Позиція страуса, або Майбутнє української драматургії

Минулого тижня Ґете-Інститут в Україні за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини запросив на практичний семінар Next Stage Europe молодих українських драматургів.

Подія, що, передовсім, претендувала на статус навчально-пізнавальної, прогнозовано трансформувалася в переконливу ілюстрацію того, в яких умовах і з якою мотивацією доводиться нині працювати молодим українським драматургам.

Історія кожного з учасників семінару певною мірою є показовою і проливає світло на причину напружених стосунків, що склалися між художніми керівниками театрів і молодими драматургами.

Як відомо, саме загін молодих авторів у театральному процесі виконує нині роль таких собі бідних родичів. Адже, визначаючись із творчими планами на сезон, лише поодинокі очільники театрів знаходять у собі сміливість звернути увагу і на тексти сучасних драматургів.

Писати у стилі contra spem spero

Отже, дозвольте представити:

Маріам Агаміан. Драматург, мистецтвознавець. Повноцінними режисерськими постановками своїх п’єс вона поки що похвалитися не може, однак уже була учасницею лабораторії театру Royal Court і одна з її п’єс презентувалася в Лондоні.

Драматург, мистецтвознавець Маріам Агаміан. Усі фото: Валерія Мезенцева

Наталія Блок. Драматург, громадський діяч, лауреат численних драматургічних конкурсів. Остання п’єса "Стігма", постановку якої здійснила сама авторка, виявилась перевіркою на рівень толерантності українського суспільства щодо прав ЛГБТ-спільноти.

Ден Гуменний. Драматург, журналіст. Чи не найуспішніший учасник семінару, адже, крім численних перемог у різномантних професійних конкурсах і фестивалях ("Тиждень актуальної п'єси"(Київ), "Любимівка" (Москва), "П'ять вечорів" (Санкт-Петербург)), він має досить солідний список власних п'єс, які були поставлені в театрах України і за кордоном.

"Пишу з 2001-го року, – говорить Ден. – Як правило, це твори на замовлення театрів. Зараз у Національному театрі імені Івана Франка готується до випуску дитяча вистава за моєю п'єсою "Мама сказала "ні".

Хоча саме Дену, мабуть, належить першість у… мінімальній присутності цих вистав у діючій афіші. Виставу "Таке кохання" в Черкасах, приміром, закрили після третього показу.

Драматург Ден Гуменний

Проект "Сіра зона", поставлений за п’єсою Дена і Яни Гуменних, мав стати доволі резонансним, адже він оголює настрої тимчасових переселенців, які опинилися віч-на-віч зі своїми проблемами, що виникли після виїзду з окупованих територій. Але й тут благі наміри розбилися об сувору реальність.

"Сіру зону" мали показати в семи містах України. Однак, за словами Дена, тур довелося припинити після обіцянки членів львівської філії "Правого сектора побити всіх учасників проекту, якщо ті приїдуть з виставою до Ужгорода.

Ельвін Рзаєв. Драматург, актор. Виставу за його п'єсою "ато. інтерв'ю військового психолога" побачили глядачі Києва, Москви, Відня, Братислави.

Дмитро Левицький. Драматург, засновник театральної студії в Хмельницькому. Вистави за його п'єсами були поставлені в Києві та Черкасах.

Прорватись через Чехова

Модератором та керівником семінару Next Stage Europe стала німецька письменниця Ольга Грязнова.

Німецька письменниця Ольга Грязнова

Вона – авторка двох романів: "Росіянин – це той, хто любить берізки" та "Юридична розмитість шлюбу", – і має вельми цікаву творчу біографію. Народилася в Баку, в одинадцятирічному віці переїхала з батьками до Німеччини, жила і працювала в Польщі, Росії та Ізраїлі, навчалася у Літературному інституті в Лейпцигу.

Заохочуючи учасників семінару до відвертої розмови, Ольга запропонувала відповісти на чіткі й, водночас, провокаційні запитання:

Чому сучасні українські тексти так складно поставити на сцені? Які п'єси популярні сьогодні в театрах?

Власне, обговорення цих проблем перманентно точиться у навколотеатральних ЗМІ ось уже кілька років поспіль. Керівники театрів звинувачують сучасних драматургів у тому, що їхні твори слабкі, безідейні та безперспективні з точки зору режисури.

(Особисто я знаю одного режисера, який так і говорить: ось є у нас перевірений часом Чехов, бери його п'єси, хоч "Чайку", хоч "Дядю Ваню", і став уздовж і впоперек усе своє життя – там же який потенціал!)

Автори, своєю чергою, апелюють до низької творчої та соціальної культури очільників театрів. Мовляв, вони не готові чути про те, про що… не хочуть чути. Соціальні проблеми, права людини, зокрема, ЛГБТ-спільноти – те, через що проходить сьогодні українське суспільство – не є для них поштовхом до того, щоб зібрати трупу і запропонувати: "А давайте-но поставимо виставу про це".

Драматург, актор Ельвін Рзаєв

Приміром, Ельвін Рзаєв навіть не розраховує на те, що його твори можуть зацікавити академічні театри.

"Їм точно не вистачить сміливості взяти до роботи п'єсу, в якій досить детально розповідається про секс між двоюрідними братами, – аргументує драматург. – Про бабусю, яка постійно просить помити її, про кастрацію чи про сурогатну матір".

Що робити, коли в країні війна

"А може, тут питання в толерантоності висловлювання?" – припускає Ольга Грязнова.

Вона говорить про те, що важливо зважати на свого глядача та розуміти межі його сприйняття. Тому велика вага має надаватись також і формі висловлювання.

На думку наших молодих авторів, ці питання – вторинні. Проблема не у толерантності висловлювань, а у самих питаннях. Це доводить, що зараз у вітчизняному мистецькому средовищі "намалювалася" ще одна показова теза, яку не втомлюються тиражувати театральні владоможці: "у країні війна, а ви тут зі своїми геями".

Однак драматурги мають, що відповісти й на ці закиди. "Щоденники Майдану", "ато. сповідь військового психолога", "Театр переселенця", "Сіра зона" – проектів на тему війни насправді багато. Вони щирі, вони потужні, драйвові, болючі і резонансні.

Документальна вистава "Щоденники Майдану" за п'єсою Наталії Ворожбит на фестивалі “Лютий/Февраль” у Херсоні, 2014 рік. Фото: theater-kiev.livejournal.com

Однак ці вистави прогнозовано посіли своє місце у категорії "широко відомих у вузьких колах". Їх грають для кількох десятків глядачів на майданчиках, про існування яких затяті театрали часто навіть не здогадуються.

"Ситуацію, що склалася, маємо розглядати в контексті того, що після розпаду СРСР театри мусили виживати, – пояснює Ден Гуменний. – Комедія, мелодрама – саме на ці жанри ставили художні керівники, визначаючись з афішею чергового сезону. Бо треба було збирати касу.

Протягом майже 25 років глядач не те що не виховувася – його відучували від гострої, злободенної тематики. Люди, що приходять на наші вистави, – це не театральні глядачі у традиційному розумінні. Мине ще не один рік, аж поки буде вихована аудиторія, яка адекватно реагуватиме на ці теми і на ці формати".

Відсутність глядацького досвіду, переконані драматурги, неабияк впливає на кон’юнктуру театральних репертуарів. Як і відсутність потужного театрального фестивалю, який би презентував найкращі українські та світові постановки. Можливо, якби такий форум існував, то й глядачі йшли б до театру не за розвагами, а за думками.

Учасники семінару Next Stage Europe, організованого Ґете-Інститутом

До слова, всі учасники семінару дружно визнали, що сучасний український театр досить оперативно реагує на виклики суспільства.

Звісно, можна говорити, що епохальні події в історії потребують скрупульозного осмислення, старанного художнього обрамлення…

Документальна драма – ось той формат, який гідно фіксує та трансформує в мистецьку площину і військові події на сході країни, і проблеми, що стають наслідками цих подій.

Однак усе те, що відбувається в Україні сьогодні, вимагає дистанції часу. Втім, важливо також цінувати ті сміливі кроки, спрямовані на осмислення нинішніх подій, які молоді драматурги роблять уже сьогодні.

У цьому сенсі показовим був невеличкий діалог Ольги Грязнової та Міріам Агаміан. "Над чим ви зараз працюєте?" – "Конкретно – ні над чим, але у мене є ідеї". – "Це вже багато".