Глухий кут Бердянська, або Всі живі. Мистецтво у прифронтовій зоні

І знову дивлюся на мапу України. Яке ж ти маленьке — Азовське море — наймілкіше в світі. Дивлюся і, як ти, хвилююся.

—море—музика—поезія—перформанси—інсталяції—фото—живопис—і вітер — агенція АртПоле протягом серпня-листопада провела в приморському (а тепер і прифронтовому) Бердянську низку мистецьких заходів ВХІДнаСХІД в рамках проекту Українська ініціатива зі зміцнення громадської довіри (UCBI).

Завершувала проект виставка "Узбережжя" Вадима Ількова та Сергія Кравченка.

Те, про що "не прийнято говорити"

"Да я сам приехал из страны потухающих взглядов. Мне понятно это недоверие, которое как сквозные, проникающие осенние туманы, заставляет думать только о своей комнате, нависающем холоде и тепле, ради которого каждый день нужно отправляться в недружелюбные леса за дровами. Обходя чужие дома и ямы в дорогах, которые почему-то появились в них, пока ты спал.

Сон, сон, да я сам все время сплю и боюсь, что проснусь уже тогда, когда рядом не будет того, кому можно помочь — не будет никого, только города и страны, которые превратились в труху, пока я спал, только пыль вместо близких людей."

Сергій Кравченко з Мінська. В Україні буває часто, зокрема, у складі інструментального тріо Port Mone, концерти якого останнім часом відбувалися іноді в несподіваних місцях і ситуаціях, як от в українській військовій частині в окупованому Криму.

Цього разу Сергій приїхав в Україну, щоб знімати. Але виставка не обмежилася лише фото — вона стала оригінальним міксом світлин, оповідань і думок-нотаток, актуальних і цікавих нам. Адже автор свідомо витримував позицію відстороненого спостерігача, захопленого сюрреалістичною осінньою красою спустошених санаторіїв, хворобливих лиманів, вітрів і туманів. Але якщо ти по-справжньому тут, то лишитися відстороненим неможливо.

Фотографія Сергія Кравченка на виставці "Узбережжя" в Бердянську

"…изнемогал я от красоты, покоя, сосредоточенности, одиночества, живописного запустения и моря внизу. И думал "ну пора уже — пора сворачиваться и выходить отсюда"… И вот в этот момент — я не вру — именно когда я подумал, что "ну все — возвращаемся в город!" — прибежали с лаем одна, а потом вторая собака. И мне как-то сразу стало понятно: будут рвать".

Потім була лікарня, в якій з’ясувалося, що в місті є величезна невирішена проблема, пов’язана з безпритульними тваринами. Кількість постраждалих від укусів людей щодня збільшується, а необхідні препарати не завжди є .

Минулого літа благодійний фонд "4 лапи" прищепив і стерилізував приблизно 300 собак, показавши таким чином владі, що проблему можна вирішити на місцевому рівні. Але, як часто це буває в нашій країні, навіть найяскравіші приклади не працюють.

Є поодинокі ініціативи, але розробленої програми наразі немає. В місті кілька тисяч псів, що гуляють самі по собі. З початку року зафіксовано кілька випадків нападу скажених тварин на людей. Але для багатьох це лишається темою, на яку "не прийнято говорити".

Я згадую, як у серпні, коли починався проект ВХІДнаСХІД і ми обговорювали "унікальні туристичні, історичні та культурологічні особливості регіону", наша постійна відвідувачка, викладачка місцевого педагогічного сумно тоді зауважила: "Ви просто не були тут восени й не бачили зграї наших злих голодних псів".

Тепер можемо сказати: бачили.

Час, якого не існує

Вадим Ільков своє розуміння нинішнього Приазов’я висловив у чорно-білих, відзнятих на плівку, історіях. Про гурток з болгарських танців. Про тренування каратистів, які проходять в приміщенні караїмської кенаси. Про католицього священика, який опікується тваринами в маленькому зоопарку при храмі.

Про "Русское собрание", яке святкує річниці поетів далекого минулого й щиро дивується запитанню про сучасників — здається, що для цих сивих напівпрозорих бабусь дивиною є саме поєднання слів "сучасна" і "поезія".

Фотографія Вадима Ількова на виставці "Узбережжя" в Бердянську

Тут дійсно іноді здається, що часу як такого не існує. Така собі дивовижна земля — острів, що межує з морем і степом — закинутий в часі й просторі. "Ми його глухим кутом називаємо — свій Бердянськ", — говорить одна наша знайома. "А я волію: вдалині від великих шляхів", — говорить інша.

І з кожним днем я розуміла, що все більше розчиняюся в цій атмосфері — поза часом, поза великими шляхами й власними рішеннями.

"Мы, как эти потерянные объекты, стоим и ждем, что кто-то вселит нас в другую судьбу, подарит новую жизнь, или починит старую — стоим, ждем и красиво разрушаемся…"

Але увага! Якщо не прокинемося, не зосередимося, не зробимо вибір, то розчинимося остаточно, а скажені пси прийдуть і займуть територію. Це насправді стосується всіх — і тих, хто на сході, і тих, хто на заході й не хоче бачити-думати-говорити про схід.

І як би не хотілося відпочити й подивитися на хвилі, розумієш, що зараз не час. Поки будеш розмірковувати, чи варто підбігти — торкнутися моря, хвиля може накрити з голови до ніг. Треба бути максимально уважним. Але і максимально чесним. Час визначатися й створювати нові хвилі.

Таку безпосередню взаємодію реальності і мистецтва я спостерігала, мабуть, вперше. Впевнена, що всі учасники АртПоля час від часу відчували кожен свою тривогу, адже війна тут ближче і так чи так про справжнє доводиться згадувати частіше — меланхолійно, зухвало, з іронією, з плачем, з піснями, по-різному.

Інтерв’ю з самим собою

Якось на виставці в музеї були військові. Дивно було би спостерігати камуфляж в стінах музею, якби до того я не бачила відео з танками, оповитими білими тюлями, — щоб приховати їх серед снігів. Або не потрапила якось на дискусію між викладачками про "жінок у другій світовій" і порівнянь з нинішньою — про статистику ґвалтувань і божевілля. Хоч про це і не прийнято говорити (як про скажених псів).

Або не дізналася про те, як студенти почали робити мотанки: "Подивилися майстер-клас в інтернеті… після того, що сталося в Донецькому аеропорті… до нас звернулася пані Анетта… хлопців деяких ідентифікувати змогли хіба що за мотанками..."

Студенти виготовляють обереги-мотанки для українських військових. Фото: Вадим Ільков

Анетта Омельченко викладає історію зарубіжної музики. Минулого серпня її син Олексій пішов добровольцем в батальйон ОУН. Спочатку плакала й сумнівалася, а потім почула від нього: "Мама, це ти мене так виховала — я хочу жити в Україні". І зрозуміла, що і сама повинна щось робити.

Так виникла волонтерська група "Наші Атланти", до якої увійшли також Софія Філоненко, Степан Герилів, Володимир Федорік – викладачі, які підтримали ідею з самого початку. Зараз "Наші Атланти" відомі по всій лінії фронту.

Були сутінки, коли я потрапила в кабінет до пані Анетти, щоб взяти інтерв’ю. У той день повідомили про "загострення бойових дій", а вона не могла додзвонитися синові. Але за якийсь час з’ясувалося, що він був на завданні. "…Всі живі, синок, ну добре, навіть поранених нема, ну добре, тримайтеся, дзвони…" – і ми продовжили розмову.

Здається, пані Анетта розуміла, про що я не наважуюся спитати.

"Мене питають, чи вбивав мій син людей. Альоша відповідає, що на війні вони всі — об’єкти й цілі, а не люди. Скажімо, я знаю, де ворог, коли він стає небезпечним, він — ціль. А ще питають, чи займалася би я волонтерством, якщо б мій син не був на фронті. Так. Безперечно.

Потрапивши туди одного разу, ти вже не можеш не повертатися. Їм потрібне наше тепло, турбота, допомога. З моїх знайомих є викладачі, підприємці й студенти, які пішли на фронт. Одного разу ми брали з собою священика — він став капеланом".

Тут же, на кафедрі історії України, я потрапила на доволі пізнавальну для мене зустріч з полком "Азов".

"Передбачаючи запитання про нашу неонацистську направленість, скажу, що все це — вигадки російської пропаганди. І те, що наш знак схожий на свастику, неправда. Це дві літери — І та N, що означає Ідея Нації. Коли на окупованих територіях холодильник переможе телевізор і почнеться голод, люди самі будуть раді повернутися. Сценарії повернення існують".

А я дивилася на цих хлопців, і мене розривали протиріччя. З одного боку, вони явно на своєму місці, вони — воїни. З другого — чому вони всі так схожі на скінхедів, і чому така гостра ця N, і невже не існує третього (я зараз про телевізор з холодильником)?

І про те, що в моїй свідомості образ бійця "Азова" сформований зовсім не пропагандою, а одним знайомим греком з Сартани, за покликанням — викладачем танців, за професією – лікарем-реаніматором. Він працює в Маріуполі й рятував не лише місцевих мешканців, але й представників різних батальйонів, так що може порівняти.

Занадто гостро, занадто жорстко, занадто цинічно? Не знаю. Просто не можу цього осягнути. Пацифістів просимо перейти до наступної теми, інакше спустимо скажених псів!

Напередодні Різдва

Приазов’я — багатонаціональна територія. Серед сільського населення особливо багато болгар, навіть говорять і співають болгарською. Причому мова досить архаїчна, збереглася в тому вигляді, який приємно здивував знайомих мовознавців із Софії.

У селі Лозуватка, куди ми відправилися в експедицію, нам зраділи, адже серед нас була Алевтина Криванова, науковий співробітник Художнього музею, болгарка за національністю. Дізнавшись, що ми з Києва, трохи засмутилися. Керівник навіть запропонував вийти на найвищий київський пагорб і щось (що саме, не пам’ятаю:) прокричати президентові. Але ми попросили звернути увагу на те, що ми тут — разом — у цей похмурий осінній день, і що краще співати, ніж кричати. І нам заспівали — гарно й щиро.

Фольклорно-етнографічний ансамбль "ВАЙСАЛ" із села Лозуватка Бердянського району

А потім я вперше зіткнулася з тим, що називають "патріотичним вихованням". Виявилося, що болгари, як і всі інші, на звітному концерті мають танцювати гуцульський аркан, а не свій національний танець. Компроміс, в якому програють всі — і болгари, і гуцули.

Розуміючи, що всі мають знати мову, культуру, традиції, я все ж таки вірю, що є спосіб це не нав’язати, а запропонувати. За кілька тижнів на концерті в музеї грали й співали болгари, турки й українці. І це була одна з тих зустрічей, коли абсолютно зрозуміло навіщо він — цей ВХІДнаСХІД.

Українська пісня, до речі, в Приазов’ї є, до того ж дуже своєрідна. Наприклад, в селі Осипенко — названому так на честь легендарної української льотчиці — кажуть: "Були красні, білі й наші".

"..Єеех, яблучко, та і з листочками, їде батько Махно із синочками…"

В репертуарі народного хору української пісні "Вербиченька" із Осипенко близько 80 творів. Це біля цього села минулого року копали захисні траншеї.

Після народних колективів грали в той день і цілком сучасні — Mavigiz зі Стамбула та "ГИЧ-оркестр"зі Львова.

"ГИЧ-оркестр" зі Львова

Чимало їхніх пісень — на слова народженого в Дебальцевому українського поета Володимира Сосюри:

О моря гул! О моря гул...
і шарудіння хвиль на пляжі...
А там панелі ще в снігу
й морозу огневі масажі.
Ми хвилі любим,
хвилі любим.
Самі народжені од хвиль.
О, притули вишневі губи
ти до моєї голови!
Хвилини бій,
хвилини бій...
Я чую, як біжать секунди,
я бачу космоси в траві,
в твоїх очах заграви бунту.
Магнолії лимонний дух,
солодкі мрії олеандри...
А в небі огненні гранати,
і мислі зоряно цвітуть...

Гурт Mavigiz зі Стамбула

Залою музею не обмежилося. Продовжували співати за вечерею — якісь дивовижні гуцульські пісні з турецьким акцентом і болгарським присмаком. До музикантів приєдналися ВСІ, хто був у барі цього вечора. І щось таке глибинне — рідне — непідробне було в цьому співі.

***

Оля Михайлюк — режисер проектів агенції АртПоле