-старшого, однак за такі позики зазвичай брали високі проценти, ймовірно також, що вони віддали агентові невеликий наділ у платіж.

Прощаючись, батьки, брати й сестри плакали, однак друзі й знайомі заздрили заробітчанам, коли ті сідали на віз спишського фурмана, вирушаючи в далеку подорож. Селяни стояли перед церквою і мовчки спостерігали, як рушав віз, серед них і семирічна Анна Павлікова. Вона боязко махала маленькою ручкою, не відводячи очей від Паволя Поповіча, в якого по-дитячому закохалася, відколи він якось торік на народних гуляннях високо підкинув її в повітря і поцілував.

Четверо подорожніх махали у відповідь руками й вигукували прощальні слова, поки люди перед церквою не зникли за пагорбом. Тоді вони закуталися у конячі попони з різким запахом і зарилися у солому на підводі. Пасовища й поля обабіч вузької, неукріпленої дороги ще лежали під снігом. Однак на скибах зораної восени землі, з сонячного боку, вже виступили коричневі плями. Останнім, що вони бачили у селі, була невисока дзвіниця церкви святого Ваврінека.

Цісар Америки. Велика втеча з Галичини / Мартін Поллак ; переклад з німецької Люби-Параскевії Стринадюк ; доопрацьований переклад Нелі Ваховської та Олександри Григоренко. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2015. – 272 с.

Фотографії з приватного архіву Мартіна Поллака