Містичне оповідання "Талісман"

Жодного українця містикою не налякаєш. Навпаки, кожен із нас, уже за сами місцем свого народження, може вважатися експертом із містики. І тут ідеться, звичайно, не про художній прийом, а про справжню, побутову містичність.

Українська культура, витворена на стику кількох вір і цивілізаційних проектів, увібрала у себе масу загадкового, надприродного, забобонного із кожного із них. Власне, промовляти до світу новітня українська культура почала так само із містичних "Енеїди" Котляревського, балад Шевченка і повістей Гоголя.

Тож зовсім не дивно, що в часі, коли люди уже встигли збудувати адронний колайдер, ми досі тихо спльовуємо, "щоб не зурочити".

Ще однією рисою української культури є її здатність забувати. Пояснити, яким чином ми всі забули про цілий масив якісної популярної літератури, яку творили у підавстрійській Україні на початку минулого століття, можна, хіба, усе тією ж містикою.

7 листопада у рамках UPLectorium: Розстріляне відродження Юрій Винничук чи не вперше спробує повернути в публічний простір імена десятків письменників, які створили для української культури власну фантастику. містику, готику, любовну та пригодницьку літературу. Усе те, що з такими потугами намагаються відтворити сучасні літератори.

Українська правда.Культура пропонує своїм читачам ексклюзивну можливість зануритись у напівмістичний світ Галичини початку ХХ століття.

Ми публікуємо для вас оповідання одного із десятків цікавих авторів того часу, віднайдене та люб’язно надане нам Юрієм Винничуком.

фото: flickr.com

Мирослав Капій "Талісман"

Оповідання передруковується з газети "Новий Час" (1934).

Це діялося в той соняшний день листопадовий, коли на вежах львівських будинків маяли жовто-блакитні прапори, а на вулицях струйками плила кров – тепла ще, червона...

В такі ясні, погідні дні осінні, калина вилискується червоними, спілими кетягами до сонця, а журавлі у вирій відлітають...

Вже п'ятий день сиділи ми замкнені в будинку головної пошти і відбивалися від настирливого супротивника, що з усіх вікон, піддаш та пивниць довколишніх будинків слав нам оловом своє привітання у свято нашого відродження... <...>

Ми з четарем Березюком сиділи схилені біля наріжного вікна в кімнаті листарів*, а між нами на двох пачках стояв скоростріл* з наряженою лентою й дулом, спрямованим на вулицю, що засягав в один бік Оссолінеум*, а в другий – вулицю Коперника, аж ген там, де вона починалася. <...>

Було ще два кріси біля нас, що з них ми на переміну стріляли. Щохвилини влітали крізь розбиті шибки вікон ворожі кулі й, розбиваючи тиньк, застрягали з бренькотом у протилежній стіні. Так одноманітно, з якоюсь тупою, здавалося, послідовністю летіли одна за одною! Часом деяка розбивалася об залізні віконні ґрати й рикошетом падала недалеко нас на долівку.

В такі хвилини я здригався, хоч силкувався не дати пізнати по собі, що мене бентежить і жахом проймає оте дзижчання та протяжний свист кулі! Я відвертав тоді мої очі кудись убік, немов лякаючись стрінутися з поглядом Березюка; я соромився своєї слабосильности перед самим собою. І тямлю в одну таку хвилину: Березюк, якось так дивно вдивляючись в мене, відізвався спроквола:

– Лякаєшся?.. Ну, так! Є й чого! Та бачиш, людина не повинна лякатися того, з чого ясно здає собі справу, що бачить своїми очима й знає його суть!.. Жах? Що таке жах? Тільки щось нез'ясоване, недовідоме може пройняти нас жахом, щось, чиєї істоти не в силі ми просякнути до самої його суті!..

Так, так, та я не дивуюся тобі! Зі мною що иньшого. В мене, бачиш, є щось таке, ну, назвім його талісманом... він дає мені змогу безжурно слухати тієї музики, що так тебе бентежить, це щось, що, мов янгол добрий, береже кожного мого кроку, де не ступлю, куди не повернуся. Ти й не повірив би навіть!.. Та це довга історія! <...>

Нам всього бракувало. І харчі, й амуніція, і виснажені сили наші добігали краю. Відтяті від світа, не знали ми нічого, що діється кілька кроків подалі від нас, на другій вулиці. Ніхто не приходив нам на зміну, ніхто, здавалося, не цікавився нами.

Хіба тільки невидимий противник не забував піклуватися нами, а то світ цілий, здавалося, забув про наше існування, бо навіть ранкове сонце не всміхалося до нас своїм промінням, тільки аж геть під полуднем кілька малих промінчиків крадькома зазирало у нашу кімнату! <...>

Десь далеко по опівночі, коли втихала на якийсь час стрілянина, приносили нам із поштового подвір'я, що межувало з будинком семінарії, трохи теплої кави, яка тхнула чомусь нафтою, а на смак скидалася на вивар з бурачиння... Тоді то Березюк підносив з якоюсь дивною повагою своє горня до уст і, попиваючи ту каву, звертався до мене:

– Пий, Івасику, пий! Це божеський трунок, що кріпить сили і підбадьорює духа! Це нічого, що вона трохи пахне! Нам на італійському фронті ще не таке давали! Раз тямлю, на цісарські ім'янини дістали ми кінський ґуляш з підливою, що ще більше тхнула, та зате делікатніше, бо заносило її бензиною!..

Якась усмішка з'явилася на мент на його лиці, немов підтверджуючи теорію про зв'язок між добрим настроєм людини і повнотою її шлунку, але зникла в тій хвилині, коли Березюк відклав своє порожнє горня у куток... Знову мовчки підійшов до скорострілу, попробував замок і знову почав вдивлятися своїми задумливими очима у темінь ночі. А вчора, то й про свій талісман розказував мені!

– Може, й не повіриш мені, може, й засумніваєшся у правдивости тієї пригоди, про яку розкажу тобі, а проте це правда, я маю талісман, що хоронить мене на кожному кроці і, як бачиш, оберіг мене досі, хоч усяке доводилося переживати. Було це в самих початках війни, у серпні, чи вересні чотирнадцятого року. Я служив у віденському стрілецькому полку між самими німцями.Гіркі були оті перші тижні моєї воєнної служби. Коли ти не знаєш німецької молоді, не знаєш їхнього духа, їх способу думання, звичок, то й уявити собі не зможеш моїх переживань.

Мене незавидна іронія долі кинула в саме кубло вояцького життя, яке творила сотня мого стрілецького полку. А мусиш мати на увазі, що за мною не було того досвіду, який дала війна, де кожний крок ніс за собою смерть, де кожна хвилина навчала, ах, як гірко навчала, що тільки той буде горою, хто подужає противника, байдуже чим – п'ястуком, проворністю, чи підступом...

За мною був тільки шум подільських ланів і мелодія тужливих співанок <...>

І тому-то спочатку так гірко довелося моїй цивільній душі зжитися з душами моїх товаришів, німчиків, тому так різко вражали тони їхніх пісень, що летіли над нами, коли ми маршували віденськими вулицями. Я йшов, не йшов, а снувався, а в душі моїй дзвенів плач моєї нені, в якому губилося все, і ці бадьорі вояцькі пісні й рівний стукіт підкованих чобіт, і незчисленні оклики "гайль" вуличної юрби на пішоходах.

Чимсь таким чудацьким, незрозумілим було оте "гайль", що бурею зривалося, як довга й широка була вулиця, якою ми проходили, такими чужими, далекими мені були розсміяні лиця й очі, що придивлялися до машеруючих жовнірів. Я не дійшов ще тоді до розуміння, що ті довгі, сині, жовнірські шеренги, які колихалися, вибиваючи цілу симфонію ходи о вуличне каміння, – це їхні гордощі, кров від їх крови, кість від їх кости – тієї вулиці, тих лиць розсміяних, тієї товпи безіменної... <...>

І от одного разу вертався курінь з вправ. Помучені, голодні, вкриті порохом і потом, що струйками спливав по наших лицях, ішли ми віденськими вулицями. Було полудне. Осіннє сонце добре пражило ще своїм промінням, збільшуючи вагу мого наплечника, кріса й набійниць, а ноги із щораз то більшою напругою силкувалися вдержати крок.

На одному з перехресть ми спинилися, бо дорогу заступила вантажівка, що не могла рушити з місця. Залунали рясні оклики "гайль" і "ґрюсс Ґот*", замаяли хустинки у повітрі, падали квіти на жовнярські шеренги, якийсь товстий німчик підбіг і почав роздавати папіроски, а там якась Ґретхен чи Ліцці чоколядою вгощала вояків.

Я стояв і, втомлений довгим маршем, задумливо дивився проти себе. Нараз мене огорнуло якесь нез'ясоване почування, що чийсь зір пронизує мене, хтось вдивляється в мене. Я підвів очі й побачив на краю пішохода якусь паню в чорному. На мент наші погляди стрінулися й на мент моя свідомість почала, немов розвіватися, зникало десь оте почування дійсности, де я і що зі мною. Якийсь неясний проблиск думки майнув у мозку, що я десь – де, не знаю – бачив ті очі...

Ах, так... Бачив і сльози в них – так – це ж очі моєї нені, заплакані очі, що дивилися довго мені вслід, коли я, розпрощавшись із нею, відходив у світ...

Немов крізь млу, що, окутала все довкола, достеріг я, що та пані підійшла до мене, щось втиснула мені в руку зі словами: "Ґот шіце зі, майн кінд, нур бегальтен зі дас іммер – геген зі – іммер", повернулася до пішоходу й зникла серед товпи. Хвилина, одна чи дві, проминула, а я стояв, не здаючи собі справи з того, що сталося. Врешті ми рушили, я пішов, стискаючи в руках дарунок незнайомки в чорному, й довго не важився глянути на нього.

Був це маленький срібний медальон із вирізьбленим образом Маріяцельської Мадонни. Так от і став він мені талісманом, – кінчив Березюк своє оповідання, – хоч спочатку не прив'язував я ваги до цієї дивної пригоди, а навіть призабув за неї, засунувши цей медальон до кишені, в яку рідко заглядав. Та якась сліпа віра, сам не знаю, де і коли, з'явилася в мене, казала мені, що доки цей медальон у мене, мені не станеться нічого, де б я не був! І досі, як сам бачиш, виправдав він мою віру в нього, хоч всяке бувало за цих останніх чотири роки!.. <...>

Десь під полуднем, вбіг до нас командант Ліськевич.

– Слухайте, товаришу, – звернувся до Березюка, – мушу вас розлучити з вашим скорострілом. Зараз прийде десятник Ковалишин з одним стрільцем вам на зміну, а ви мусите виконати иньше завдання. І то негайно, бо становище цього вимагає! Візьмете його, – сказав він, вказуючи на мене, – й підете до головної команди зі звітом. Зажадаєте там муніції, харчів, перев'язок і хоч одного міномета! Якщо не дадуть, то ми не вдержимося тут довше.

Вже з піддашшя будинку семінарії стріляють на наше подвір'я. Якщо не викуримо їх звідтам мінометом, то не удержимося тут. І нехай пришлють санітетів, щоб забрали трупи. Тут маєте записку, в ній все списане. Решту скажіть усно. Це важке завдання, я знаю! Та ніхто иньший не виконає його так, як ви! Видістатися звідсіля й пройти тих кілька кроків по Коперника – це більша штука, ніж тут відстрілюватись із-за вікна! <...>

Почепили до пояса три гранати, четверту полишаючи в руці, закинули на шию два, пов'язані ремінцями, набиті револьвери, щоб були готові під рукою, бо крісом у вузькій вулиці, де стріляють з усіх кутків, нічого не вдієш. Березюк зложив картку зі звітом, всунув її у праву кишеню, говорячи до мене:

– Бачиш, коли б що до чого, то знатимеш, де вона!

Видно було, що його слова збентежили мене й оте збентеження відбилося на моєму лиці, бо він, глянувши на мене, підсміхнувся і сказав, силкуючись на бадьорий тон:

– Не бійся, нічого не станеться. Підемо так, як би йшли на рандку* до дівчини!.. Що там!.. Прохід* добре діє на травлення! <...>

Ми вискочили з брами і, притискаючись щомога до муру поштового будинку, побігли вперед. Не добігаючи рогу, де вулиця Словацького розділяла нас від дальшої дороги, і де лежали на землі та звисали над головою пірвані трамваєві дроти та ціла гуща навмисне перетятих телефонних дротів, що дуже утруднювало перехід на другий бік, почули ми тріскіт вибухаючої гранати.

Каміння, порох, кусники дротів, дим, усе те стовпом знялося посередині вулиці на перехресті, саме там, куди ми мали переходити.

– Це з другого вікна направо! – кликнув Березюк, притулившись за вистаючий наріжник, що хоронив нас від прискаючих на всі сторони відламків.

Та в тому моменті почули ми знайомий тріск. Це наш скоростріл озвався, засипаючи протилежні кам'яниці градом куль. Прочищав нам дорогу! Видно було, що ворог на хвилину притих, бо в наш бік не падало нічого.

– Тепер! – кликнув Березюк до мене і скочив уперед, виминаючи зручно дроти, шини, побите скло і в тому ж менті біг уже лівим боком Коперника, в напрямі міста, тулячись до мурів кам'яниць, щохвилини обертаючись і киваючи на мене рукою.

А мене огорнув жах. Піднявши догори чомусь, сам не знаю чому, правою рукою гранату, я почав іти вперед. Якось так повільно снувались мої ноги, такими важкими видавались мені, коли я підносив їх, щоб переступити дроти, наче б хто олова почепив до них.

Жах огорнув мене й на момент уся моя свідомість немов розвіялась кудись, а очі зайшли млою. Хвилинку малу, що вічністю мені видавалася, позабув я – де я, куди йду й пощо... Ще момент – я розкрив очі й почув понад собою свист, і десь далеко поза мною роздався гук. Це вибухла, мабуть, кинена згори граната. <...>

Та це був тільки маленький, малесенький момент, бо вже біг я знову й небаром опинився біля Березюка, що, притулившись біля одвірка якоїсь брами, ждав мене.

– Злякався, що? – кинув до мене. – Нічого! А тепер далі.

І знову побіг уперед, мов тінь, прилягаюча до муру, що ближче до кінця вулиці, то більше звільняючи ходу. Вже, мабуть, були ми проти пасажу, як по дахах кам'яниць залопотіли кулі.

– Мабуть, спостерегли нас, та шкода їхнього заходу, – кликнув Березюк до мене, пристаючи на хвилину.

Ще момент – і перед нами замиготів скоростріл нашої стійки, а за хвилину були ми вже на Театральній, прямуючи до головної команди в Народньому Домі. <...>

Гамір був усюди, і якийсь нервозний, гнітючий настрій уносився по тих темних коридорах та салях-клітках.

Ось уже стояли ми в салі команди, й тільки те було мені дивно, що ніхто не спиняє входу до неї, а то, хто хотів, чи мав яке діло, чи ні, заходив туди, бо повно було там людей і глітно, як у крамниці "Торговлі" перед святами. Отак, нагадалось мені, як то заходять в нас чи то до "Просвіти", чи до редакції, де редактори курці, де й побалакати можна, ґазету почитати задурно, ну, й часом закурити дадуть... <...>

Березюк підійшов до протилежного кутка салі, де за столиком, на якому лежали порозкидані листки із зошитів, пом'яті ґазети, недокурки, огризки ковбаси й недоїдок булки та велика карта з пляном Львова, сидів головний командант нашої львівської залоги отаман Гриць Коссак. Огрядний, високого росту, в розіпнятій блюзі, з циґарою в зубах, читав щось з картки й совав пальцем по закарлючках вулиць, що видніли на розгорненій карті, спиняючись часом на хрестиках і колісцятках, начеркнених червоним і синім олівцем.

Повернув поволі свою голову у наш бік, коли Березюк, прийнявши службову поставу, став голоситись і здавати звіт, і, не виймаючи циґари з зубів, процідив низьким баском:

– Казав уже, панедію*, не перешкоджайте... <...>

Минула хвилина.

Березюк заговорив знову. Та тепер голос його став не той, що перше. Слова зривалися гостро й дзвінко падали на стіл, біля якого сидів командант. Здається, ота різкість віднесла успіх, бо отаман повернув знову свою голову у наш бік і відізвався:

– Ви, кажете, із головної пошти, зі звітом? Давайте сюди, – простягнув руку по звітову картку. – Е, фю, фю!.. Що він тут хоче!.. – почав отаман до себе, прочитуючи звіт четаря Ліськевича. – І мінометів, і перев'язок! Фю, фю! Якби ми тут, панедію, цілі маґазини мали! Ну, добре, йдіть, панедію, там до тої салі, де висить табличка "VII а" – й почекайте. Що годен буде дати, то відішлеться, а той, що з вами, – і тут показав на мене, – нехай також залишиться до диспозиції. Ая, панедію! Гаразд!

Березюк склонився мовчки й ми, видіставшися з трудом крізь товпу, щораз більше напливаючих до команди інтересантів, попрямували до салі, на якій висіла табличка із написом "VII а".

– Ну, й команда! – сказав Березюк, коли ми проходили коридором, та замовк, не хотячи, мабуть, виявляти своїх думок, що так і кипіли в ньому, перед сірим стрільцем, якого першим й останнім обов'язком мусів бути безоглядний послух кермуючій владі. – А тепер перша річ помитися, – продовжив, коли ми увійшли до салі, де рівно ж вешталися вояки й цивілі. Повно було тут всякого військового приладдя й амуніції, а в одному кутку біля купки ручних гранат стояли поскладані рядами бохонці хліба.

А дійсно, першою річчю треба було помитися, бо вже п'ятий день наші лиця і руки не бачили води. Розглянувшися хвилину по салі, роздобув десь Березюк мидницю й кусник мила й почав, не вважаючи на чужих людей, що туди й назад вешталися, розбиратися до пояса.

– Зараз буде вільна, – сказав до мене, вказуючи на мидницю, – помийся і ти, хто знає, коли знов доведеться стрінутися з водою й милом. А ось і мій талісман, – говорив далі, знімаючи з шиї маленького медальона, – бачиш, щасливо перевів мене через Сциллу там, на Коперника... – І, усміхаючись, поклав його на лавку, на якій складав свої річи. <...>

А між тим знайшлося все, чого жадав четар Ліськевич, бо небаром вбіг у нашу салю хорунжий і кликнув:

– Четар Березюк із головної пошти?..

Березюк підійшов до нього й довідався, що все приготоване, й що він повезе те все в авті Червоного Хреста на свою давню позицію.

– А ваш товариш залишиться тут до диспозиції головної команди. З вами їде п'ятьох мінометників, пане четар, – говорив далі хорунжий.

Ми попрощалися.

– Бувай здоров, держися добре – кликнув Березюк, стискаючи мені на прощання руку.

Я відпровадив його до сходів, що вели надолину, а сам вернувся до салі дожидати дальших приказів. Сів на лавку й задумався. Вечоріло. Цей гамір, яким гудів цілий Народній Дім, так дивно різнився від тої зглядної тиші, перериваної хіба час до часу свистом куль, серед якої провів я останніх кілька днів, що я не міг освоїтися.

Думалося: що далі? Куди понесе мене доля? Як покінчиться оте наше змагання, яке вимагало стільки сили, напруження волі і віри, віри в успіх початого діла?.. Думка снувалася за думкою, одна сумніша від другої, хоч ціле моє "я" бунтувалося проти цього сумовитого настрою, що огортав мене.

Хвилини минали, а сутінок все більше і більше стелився по салі. Десь на коридорі блимнуло світло. Я ждав далі.

Нараз на коридорі біля салі головної команди вчинився голосніший гомін. Голоси перекликувалися, хтось кричав щось! Видко, сталося щось незвичайне, бо чути було біганину туди й назад і голоси: "Де комендант?" Я вибіг на коридор саме в тій хвилині, як якийсь стрілець в службовій поставі голосив отаманові Коссакові:

– Пане отамане, голошу слухняно, наше авто не доїхало до головної пошти! Четар Березюк убитий, а санітарка й двох стрільців ранених!

Мені почорніло в очах і хвилину стояв я, як вкопаний. Що це? Чи я добре чув? Якось мимовільно повернувся й, не здаючи собі справи з цього, що роблю, ступаючи повільно, спрямував я свої кроки до моєї ждальні. Тут сів я на лавку, де недавно ще мився з Березюком і тупо вдивився проти себе. Не думав нічого! В голові шуміло, ні одна думка не клеїлася.

Нараз мої очі спинилися на окрайку лавки, де щось забілілося. Я простягнув руку й підняв те щось, повертаючись до світла, щоб краще бачити. В руці тримав я малий срібний медальон з образком Маріяцельської Мадонни. Талісман Березюка! Одягаючись, не запримітив, мабуть, його й залишив тут.

Талісман, що оберігав його досі!..

Примітки:

Ґрюсс Ґот – привітання аналогічне нашому "Слава Ісусу Христу!"

Кімната листарів – тут опрацьовували кореспонденцію.

Скоростріл – кулемет.

Оссолінеум – Наукова Бібліотека ім. Василя Стефаника.

"Мала птиця, а великі гроші", "гній – душа господарства" – цитати гасел з галицької сільськогосподарської преси, далі автор кепкує з небажання галичан робити політичну кар’єру.

"Вже більше літ двісті як козак в неволі" – перший рядок пісні на слова Анатоля Свидницького, яка була заборонена і за царату і за влади комуністів.

На рандку – на зустріч.

Прохід – прогулянка.

Панедію – міщанське звертання, таке ж, як добродій.

***

Оповідання опубліковане в рамках проекту Лекторій про українську культуру 1910-1930 років UPLectorium: Розстріляне відродження.