Оксана Кісь: "Традиційні" жіночі ролі в умовах війни набувають мілітарного значення

553
9 жовтня 2015

Оксана Кісь – українська дослідниця, історикиня та антропологиня, очолює Українську Асоціацію Дослідників Жіночої Історії.

Вона – одна з українських науковиць із публічно артикульованими гендерно чутливими підходами.

2008 року вийшла друком її книжка "Жінка в традиційній українській культурі другої половини ХІХ - початку ХХ ст".

А 2015 року справжньою інтелектуальною подією став вихід збірки "Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства", де Оксана Кісь є однією з упорядниць (разом із Катериною Кобченко та Гелінадою Грінченко).

Її дослідження та особливі ракурси погляду на історію та сучасність України дозволяють дати собі раду з таким новим явищем для незалежної України, як, наприклад, жінка на війні.

"Не можна говорити про історичні катаклізми тільки в категоріях жертовності, втрат і руйнування. Треба спробувати глянути на ці ситуації як на кризові, що для певних соціальних груп відривають двері, що до того часу були закриті", - каже Оксана Кісь.

- Як історія участі жінок у військових формуваннях виглядає, віддзеркалюється та видозмінюється крізь призму того, що в Україні відбувається нині?

- Про це, звичайно, ще доведеться довго думати, аналізувати та вивчати, тому що важко працювати історикові з подією, яка ще триває. Існує окрема дискусія поміж істориками про те, з якого моменту подію можна вважати історією. Вчорашній день – це історія? Формально це минуле, фактично мусить минути якийсь час.

В кожному разі, мені здається, що братися до історичного аналізу будь-якого історичного явища чи події можна лише після того, як ми визнаємо, що це явище чи подію вже завершено.

В даному випадку ми можемо говорити про формальне завершення Євромайдану, але ми не можемо говорити про завершення збройного конфлікту на Сході, про завершення війни.

- Але ми можемо говорити про завершення кількох хвиль мобілізації та робити звідси якісь висновки.

- Можемо говорити про процес, те, що діється, і те, як ми можемо оцінювати те, що відбувається, з огляду на певний історичний досвід, проводячи певні історичні паралелі, використовуючи жіночий досвід минулих воєн для розуміння того, що діється зараз. А також для того, щоби те, що відбувається зараз, могло дати жінкам відчуття своєї значущості в тому, що діється.

Дослідниці-феміністки в якийсь час зрозуміли, що не можна говорити про історичні катаклізми тільки в категоріях жертовності, втрат і руйнування.

Треба спробувати глянути на ці ситуації як на кризові, що для певних соціальних груп відривають потенційні можливості та перспективи, двері, що до того часу були закриті.

Дві світові війни відкривали такі можливості для жінок – можливості професійної самореалізації, політичної участі, розширення спектру прийнятних соціальних ролей і моделей жіночності. 

В цьому контексті ми можемо так само подивитись і на збройний конфлікт в Україні.

- Тобто він може зіграти позитивну роль у подальшій емансипації українок?

- Я думаю, що він уже відіграє цю роль. Це логічне продовження подій на Майдані, де жінки дуже яскраво та голосно заявили про свою присутність, свою позицію, своє бачення власної участі у державотворчих і націєтворчих процесах, демократизації, європеїзації.

Вони заявили про свою участь, окрему позицію, право, голос, вимоги та потреби.

Збройний конфлікт на Сході України дуже увиразнив той факт, що в Україні є чимало талановитих, дуже здібних і професійних жінок, які справді здатні ефективно працювати для цієї країни в дуже різних сферах.

Наприклад, волонтерський рух чудово показав, наскільки ефективними можуть бути жінки як менеджерки.

Вони знаходять оптимальні рішення в короткі терміни, вони здатні оперувати ресурсами – в тому числі, дуже обмеженими людськими ресурсами. Вони здатні на фандрейзінг та організацію логістики.

Це суперечить стереотипам про емоційність жінок, нездатність до раціональних або жорстких рішень, їхню близькість до природи, а не до цивілізаційних речей.

Жінки демонструють велику силу волі та силу духу.

 

- З нових незвичних жіночих рольових моделей можна навести приклад Надії Савченко.

- Дуже боляче, що Надія Савченко опинилася в цій ситуації, в якій вона є. Це пастка, і ми розуміємо, що майже неможливо її з неї витягнути.

З іншого боку, її приклад мені здається тією рольовою моделлю, що багатьох жінок надихає на вчинок і на те, щоб наважитись відчути і випробувати власний потенціал.

Вона дає також взірець жінки для решти суспільства. Ця жінка не слабка.

- Якось я мала розмову стосовно Надії Савченко як однієї з аватарів українського фемінізму. Пам’ятаю, що частина моїх співрозмовниць цю тезу рішуче заперечували: мовляв, ця постать нічого до діла з фемінізмом не має. Хочу почути вашу думку.

- Це залежить від того, як ми інтерпретуємо поняття "фемінізм".

Якщо ми передбачаємо, що вона може бути цим аватаром лише у випадку, коли сама поділяє ідеї, цінності та практики фемінізму – то вона, звичайно, не має нічого спільного з фемінізмом як рухом та ідеологією.

З іншого боку, її життєва траєкторія – це просто підручниковий взірець жінки, котра будує свою кар’єру в "чоловічій" сфері, послідовно долаючи гендерні стереотипи. Свідомо чи несвідомо, але вона долає патріархальну структуру, що на кожному етапі її стримує та перешкоджає.

Так, вона в результаті опинилася там, де вона опинилася – і ми завдяки цьому відкрили цю біографію, історію жінки в збройних силах.

Для мене як для феміністки немає принципового значення, чи поділяє Надія Савченко ідеї фемінізму. Можливо, вона про них ніколи не чула. Але фемінізм по факту є її життєвою стратегією та практикою. Навіть якщо тут немає усвідомлення такої філософії життя.

Жінки, котрі тепер є у Верховній Раді – це та сама історія. Так, у парламенті є група депутаток, що свідома ідей гендерної рівності, але там чимало інших помітних жінок. Вони яскраві, професійні та дуже амбітні.

Очевидно, частина з них не розуміє, не поділяє та не хоче мати нічого спільного з цією ідеологією. Але сам факт їхньої присутності на трибуні Верховної Ради та їхньої відважної участі в дебатах і подачі проектів законів говорить про те, що вони є дієвими парламентарками.

Для дівчаток, які доростають, важливо мати такі рольові моделі, бачити, що це можливо. Важливо знати, що Верховна Рада – це місце і для жінки також.

- Продовжуючи розмову про емансипацію, ми ще не торкнулися теми жінки зі зброєю в руках. В Україні, наскільки я пам’ятаю, з початку Незалежності жінок у професійному війську ставало більше, але мізерна частина з них доходила до вищих щаблів і звань.

Під час війни є нові можливості поза межами кадрового війська проявити себе на фронті не як волонтерка, а як жінка, котра поруч із іншими зі зброєю в руках захищає країну.

- Я б сказала, що в цьому випадку війна дала нагоду жінкам побачити та відчути в собі ширший потенціал. У тому числі наважитися на зовсім неприйнятне в патріархальному суспільстві – взяти до рук зброю та когось вбивати.

Патріархальна свідомість дозволяє жінці вбивати, лише захищаючи власних дітей. Жінка-матір має право захищатися, але не атакувати.

Коли жінки пішли до війська та стали снайперками, розвідницями, операторками складної техніки на кшталт безпілотників для аеророзвідки, вони стрімко почали руйнувати стереотип про те, що жінка має право лише давати життя, а чоловік натомість має право віддати своє життя та відбирати життя інших. Тут жінки та чоловіки в своїх ролях зрівнялися.

Руйнуються архаїчні моделі. І українські медіа – треба це визнати – допомагають цій руйнації. Вони пишуть про жінок на передовій.

- Інше запитання – як вони пишуть? Можна подивитися, як відтворюються стереотипи в медіа на прикладі публікацій про жінок-поліцейських. Це нова ситуація, нові героїні, але і стосовно них можливі висловлювання про "прості жіночі радості" на службі тощо.

- Так, історії, де жінка-матір трьох дітей працює снайперкою та щовечора по телефону співає доні колискову, перебуваючи на фронті.

Це дуже амбівалентна ситуація, змінити її одномоментно неможливо. З іншого боку, важливий сам факт появи цих публікацій у медіа, оприявлення та роблення "видимими" цих жіночих історій. Мовляв, є жінки, котрі на фронті вбивають людей, але при цьому вони – чудові жінки.

Тобто жінка від того не стала монстром.

На цьому етапі дуже важливо, що інформація про жінок у війську іде з позитивними конотаціями – навіть якщо ці конотації прив’язані до косметики чи "жіночих радостей" і компліментів від побратимів по війську. Жінка робить "чоловічу роботу", робить її добре, і її побратими можуть це засвідчити.

Це дуже серйозне ментальне зрушення, яке дозволяє жінкам претендувати на цю нішу. Я не закликаю усіх жінок брати до рук зброю та чинити насильство. Вважаю насильство дуже специфічним видом діяльності – навіть в інституціях, які для цього призначені.

Але всі жінки є різними, і хтось із них має поклик до материнства, хтось – до політичного лідерства, а хтось – до інших речей, у тому числі до військової справи.

Кожна людина повинна мати право на власний вибір, за який вона не буде затаврована чи покарана. Інша справа – наскільки довго це триватиме.

- Наскільки я пам’ятаю, після війни зазвичай іде регрес, коли актуалізується роль "традиційних цінностей", що є зрозумілим і з певних демографічних міркувань, а також з огляду на те, що з війни повертаються чоловіки та вимагають від жінок посунутися та повернутися на кухню. З огляду на те, що ми знаємо про минулий досвід, які тренди в Україні можна прогнозувати?

- І після Першої, і після Другої світових воєн жінок було витіснено з тих сфер, у які вони увійшли в часи війни. Їх було повернуто в сімейну сферу. Відбулася реставрація патріархату та довоєнного "ідеального життя".

Але це був інший час. Крім того, навіть за умови реставрації патріархального стану залишалися люди, що мали новий досвід і відчули смак своїх можливостей. Дослідниці вважають, що друга хвиля фемінізму була наслідком воєнного та професійного досвіду жінок, які пізнали буття без чоловіка, самостійну відповідальність за родину та прийняття рішень.

Воно все нібито згасло у 1950-ті роки, але забезпечило новий підйом, коли народилося нове покоління дітей, яким матері змогли передати нереалізовані ідеї.

Фото з сторінки Heinrich-Böll-Stiftung Ukraine 

Якщо повернутися до сьогоднішнього дня, то після перемоги та демобілізації, жінки можуть бути першими, кого "попросять" з війська. Але це може бути не так просто зробити.

Наприклад, минулого року управління освіти Міноборони просило збільшити квоти на прийом жінок у військові навчальні заклади, тому що на ці "дівоцькі місця" був шалений конкурс, а на "чоловічі місця" не було конкурсу взагалі. Запит на військову професію у жінок з’явився, і він був високим.

Це сталося саме після ув’язнення Надії Савченко та появи перших публікацій про жінок-військових. Припускаю, цього року ситуація повторилася.

Дівчата, котрі вступили на ці спеціальності та здобули військову професію, не підуть із війська так просто. У поєднанні з жінками, котрі мають досвід безпосередньої участі у військовому конфлікті, це може змінити ситуацію у війську.

Так само вже змінилася ситуація в поліції, де 20-30% незмінно складають жінки. Відсутність квот виявила, що є велика кількість жінок, які хочуть займатися цією справою, попри прямий ризик для життя, пов’язаний із патрулюванням вулиць.

Зверніть увагу: в медіа вже з’явилися нові імена та нові обличчя жінок, про яких ми раніше ніколи чули та не уявляли, що вони існують. Ці жінки говорять про економіку та геополітику, а не про косметику чи кухонні рецепти. Це створює атмосферу професійної успішності жінок. Відчуваю, що є запит на нові обличчя.

Це шанс для України. Певне руйнування соціальної тканини створює лазівки там, де раніше все було дуже герметично закрите для жінок. Це шанс на перебудову та трансформацію.

- Я пам’ятаю, як 2014 року під час дискусії про участь жінок у подіях на Майдані, що відбулася в рамках Форуму видавців у Львові, ви говорили про те, що обслуговуюча праця волонтерок – це теж політична робота, і її не треба соромитися, попри те, що це виглядає як "традиційна" жіноча робота. Давайте поговоримо про політичність канапок.

- Свої ролі самі жінки можуть тлумачити по-різному. Попри те, що хтось вважає, що лише перебування на барикадах чи на фронті є справжнім виявом жіночої дієздатності, я як дослідниця не можу собі дозволити відкидати певні ролі як "бабські" та невартісні.

Один із концептуальних підходів до оцінок жіночих внесків у значущі історичні події полягає в тому, що жіночі допоміжні ролі інтерпретуються як важливі. Адже це і забезпечення війська, і медицина, і зв’язок – ключові речі. Голодне, немите, нечесане, зранене, хворе військо нездатне воювати.

"Традиційні" жіночі ролі – прання, куховарство, лікування, опіка, турбота, комунікація – в умовах війни набувають мілітарного значення.

Вони є частиною військових зусиль.

Згадайте бодай про "незначну" роль зв’язкової, провідниці чи медсестри в підпільних лікарнях УПА. Ця робота була пов’язана з прямою небезпекою для життя. Нам здається, що ці ролі – другорядні, але якщо ми їх фізично вилучимо, то що нам залишиться?

Жіночий внесок не має бути знецінений. На війні немає "першорядного" та "другорядного". Всі внески важливі.

Тому, наприклад, дівчата, які в Тернополі шиють чоловічі труси для військових, не виконують "допоміжну працю", бо військові не здатні воювати без спідньої білизни, без шкарпеток або сухих борщів. Все це – частина спільних військових зусиль, які забезпечують успіх.

powered by lun.ua