Марк Гегенфуртнер: Не варто порівнювати вартість бронежилету і культурного заходу

136
12 листопада 2015

Що потрібно для того, аби бути ефективним культурним менеджером? Чому Європа може навчити Україну та чи існують готові рішення у сфері культури? Про це та інше з Марком Гегенфуртнером, очільником відділу образотворчого та сценічного мистецтва департаменту культури Мюнхена, спеціально для УП.Культура поговорила Ілона Демченко.

- В Україні зараз багато говорять про сталий розвиток та, зокрема, сталий розвиток в культурі. Але як і багато інших термінів, це поняття розуміють по-різному. Яким буде ваше особисте визначення?

- Я називаю сталим розвитком те, що будує інфраструктуру розвитку, в першу чергу – у свідомості людей. Те, що започатковує дискурс, те, що спонукає до поширення та мультиплікації ідей, те, що надає цінності та поглиблення культурній роботі.  Це, передовсім, не конкретні ідеї, а інструментарій їхнього поширення та розбудови.

- Чи характерний стійкий  розвиток для культурного середовища Німеччини?

- До певної міри. Попри те, що на цей шлях Німеччина стала раніше, ніж Україна, не можу сказати, що ця концепція є загальнопоширеною. Насправді, і це поняття, і саме поняття культурного менеджменту є відносно новими для нас також. Ми можемо говорити про них лише на відрізку останніх 20-25 років.

До цього вони просто не існували, так само як і не було освіти у галузі культурного менеджменту. На поширення всього нового потрібен час. Тим більше, що для культурного поля Німеччини (втім, як і багатьох інших країн) характерна велика інерційність.

На щастя, ситуація зараз покращується і великий внесок у це роблять як раз університети, що почали системно готувати кваліфікованих культурних менеджерів.  Зараз у Німеччині п’ять вишів, що готують таких фахівців.

Марк Гегенфуртнер, фото: Наталка Дяченко

- В Україні зараз, на жаль, дуже мало вишів, де можна отримати такий диплом. І цей диплом не гарантує знання. Чи Ви вважаєте формальну освіту конче необхідною для роботи у сфері культурного менеджменту?

- Звичайно, вища освіта не є обов’язковим фактором. Я сам вивчав літературу та філософію, а досвід культурного менеджменту отримував уже в процесі роботи.

Усьому можна і треба вчитися на практиці, радше мова може йти про обов’язковість самостійного навчання протягом всього професійного життя.

У той же час, університети роблять важливий вклад саме у стійкий розвиток культурного менеджменту як окремої дисципліни зі своїм, унікальним набором якостей та знань. 

В українських культурних менеджерів зараз немає вибору – вони змушені вивчати все на практиці.  Перше покоління сформує необхідні підвалини знань, які з часом будуть покладені в основу майбутньої формальної освіти.

Єдине, на що можу порадити звернути увагу вже зараз, - це на освоєння словника термінів міжнародного культурного простору, для того щоб українці могли говорити зі світом за допомогою одного поняттєвого апарату. Зараз ще можна бачити, що нерідко термінологію використовують без повного розуміння значення слів.

Фото: Наталка Дяченко

- Який же набір якостей потрібен гарному культурному менеджеру?

- Це широке питання. Однак якщо сконцентруватися на найголовнішому, я б сказав, що будь-якому культурному менеджеру у всіх сферах треба мати гарні навички модерування, фасилітації та нетворкінгу.

Вони є принциповими для успішної роботи з різноманітними аудиторіями, а це те, що так чи інакше чекає на кожного менеджера від культури.

Важливою – та часто нехтуваною – якістю є уміння доводити справу до кінця.

Завданням культурного менеджера є зробити всі процеси максимально ефективними, причому у сфері, де про ефективність часто не йдеться. Тому треба уміти бути гарним організатором, для себе та для інших.

До речі, українці часто думають, що низька ефективність процесів – це характерна особливість саме України, але насправді з цим стикаються всі. У нас в Німеччині також величезна кількість енергії витрачається на бюрократію та беззмістовну діяльність.

Тож, де б ви не працювали, треба зберігати уміння тримати у фокусі основний сенс своєї праці.

Марк Гегенфуртнер, фото: Наталка Дяченко

- Незважаючи на те, що в Україні часто говорять про стійкий розвиток, не всі вірять у його можливість.

- Сумніви – це абсолютно природньо, особливо коли ви на початку великого шляху. На все потрібен час. Насправді, одна з проблем із стійким розвитком полягає в том, що це не є щось, що ми можемо відразу побачити або виміряти. Який аспект проекту найбільше докладеться до стійкого розвитку сфери часто неочевидно.

Іноді шлях може тривати роки, навіть десятки років. Це вимагає хорошої дисципліни та уміння звертатися до довгого горизонту планування. Але якщо нічого не робиш, то нічого і не зміниш.

Мені дуже подобається те, як зараз німецькі театри почали працювати із публікою, залучаючи ширші верстви населення, говорячи до тих, хто раніше і не ходив до театру.

Для цього їм потрібно самим іти до нових аудиторій і вони виносять вистави зі сцени академічного театру у публічні простори.

Марк Гегенфуртнер, фото: Наталка Дяченко

Наприклад, Національний театр у Мюнхені вже деякий час працює над тим, щоб стати більш інтернаціональним. Вони запросили до роботи головного режисера з Нідерландів, акторів з інших країн. Почали більше працювати із танцем та перформансом, тобто мистецтвами, що зрозумілі без перекладу.

Їхній останній проект присвячений темі доступного житла у Мюнхені. Здавалося б, не зовсім мистецька, зокрема, не театральна тема, але вона як раз дуже актуальна для жителів міста, бо ставить питання про те, що означає жити у Мюнхені та яку ціну доводиться за це платити, у прямому та переносному сенсі.

Частину проекту винесли на вулиці, працювали з креативними просторами, контейнерами. Ця тематика напрочуд зацікавила медіа, привернула до театру велику увагу та дала старт дискусії у суспільстві.

Також митці у Мюнхені багато працюють з тематикою біженців, ця тема актуальна і для України. Біженці можуть не знати мови, але театр говорить до них.  Мистецтво має важливу соціальну функцію, адже воно допомагає усвідомити певні аспекти життя суспільства.

Марк Гегенфуртнер, фото: Наталка Дяченко

- Багато хто зараз ставить під питання важливість інвестицій у культуру. Ресурси країни вкрай обмежені, іде війна. Як можна переконати у необхідності цих витрат саме зараз?

- Ніколи не варто порівнювати вартість бронежилету та культурного заходу. Таке порівняння – це кінець всього, культура потрібна і крапка. Інакше людство просто винищить саме себе.

Саме спільні культурні практики – це щось, що на певному етапі дозволить людям сісти за один стіл. Тому, власне, ми зараз і намагаємося підтримувати ті проекти, які об’єднують різні аудиторій. Вони створюють горизонтальні зв’язки, з яких, у свою чергу, формується соціальна тканина, щільності якої в Україні зараз, здається, іноді бракує.

Культурні проекти дають змогу побачити іншого, вступити з ним у взаємодію, інтеріорізувати його та, зрештою, створюють основу для взаєморозуміння. Нехай ефект наразі непомітний, але це є необхідним.

Для того, щоб культурний розвиток мав стійкий ефект, не лише у культурному, але й в соціальному полі, культурні інституції мають шукати нові теми та шляхи роботи з ними.

Німеччина має успішний досвід зворотної інтеграції територій, але це потребувало довгого часу, великих зусиль та навіть певної кількості невдалих проектів для того, щоб з цього "живильного бульйону" народилося щось життєздатне.

Не можна просто сказати: "Зараз ми зробимо проект sustainable development project". Точніше, сказати ми це можемо, але виміряти це неможливо.  Вимірювати можна якісь матеріальні показники: кількість білетів, кількість відвідувачів.

Більше даних таке вимірювання дасть у перспективі: що змінилося за півроку, рік, декілька років. Але і це не ті параметри, на які ми можемо цілковито покластися, адже жоден проект не існує у вакуумі, а отже перебуває під впливом численних факторів.

Іноді культурні проекти мають дуже невелику аудиторію – лише 5-10 людей. Здавалося б, такий проект не може мати великого впливу. Але насправді нам невідомо які наслідки він матиме для учасників.

Ці люди можуть мультиплікувати ідею проекту та залучати до неї нових і нових людей. Та навіть, якщо проект якісно змінив життя бодай однієї людини, чи можемо ми назвати його невдалим?

Чи взагалі "великі" проекти кращі за "маленькі"? Це питання завжди відкрите і кожен сам шукає на нього відповідь.

Марк Гегенфуртнер, фото: Наталка Дяченко

- Наскільки взагалі можна переносити досвід однієї країни до іншої? Багато хто в Україні має надію на те, що ми можем просто взяти схеми, які вже спрацювали в інших суспільствах, та застосувати їх у нас, і це зекономить наші зусилля. Чи, на вашу думку, це і справді можливе?

- Ні, насправді ні. Кожна країна, кожне суспільство – це окремий кейс. Нема жодної "дорожньої карти" або blue print, які можна було би застосовувати беззастережно. І без певної кількості помилок, без усвідомлення специфіки ситуації на реальному досвіді, створити життєздатну систему також не вдасться. Ви маєте створювати для себе самі.

Можливо, це звучить трохи песимістично, але позитивною новиною є те, що набутий таким чином досвід дозволить створити щось питомо українське. У цьому випадку довгий шлях насправді є коротшим, ніж спроби зрізати дорогу.

Українцям насправді зараз варто утримуватися від напозір простих, але хибних рішень. Наприклад, зараз багато говорять про необхідність повністю змінити весь чиновницький апарат. Але це викличе (і вже викликає) дуже значний опір системи. А виростити нові кадри може потребувати стільки ж часу, скільки і мотивувати людей змінити своє мислення.

- Це вже третій ваш візит до України. Які ваші враження від самої країни та українських культурних менеджерів?

- Мені здається, що українці мало усвідомлюють якою великою та різноманітною країною є Україна. Тут я можу провести паралель з Німеччиною, тому що відповідно до стереотипів вона сприймається як країна однієї культури, в той час, як у реальності наші регіони дуже відмінні один від одного.

Українцям також варто побачити свої відмінності, розуміти їх та використовувати на благо, адже насправді це величезна культурна перевага. 

Що стосується культурних менеджерів, то це дуже розумні та дієві люди, які часто працюють дуже самовіддано. Але вони також мають і два, але дуже суттєві недоліки. Це – брак терпіння, а відтак і брак стратегічного бачення. Більшість людей тут прагне негайного результату та не готова планувати довгі зусилля, брати на себе протяжні у часі зобов’язання.

Друге – це те, що в англійській мові називається: "More vision than mission", тобто перевага загального бачення над розумінням конкретних задач. Для такого сприйняття, звичайно, є об’єктивні причини, включно з історичними. Але це дуже сповільнює розвиток.

І саме тому створення проектів, що мають на меті стійкий культурний розвиток, Україні справді потрібне. 

Марк Гегенфуртнер вивчав германістику, порівняльне літературознавство і філософію в Мюнхенському університеті Людвіґа-Максіміліана. Працював у різних культурних контекстах, зокрема як завідувач літературною частиною мюнхенського театру Münchner Kammerspiele та бохумського театру Schauspielhaus Bochum, як незалежний редактор для різних літературних і театральних видавництв, брав участь у підготовці Мюнхенської книжкової виставки та був культурним кореспондентом агенції dpa.

Певний час був політичним консультантом у Берліні. З 2007 року працює у Департаменті культури Мюнхена, очолюючи там з 2014 року відділ образотворчого мистецтва, сценічного мистецтва, літератури, музики, кіно, науки та міської історії. У 2014 році вже був учасником проекту "Культурно-освітня академія" в Україні. 

Текст опубліковано в рамках партнерського проекту "Освітня академія" від Goethe-Institut Ukraine та УП.Культура 

powered by lun.ua