Як замінити Щорса на Петлюру, або пригоди декомунізації в Україні

95
19 жовтня 2015

За місяць до кінцевого терміну виконання Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" не можна не помітити, що, нарешті, відбувається пожвавлення процесу.

Одначе зрозуміти, що ж саме відбувається досить складно, – це подібно на хаотичний набір неузгоджених дій, не більше того. І не дивно: з 6-ти місяців, передбачених для виконання закону, чотири минули, немов в очікуванні, що все саме собою розв’яжеться. Не розв’язалось.

Фонд ІЗОЛЯЦІЯ включився в цей процес від початку через те, що майже в усіх численних переліках об’єктів, котрі мали підлягати демонтажу, значилися монументальні мозаїки – предмет дослідження проекту SOVIET MOSAICS IN UKRAINE.

Починаючи з травня 2015 року ми написали десятки листів і звернень в усі наявні державні культурні інститути із застереженням щодо можливого руйнування пам’яток і з пропозицією створити експертну раду для вирішення питань, пов’язаних з мистецькими творами.

Кілька місяців тому з аналогічною вимогою виступила мистецька спільнота Києва (художники, галеристи, мистецтвознавці, журналісти), опублікувавши відкрите звернення до Міністерства культури, Комітету ВР з питань культури та духовності та департаменту культури КМДА.

Колективний голос почули аж через кілька місяців. Розпочався діалог, котрий однозначно не можна назвати конструктивним. 

Публічні дискусії про руйнування пам’яток радянського періоду переважно зводяться до емоційних висловлювань з мінімальним набором аргументів, з одного боку, борців проти всього радянського та, з другого, захисників культурної спадщини.

З одного боку – "вони палили наші села", "цього не мають бачити наші діти" і – контрольний – "а ви бачили в Берліні памятник Гітлеру?". Натомість, з іншого – "демонтовуйте символіку разом з метрополітеном і "сталінками" на Хрещатику", "це наша трагічна історія і ми маємо її пам’ятати", "цивілізований світ дивитиметься на Україну як на ІДІЛ".  

Мозаїка на школі №119 в Києві. Автор Володимир Прядка, фото: ukrainianmosaic.org

Цікаво, що особливо бурхливі дискусії розпалюються навколо питань на кшталт "за що декомунізовувати Ванду Василевську?" За те, що возвеличувала радянський гуманізм та силу духу, чи за, те що була агітаторкою робітничо-селянської червоної армії?

Зрозуміло, що про консенсус не йшлося і не йдеться. Адже немає жодного критерію (окрім щирих бажань), за яким мають визначатися конкретні об’єкти та, відповідно, вчинятись конкретні дії (ліквідація, демонтаж, перенесення, збереження, тощо).

Логічно, що прохання надати методологію неодноразово ставили до ініціаторів закону – Інституту національної пам’яті.  ІНП, стенаючи плечима, пропонує звертатися до Мінкультури, бо "у них вона має бути".  А Мінкультури, своєю чергою, всіляко намагається декомунізаційних питань уникати, хоча до них усі апелюють, коли йдеться про культурні цінності.

Перший заступник міністра культури Ігор Ліховий один тільки раз з’явився на обговореннях, а саме – на слуханнях комітету ВР з питань культури та духовності. Він кволо відрапортував, як вони надіслали запити про перебіг процесу декомунізації в структурні підрозділи обласних держадміністрацій, але їм, чомусь, не поспішають відповідати.

Також пан Ліховий запевнив, що Міністерство культури всіляко стримує руйнівні дії. Щоравда не уточнив, яким чином це відбувається.

Окремо варто згадати про ці комітетські слухання щодо закону про декомунізацію, котрі відбулися 7 жовтня. 

На них запросили близько 50 фахівців, з яких висловилося не більше 10 осіб (з тезами подібними до наведених вище). У результаті замість говорити про можливості оптимального та безболісного виконання закону, приділили увагу кільком конкретним об’єктам, навколо яких і точилася дискусія. 

До прикладу, згідно з законом має бути демонтована унікальна пам’ятка монументального мистецтва – пам’ятник Артему в Святогірську авторства Івана Кавалерідзе.

Пам'ятник Артему в Святогірську. Автор Іван Кавалерідзе, фото: wikipedia

По-перше, технічних можливостей для демонтажу цього твору немає. По-друге, всі розуміють, що його слід зберегти. Але як? Тепер це протизаконно. Остап Ковальчук, проректор Національної академії мистецтв (НАОМА), запропонував перейменувати пам’ятник. Точніше – зробити його безіменним.

Як не дивно, ця ідея не викликала обурення серед присутніх, на відміну від іншої пропозиції пана Ковальчука, щодо пам’ятника Щорсу на бульварі Шевченка в Києві.

Спочатку він підтримав беззаперечно високу мистецьку цінність монументу, як вишуканої кінної статуї. Навіть продемонстрував, як вигідно видатний твір Михайла Лисенка відрізняється від сучасних кінних пам’ятників, котрі з’явилися в Києві протягом останніх десятиліть.  

Пропозиція його полягала в тому, щоб реконструювати пам’ятник, а саме замінити вершника – Щорса на Петлюру. І коня буде збережено, і комунізацію подолано.

Звісно ж, серед присутніх були експерти, котрі намагалися надати конструктиву цьому зібранню. Зокрема, музейниці Марія Задорожна, директорка Національного художнього музею, та Олена Живкова з Музею Ханенків, котрі закликали до творчого переосмислення пам’ятників.

Ішлося про те, що засобами мистецтва вдало можна пропаганду перетворити на антипропаганду, використовуючи нові міфи для нівелювання радянського пропагандистського пафосу.

Цілком слушна думка, зважаючи на те, що навколо київського пам’ятника Щорсу вже існує легенда про першого президента України Леоніда Кравчука, котрий у студентські часи, буцімто, позував скульпторові.

Пам'ятник Щорсу в Києві. Автор Михайло Лисенко, фото: kudago.com

Галерист і куратор Павло Гудімов і віце-президент київської організації Національної спілки архітекторів України Георгій Духовичний наголосили на тому, що працюючи з пам’ятниками не можна розглядати лише радянські пам’ятники.

Слід створити комплексне рішення щодо такого явища, як меморіальна культура міста. 

Однак переважній більшості  учасників процесу притаманний дуже звужений погляд на процес декомунізації.

Екс-завідувачка відділу культурної політики  Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України Оксана Мельничук запропонувала сприймати декомунізацію не як "візуальне очищення" міст від радянської символіки, а як глибокий процес переформатування політичної системи. Передовсім, пані Мельничук запропонувала представникам Міністерства культури самодекомунізуватися. Зауваживши, що "сьогодні міністерство культури очолюють колишні комсорги".

Нажаль, їй не дали договорити і передали слово депутатці Марії Матіос, котра поділилилася власним досягенням декомунізації: прибиранням серпів і молотів з декоративних розет на стелях комітетських кабінетів. 

Мозаїка на будинку Укртелекому в Сумах. Автор Ернест Котков, фото: ukrainianmosaic.org

Того ж дня у Києві - поруч фізично і принципово далеко - відбувалася ще одна дискусія на цю тему: в рамках бієналє "Київська школа"  "Як декомунізувати східну європу" за участі Славенки Дракулич, Миколи Рябчука та Марсі Шор.

Там ішлося якраз про те, що зміна топографічних назв і прибирання пам’ятників із вулиць нічого спільного з декомунізацією не мають. Декомунізація - це, передовсім, люстрація і зміна політичної культури.

Нажаль, ці дві дискусії не перетнулися в часі і просторі.

Переосмислити історію - це не видалити зовнішні прояви радянського "совковими" методами примусу і директив. Це уможливити вільні висловлювання, погляди та різні оцінки. 

Натомість, Інститут національної пам’яті як єдиний орган виконавчої влади, відповідальний за реалізацію державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті, пропагує специфічне трактування історії, з очевидним дисбалансом в бік націоналістичного. 

В результаті, маємо популістський закон, заручниками якого стали муніципальні служби, котрі мають накази і не мають повноважень для їхнього виконання. 

Насамкінець можна сказати про перші результати декомунізації в Україні. 

За 25 пострадянських років більшість монументальних об’єктів радянського періоду природним чином втратили свою пропагандистську функцію. Спочатку вони перетворились на нейтральні елементи, а згодом і зовсім розчинились у міському просторі. 

Тепер процес декомунізації надає їм такої політичної та ідеологічної потенції, котрої вони не мали, ймовірно, відпочатку (часто в процесі створення монументального твору ідеологія та пропаганда відходили на другий план, поступаючись місцем образності).

Агресивно-директивне вирішення питань, котрі торкаються емоційного, це часто спекулятивні способи відволікти суспільну увагу.

Ніби доводячи це, голова комітету ВР з питань культури та духовності Мікола Княжицький двічі під час слухань зазначив, ще не можуть в Україні відбуватися серйозні реформи, доки стільки Ленінів стоять на вулицях наших міст.

powered by lun.ua