Війна музеїв як дзеркало української політики

Вже кілька тижнів українську музейну спільноту лихоманить. Конфлікт Національного музею історії України і його ж власної філії, Музею історичних коштовностей, що протестує проти змін у своїй структурі та вимагає відокремлення в окрему юридичну особу, набрав критичних обертів, і, здається, пройшов точку неповернення.

Перебіг цього конфлікту зачепив низку больових точок української культури: відкрите обговорення суспільно важливих рішень у сфері культури (чи його відсутність?) та принципи здійснення будь-яких реформ. А заразом продемонстрував усю глибину кризи довіри до державного управління культурою й до Міністерства культури України зокрема.

За відсутності відкритого прямого діалогу Музей історичних коштовностей (МІКУ) вдається до протестів, на які Національний музей історії (НМІУ) відповідає розгромними прес-конференціями та новими звинуваченнями. Мінкультури ж у властивій йому манері залишається ніби над проблемою.

Ми спробували трохи дистанціюватися від останніх подій і розібратися на прикладі цього музейного конфлікту, чому такі необхідні Україні культурні реформи часто дуже дивно впроваджувані чи недолуго прокомуніковані. Чому про них або лише говорять, нічого не роблячи, або впроваджують силоміць, "через коліно". А головне, що з цим робити?

НМІУ і МІКУ. Разом чи окремо?

Конфлікт між керівництвом Національного музею історії України і його філії, Музею історичних коштовностей, часто характеризують як особистий, і не безпідставно.

Коли близько десяти місяців тому, у лютому 2015 року, Тетяна Сосновська обійняла посаду генерального директора НМІУ (до речі, музейна спільнота тоді жваво обговорювала це призначення), питання до керівника МІКУ Людмили Строкової у неї, за її ж словами, виникли досить швидко.

Тетяна Сосновська, генеральний директор Національного музею історії України. Фото: prostir.museum

"Історично в МІКУ була закладена певна елітарність, і це відбилося навіть на принципі утворення колекції цього музею, — розповідає Тетяна Сосновська. — Це і сьогодні вкрай закрите герметичне середовище, що опирається змінам і куди непросто отримати вільний доступ. Першою небезпечною "ластівкою" стало обговорення питання інформаційної відкритості фондів. МІКУ сприйняв цей момент радше негативно, ніж нейтрально, говорячи, що колекція має бути закритою, а інформацію про неї не варто поширювати…".

Окрім інформаційної відкритості, серед протиріч Сосновська також називає питання звірки фондів, що згодом призвело до підозр щодо можливих розкрадань колекції МІКУ.

Ще одна проблема стосувалась порядку обліку фондів і полягала у… маркуванні. На предметах, що є частиною фондів МІКУ, але обліковуються НМІУ, було маркування Музею історичних коштовностей, але не фігурувала назва Історичного музею.

"Тобто колекція була промаркована і описана так, аби вона була готова до відділення в будь-який момент", — робить висновок Сосновська.

Людмила Строкова не бачить тут жодних порушень, натомість наголошує на історичній "окремості" МІКУ: "Зібрання НМІУ складається з двох колекцій: колекції Національного музею історії України і колекції Музею історичних коштовностей України. Це дві рівноправні колекції".

Саме питання про порядок обліку робіт призвело до вимоги позачергового звірення фондів, про яке наразі йдеться. В музейній інструкції є пункт №119, що передбачає три можливі форми ведення обліку. Рішення про те, як саме вести облік, ухвалює Міністерство культури.

Історично в МІКУ було встановлено порядок, за якого колекцію описували там, де вона зберігається, там же зберігались облікові та інвентарні картки. Каменем спотикання стало те, що за інструкцією Музей коштовностей мав би передавати Музею історії копії всієї облікової документації, натомість подавав лише загальну інформацію про роботи.

Здавалося б, адміністрації НМІУ і МІКУ могли б залагодити всі ці хоч і важливі, але суто бюрократичні моменти в робочому порядку, знайшовши оптимальну форму звітності і узгодивши решту питань. Але на практиці ці "порушення" спричинили до призначення перевірки СБУ (Мінкультури в цьому випадку перескочив сам через себе).

З другого боку, після всіх звинувачень, що пролунали, звірка фондів може стати своєрідним чистим аркушем. Що менше пліток і репутаційних ризиків буде навколо українських музеїв, то спокійнішим буде клімат у культурному середовищі, і кращим імідж держави в світі.

Керівництво МІКУ зазначає, що перевірок не боїться, адже під час останньої звірки у 2012 не було виявлено жодних порушень.

Завідувачка Музеєм історичних коштовностей України Людмила Строкова на пікеті на підтримку МІКУ 18 листопада 2015 року. Фото: prostir.museum

Якщо абстрагуватись від взаємних звинувачень та інформаційного шуму, то всі аргументи директорки НМІУ Сосновської зводяться до одного знаменника, за яким Музей історичних коштовностей не є окремим музеєм, а лише філією Історичного музею. І мусить діяти відповідно.

Зміни і "реформи", що спускаються наразі керівництвом НМІУ до МІКУ, розроблені саме за цією логікою.

"МІКУ – це філія, яка не має окремої юридичної особи, тому відповідальність за зберігання робіт несуть генеральний директор і головний зберігач НМІУ. Те, що, наприклад, в МІКУ є окремий головний зберігач, це порушення", — вважає Тетяна Сосновська.

Директорка ж МІКУ Людмила Строкова наголошує, що Музей історичних коштовностей є окремою музейною інституцію з цільною структурою з шести відділів. А статус окремої юридичної особи музей сподівається здобути незабаром.

"Зважаючи на призначення, тут було від самого початку створено структуру повноцінного музею. МІКУ – це окремий музейний заклад, просто підпорядкований НМІУ. У нас завжди працював окремий головний зберігач, хоч нам закидають зараз, що це порушення".

Адміністративна реформа чи агресивне поглинання?

Не дивно, що за таких протилежних поглядів культурних менеджерок питання про структурні зміни в Музеї коштовностей викликали справжній управлінський клінч.

Музей історичних коштовностей рішуче не погодився зі структурними змінами, ініційованими Тетяною Сосновською, назвавши їх такими, що зашкодять роботі музею і призведуть до руйнівних наслідків.

Тоді частина музейної спільноти, включно з українським комітетом Міжнародної Ради музеїв ICOM, висловилася на підтримку Музею історичних коштовностей. Уже відомий "лист трьох Президентів" і звернення колективу МІКУ до Президента Петра Порошенка привернули до цієї проблеми публічну увагу, але не так і не допомогли її розв’язати.

Якщо Мінкультури найближчим часом затвердить новий штатний розпис музею, це фактично означатиме вступ цих змін в дію.

Основні побоювання філії щодо цієї реформи полягають у розформуванні відділів, злитті колекцій та єдиній системі обліку. Тобто, по суті, це означає суттєве обмеження повноважень керівника філії, розмивання автономної структури музею і часткову інтеграцію його співробітників до НМІУ.

Знаменита золота пектораль, реліквія IV століття до не.е., — один із експонатів Музею історичних коштовностей. Фото: hromada.hu

Директорка МІКУ Людмила Строкова називає такі зміни "знищенням музейного закладу".

За словами ж Тетяни Сосновської, жодних кадрових скорочень або географічного переміщення людей чи колекції не буде, зміниться лише адміністративна структура.

Окремі питання викликала інформація, що всі ці численні зміни будуть тимчасовими, лише на 2 роки. Сосновська пояснює це тим, що саме стільки потрібно, аби побачити результати змін.

На ризиках подібної "адмінреформи" наголошує і голова українського комітету Міжнародної Ради музеїв ICOM, директор Чернігівського історичного музею імені В. Тарновського Сергій Лаєвський:

"На мою думку, зміни, впроваджувані силовими методами керівництвом НМІУ щодо МІКУ, матимуть руйнівні наслідки. Протягом десятиліть музей працював, маючи структуру, яка дозволяла йому оптимально виконувати свої функції. За новою ж схемою, це фактично має бути виставка, яку обслуговуватиме сектор, а також співробітники, що входитимуть до інших відділів і секторів НМІУ.

Але ж МІКУ фактично вже давно відбувся як музей, в Україні і в світі його сприймають не як філію, а як окремий музейний заклад. У партнерів музею може виникнути питання, чи варто надалі мати справи з музеєм, де таке відбувається. Це питання іміджу України в світі.

Український комітет Міжнародної Ради музеїв ICOM давно визначився зі своєю позицією: ми категорично проти цих змін і наполягаємо на наданні МІКУ статусу окремої юридичної особи. Доля музею набагато важливіша за будь-які особисті конфлікти.

Ми мовчки спостерігали за змінами, які пані Сосновська провадила в Музеї історії. Зараз вона звітує про збільшення фінансових показників, але жодної серйозної виставки за неповний рік її роботи не відбулось, натомість були лише зруйновані експозиції. Очевидно, що такі перетворення не сприяють оптимістичному погляду на майбутнє "реформованого" МІКУ. Якщо зараз ці зміни все ж стануться, можна говорити про агресивне поглинання НМІУ власної філії".

Ваш номер вісім

Минулого тижня хмизу у багаття музейного конфлікту додало оприлюднення попереднього тексту Концепції змін до Закону України "Про музеї та музейну справу".

Попри те, що документ був "сирим" і містив не готові пункти змін, а радше тези для обговорення, хвилю обурення музейної спільноти викликав пункт №8, в якому йдеться про можливість продажу музейних експонатів у виключних випадках.

Саме цей пункт миттєво затьмарив решту потрібних і корисних змін у цьому документі, викликавши багато обговорень і ще більше емоцій. Однак це був той рідкісний випадок, коли Мінкультури, а саме Управління музейної справи відреагувало швидко і компетентно, пообіцявши вилучити цей пункт із Концепції.

Василь Рожко, начальник управління музейної справи і нормативно-методичного забезпечення переміщення культурних цінностей Міністерства культури. Фото: Facebook

"За результатами обговорення Управління музейної справи та культурних цінностей планує вилучити з тексту зміст пункту 8 концепції (можливість виняткового продажу музейних предметів), — говорить начальник управління музейної справи і нормативно-методичного забезпечення переміщення культурних цінностей Міністерства культури України Василь Рожко. —

Першою підставою для цього є криза довіри до порядності, послідовності та спроможності системи управління, незалежно від намірів. Тому нашим найпершим викликом і завданням є побудова довірливої комунікації між владою, музейною спільнотою і суспільством. Це уможливить не лише реалізацію реформ у галузі, а й, у першу чергу, їх спільнотворення. Також будуть опрацьовані інші зауваження та пропозиції, висловлені в процесі обговорення".

Мінкультури: імітуючи реформи, уникаючи дискусії

Якщо розглядати цей конфлікт двох музеїв та їхніх керівників як кейс про управління культурою, то він дуже про "реформи, як вони робляться в Україні".

Тут тобі і криза розуміння власних функцій, і відсутність відкритої фахової дискусії навіть з дуже важливих питань, і непрозорість ухвалення рішень, і решта "старих методів".

Замість забезпечити можливість виваженого обговорення і вироблення спільної візії щодо майбутнього Музею історичних коштовностей, Мінкультури знову просто залишило за собою право ухвалити рішення. І, на жаль, це питання не лише Музею історичних коштовностей, а загальний принцип роботи міністерства.

Пікет біля будівлі Міністерства культури України на підтримку Музею історичних коштовностей, 18 листопада 2015 року. Фото: prostir.museum

"Я б закликав дивитись на це питання ширше, аніж на локальний конфлікт, — говорить головний редактор видання "Музейний простір" Владислав Піоро. —

Ситуація, що склалася зараз навколо МІКУ – це радше прояв недолугої політики Міністерства культури, аніж провина музею.

Насправді це не перший подібний музейний скандал за останній рік, і це не додає нічого доброго до іміджу музейних інституцій, а лише підриває до них довіру, демонструючи їхню роботу у виключно негативному світлі.

На жаль, дії Мінкульту аж ніяк не демонструють його бажання справді розібратися і допомогти. Те, в чому наразі звинувачують МІКУ, насправді є компетенцією нікого іншого як міністерства, зокрема, у випадку з порядком опису фондів. Мінкульт сам визначає цей порядок, тож може просто довести до відома музею, у якому вигляді хоче отримувати цю звітність.

Якщо є підозра щодо збереження колекції, МІінкульт мав би призначити позачергову перевірку, а не перекладати цю відповідальність на СБУ.

Найбільш прикро, що такий підхід може нашкодити також і міжнародному іміджу України. Бо якісь речі можуть ззовні виглядати не як реформи, а як боротьба з опонентами. При цьому вони, як я вже сказав, є компетенцією Мінкульту".

Чи такий страшний вовк, як його малюють, і чого чекати від цих "реформ", покаже час. Імовірність, що Мінкультури все ж ухвалить ці зміни, досить висока (точно можна буде сказати про це лише тоді, коли буде офіційно затверджено оновлений штатний розпис МІКУ).

Але часом проблема не в самих змінах (чи не лише в них), а й в тому, як вони втілюються. Неякісний менеджмент – завжди загроза. І часом не менша, аніж недолугі чиновники чи підкилимні інтриги.

Ми давно звикли, що українська політика надміру персоналізована, обплетена безліччю внутрішніх зв’язків і домовленостей, пронизана метастазами, що не дають країні нормально розвиватися. Управління вітчизняною культурою, на жаль, сьогодні демонструє ті ж вади.

Доки реформи ухвалюються без фахових дискусій, а зміни спускаються згори, про якісне оновлення культурної сфери не може бути й мови.

Бо реформи не мають нічого спільного зі звичкою "порєшать" – у новій реальності "рєшать" важливі питання доведеться відкрито і публічно. Бо бажання щось одноосібно контролювати саме по собі вже виглядає як зловживання і лише посилює бажання пильнувати, а краще – створювати систему противаг. Так, для здорового балансу.

Може, саме в цьому і полягає практична користь, яку можна "витягти" з усіх цих музейних скандалів?