Сашко Положинський: Нам потрібно шукати нові принципи побудови суспільства

Лідеру гурту "Тартак" Сашкові Положинському мимоволі випала роль одного із символів українського Майдану.

Згадуючи через два роки перші дні Революції Гідності, багато хто і досі пригадує емоційний виступ музиканта на бульдозері біля Адміністрації Президента 1 грудня 2013 року. Тоді Сашко намагався завадити силовому перебігу подій, хоча йому це так і не вдалося.

В ті перші дні Положинський активно долучався до протестних процесів у центрі Києва і згодом навіть увійшов до народного об’єднання "Майдан". Але за якийсь час медійна активність Сашка різко знизилася, а після Майдану й узагалі склалося враження, що і Положинський, і "Тартак" стишили свою діяльність.

[L]Щоправда, навесні 2014 року Сашко повідомив про запуск свого нового проекту "Був’є", з яким звідтоді записав кілька пісень, але теж без гучних презентацій і розголосу в пресі.

Й ось у листопаді відразу три новини від Сашка Положинського: вихід восьмого альбому "Тартака" "Ввічність", анонс київського концерту гурту на честь їхнього 19-ліття і поява першого кліпу проекту "Був’є" на пісню "Голова".

Положинський легко погоджується на інтерв’ю, але, як виявилося, записати його не так просто. Ще до Майдану музикант несподівано переїхав до рідного Луцька і нині до Києва приїжджає лише на концерти чи запис нових пісень.

Тож єдиним способом поговорити з ним став скайп. На попередження, що говорити ми будемо не лише про музику, але й про Майдан, Положинський відразу сказав, що перша тема йому сьогодні значно цікавіша і ближча.

"Завдяки подіям в країні я відчув у собі просто непереборне бажання ще більше творити"

— Під час Майдану ви активно коментували всі актуальні питання, а потім нібито відсторонилися від медіа. З чим це пов’язано?

— Насправді я був активно присутнім лише в перші дні Майдану. Я тоді погоджувався на всі інтерв’ю, бо вірив, що це мені дасть можливість сказати людям щось важливе.

Але більшість тогочасних запитань стосувалася того, що я думаю про ситуацію на Банковій. Складалося враження, що, проживши 40 років, я не зробив нічого важливого, крім як засвітився на кількох каналах з промовою на тому бульдозері, на який я ще й не сам виліз.

Сашко Положинський намагається зупинити протистояння біля Адміністрації Президента 1 грудня 2013 року. Фото надане прес-службою гурту "Тартак"

Виходила певна маніпуляція, бо мені хотілося говорити зовсім про інші речі. Тому я припинив ходити на інтерв’ю.

Моя ж нинішня мінімальна присутність в медіа почалася не після Майдану, а значно раніше — після 2007-го, коли ми оприлюднили пісню "Не Кажучи Нікому". Тоді після кількох моїх гучних виступів на телебаченні журналісти зрозуміли, що Положинський може говорити те, що він думає, а не те, що хочуть почути редактори.

А потім стався мій преїзд до Луцька…

— Чим було викликане таке рішення?

— Воно не було запланованим. Перед "Євро-2012" я вирішив на місяць поїхати з Києва, щоби бути подалі від вболівальницької вакханалії. Я живу неподалік від стадіону, тому мене би це дуже сильно зачепило.

Я на якийсь час переїхав до Луцька, але за кілька місяців зрозумів, що мені там цілком комфортно живеться. А згодом розпочав з місцевими музикантами свій новий проект "Був’є", який виник передовсім завдяки саунд-продюсеру Романові Сороці.

А так я живу в Луцьку доволі спокійним життям. Складніше хіба що стало їздити на телеефіри і зустрічі з журналістами.

— Я згадала, що вас сьогодні значно менше чути в медіа, але так само це стосується і "Тартака". Останній альбом гурту "Сімка" вийшов три роки тому, а про новий ви повідомили у фесбуці якось так ніби ненароком. З чим пов’язана така відсутність стратегії у просуванні гурту?

— Ви, напевно, не дуже уважно стежите за "Тартаком", бо, як мінімум, три останні наші альбоми виходили так само непомпезно. Останню гучну презентацію ми робили для альбому "Сльози Та Соплі", коли "Тартаку" виповнилося 10 років.

Учасники гурту "Тартак"

До того ж, кожен наш наступний альбом, на жаль, виходив значно пізніше, ніж ми розраховували. І найчастіше — не з нашої вини. Так склалося і з альбомом "Ввічність".

Насправді наживо всі ці 15 пісень ми представили ще рік тому. Тобто альбом насправді не такий свіжий, як нам би хотілося.

Впродовж останнього року я постійно переносив дату його виходу. І хоча на фізичному носії альбому ще досі немає, ми вирішили викласти його в інтернет, бо розуміємо, що люди вже дуже довго чекають.

— Назва "Ввічність" — це послання у вічність, натяк на те, що це найважливіша робота "Тартака"?

— Ця назва багаторівнева. Якби вона означала сказане вами, я би написав її окремо.

Насправді мені йшлося про те, що багатьох умовних героїв цього альбому більше немає поруч з нами, вони у вічності.

І певною мірою це також послання у вічність, тому що в різних піснях я звертаюся до вічних цінностей, як їх прийнято називати.

Є тут також певна гра зі словом "ввічливість", тому що ми продовжуємо мінімально використовувати лайку в своїх піснях і лишаємося щирими зі своїми слухачами, а не намагаємося їм сподобатися.

Тобто все, сказане у цих піснях, сказане в вічі, а не за спиною і на вушко. Ідемо, як кажуть, з відкритим забралом.

— Події цих двох останніх років змусили вас щось переоцінити і змінити у своїх поглядах на творчість?

— Завдяки цим подіям я відчув у собі просто непереборне бажання по можливості ще більше творити.

Проект "Був’є" частково є наслідком цього усвідомлення, бо я зрозумів, що одного "Таратка" мені замало. Я навіть не знаю, до скількох проектів я би готовий був сьогодні ще долучитися, якби знайшлася така кількість музикантів-однодумців.

"Російська музика зменшила вплив на наш внутрішній ринок, за рахунок чого більше простору звільнилося для музики української"

— У грудні "Тартаку" виповнюється 19 років. Коли займаєшся одним проектом так довго, у членів колективу може виникати відчуття втоми. Чи є воно всередині "Тартака"?

— Відчуття втоми є завжди. Склад колективу за 19 років неодноразово змінювався. Від того складу "Тартака", з яким ми з’явилися в кліпі на пісню "Кожнетіло", донедавна лишалися я і клавішник Андрій Благун, а з літа — лише я.

Зрозуміло, це свідчить про те, що люди дійсно втомлюються, що з’являються нові пріоритети і ближчі по духу проекти. Всі втомлюються від постійної нестабільності, бо концерти можуть з’являтися в останній момент і так само в останній момент відмінятися. Взагалі в українській музичній сфері дуже тяжко щось планувати, наприклад, запланувати час виходу альбому.

Втомлюєшся і від того, що ти не можеш себе у творчому плані повністю реалізувати, а тому часто змушений іти на компроміс із власними творчими вподобаннями: або ти підлаштовуєшся під кон’юнктуру ринку, або знаходиш у собі сили пробивати лобом стіни.

Але один хороший концерт із повною залою, хорошим звуком і світлом — і вся ця втома зникає.

— А ви думали про те, яким буде "Тартак" через 10-20 років? Ви уявляєте себе рок-музикантом, коли вам буде 50-60?

— Єдине, що мене обходить на цей момент, — чи зможе "Тартак" протриматися до свого 20-ліття і чи вдасться нам організувати хоча б якийсь святковий концерт із цього приводу. Далі зазирати я не намагаюся.

Сашко Положинcький: "Або ти підлаштовуєшся під кон’юнктуру ринку, або знаходиш у собі сили пробивати лобом стіни". Фото: Villa Крокодила

Цього року в "Тартака", як ніколи раніше, було мало концертів. Я не знаю, як в інших наших колег, але у нас було дуже багато скасованих виступів, причому частина з них — в останній момент.

Це можна назвати бандитським слівцем "кинули". У нас відбулося кілька концертів, за які з нами так і не розрахувалися.

— Тобто це якась сучасна тенденція на музичному ринку?

— І тенденція, і обставини. Якщо музикант не підписаний на якийсь серйозний лейбл з хорошим політичним чи навіть кримінальним дахом, а хоче лишатися незалежним, то йому дуже важко відстоювати свої права.

Ти можеш підписувати різні документи, які нібито мають тебе підстрахувати, ти можеш працювати з тими людьми, з якими вже працював раніше, але тебе все одно можуть використати й обдурити. Тому в такій ситуації мені важко говорити про перспективи на майбутнє.

— Ви анонсували проект "Був’є" більше ніж рік тому, але тільки зараз вийшов перший кліп на пісню "Голова". З чим пов’язана така затримка?

— Ми планували, що до кінця 2014-го випустимо альбом, але знову ж — обставини не дали нам цього зробити. Плюс, скажу чесно, проект "Був’є" починався, коли гурт "Тартак" не демонстрував особливого бажання братися за роботу над новим альбомом.

В принципі, у нас на той момент було записано вже сім альбомів, тому ми могли б собі "стригти капусточку", виконуючи до глибокої пенсії підбірку найпопулярніших хітів.

Але моє бачення абсолютно інакше. В мені продовжують народжуватися пісні, я хочу їх виконувати на концертах і відчувати на них реакцію. Тому я собі подумав, що, якщо одні люди не хочуть працювати, то я попрацюю з іншими.

Можливо, частково саме поява проекту "Був’є" простимулювала музикантів "Тартака" взятися за роботу. І я залюбки до них долучився.

Тому проект "Був’є" забуксував, але тепер, коли альбом "Тартака" уже записаний, я можу більше уваги приділити іншим справам. Сподіваюся, до кінця року ми завершимо роботу і над першим альбомом "Був’є".

— Багато хто зі слухачів не розрізняє "Тартак" і "Був’є", бо в обох проектах вони чують голос Сашка Положинського. Але в піснях для "Тартака" ви тексти читаєте, тоді як у "Був’є" ви більше співаєте. Які ще відмінності між цими проектами ви би виділили?

— Ви назвали одну з головних відмінностей. Плюс — ці два проекти все ж роблять різні музиканти — з різними смаками і різною манерою виконання.

Звичайно, і там, і там приблизно однаковий набір інструментів. І там, і там пісні пишу я. І там, і там за мною останнє слово. Так що абсолютно розділити ці проекти неможливо.

Перша презентація проекту "Був'є" на фестивалі "Бандерштат", 2014. Фото: Анна Мурзіна

— Попри ті негативні тенденції на вітчизняному музичному ринку, які ви озвучили, ми маємо і позитивну зміну: після Майдану з’явилося дуже багато нових цікавих українських виконавців.

З одного боку, в музикантів є бажання щось робити для своєї країни, а з іншого — самі слухачі почали активніше ходити на концерти вітчизняних колективів. Ви відчули ці зміни?

— Передовсім зміни відбулися на рівні свідомості людей, точніше, їхнього самоусвідомлення, самоідентифікації.

Також війна з Росією частково змінила ставлення до всього російського, зокрема, і музики. Через це російська музика зменшила вплив на наш внутрішній ринок, за рахунок чого трохи більше простору звільнилося для музики української.

При цьому я не можу сказати, що якийсь новий український гурт чи виконавець став для мене за останні роки революційним відкриттям. Я тішуся, що в Україні виникла хвиля принципово інших музикантів — з іншими смаками, володінням різними технологіями. Але мене не дуже тішить, що мало хто з них лишається україномовним і що більшість дуже орієнтована на зовнішні ринки.

З нових вітчизняних музикантів, які записують пісні англійською, російською, французькою чи польською, мало хто творить щось дійсно неповторне. Здебільшого всі вони мають якісь закордонні аналоги. Тож чому я маю звернути на них більшу увагу?

Творчість "Тартака" теж, так чи інакше, перегукується з тим, що вже існує у світі. Але хоча б мовно ми відрізняємося від усіх інших проектів, з якими нас можуть порівнювати.

"Я раджу іншим артистам з’їздити на концерти для військових чи поранених. Це потрібно і для додаткового натхнення"

— В останньому альбомі "Тартака" є пісня, присвячена десантникам. Чи мають творчі люди створювати культурний продукт на злобу дня?

— На мою думку, кожна людина повинна по максимуму добре виконувати ту справу, за яку вона береться, і дбати не лише про свої власні інтереси, але й про інтереси соціуму.

Творчі люди живуть імпульсами, тому це нормально, що одних людей події в країні надихають, а інших — вганяють у депресію. А є й ті, які можуть керуватися якимись кон’юнктурними інтересами. Тут не можна заганяти всіх в одні рамки.

Пісня "Висота", про яку ви згадали, не планувалася для цього альбому. Це була відповідь на конкретний запит. Я був упевнений, що ми цю пісню запишемо, викладемо в мережу і відпустимо у вільне плавання. Але на концертах нас постійно почали просити її виконати.

При цьому бажання створити щось на злобу дня у нас не було. Було бажання написати дійсно потрібну пісню. Я чув думку, що це одна з пісень, які сприяють творенню нової української армії. Мене це тішить.

— Про свої поїздки у визволені міста на сході і в зону АТО ви теж небагато розповідаєте. Перед якими аудиторіями ви виступали за останній рік і чи продовжите ці поїздки надалі?

— "Тартак" неодноразово запрошували в різні офіційно організовані тури на схід. Але з гуртом це не вдавалося зробити з різних причин.

Я зрозумів, що мені потрібно знайти хоча б одного гітариста, який зі мною зможе поїхати. На той момент ми вже здружилися з Андрієм Антоненком з гурту Riffmaster, з яким записали пісню "Земля". Андрій погодився мене підтримати, і півроку тому ми виїхали на перший концерт для військових. Звідтоді їх було вже більше сорока.

Найбільше ми виступали в Маріуполі і Красноармійську, менше — в Краматорську і Слов’янську. А були ж іще і Селідове, і Волноваха, і Костянтинівка, і Дружківка, і Дзержинськ, і купа менших містечок. Але я говорю не стільки про ці конкретні населені пункти, скільки про військові частини, які дислокуються поруч з ними.

Сашко Положинський і Андрій Антоненко (Riffmaster ) на концерті для військових у Слов'янську. Фото: Олена Божко

Хоча були концерти і, так би мовити, для цивільних, на які приходили військові. І так само іноді, якщо у військових гарні стосунки з місцевими, вони запрошують їх на наші концерти. Так було на одному з останніх виступів у будинку культури села Гаврилівка.

— З якими військовими ви найчастіше зустрічаєтеся на цих концертах? Серед них більше налаштованих оптимістично чи розчарованих?

— Переважно ми зустрічали людей, які нас самих надихали. Вони свідомо щодня ризикують своїм життям і здоров’ям — не заради власних інтересів, а тому, що, як вони вірять, це їхній святий обов’язок.

Коли ти про таких людей чуєш чи читаєш на відстані, це ніби щось з іншої реальності. Коли ж ти з ними спілкуєшся, це великий виховний і емоційний момент для тебе.

Сашко Положинський і Андрій Антоненко (Riffmaster ) на концерті для військових Краматорську. Фото: Олена Божко

Тому я завжди раджу іншим артистам з’їздити на такі концерти — для діючих військових чи поранених. Це потрібно і для якогось додаткового натхнення.

"Вуличний протест як прояв своєї позиції чи своєї незгоди поступово відходить у минуле"

— До другої річниці Майдану "Громадське телебачення" записало розмову Сергія Рахманіна і Мустафи Найєма, яка дуже виразно оприявила певну поколіннєву відмінність. Рахманін є представником старшого покоління, яке майже не вірить в якісь зміни в країні, тоді як Найєм переконаний, що ці зміни залежать тільки від нас самих.

Виникає думка, що в кожному з нас, умовно кажучи, є певний протестний резерв. Нині я помічаю, як через два роки в багатьох, хто був на Майдані, вичахає не просто ейфорія, а й віра. Й особливо це стосується старшого покоління, в житті якого було не два майдани, а, як мінімум, три.

У вас ще лишився цей резерв, чи теж уже є відчуття, що "нічого не зміниться" і "всі ті ж самі"?

— Я з вами частково не згоден. Я не думаю, що в українському суспільстві сьогодні вичерпався цей резерв. Просто зараз він значною мірою сконцентрований на вирішенні нагальних проблем.

По-друге, будь-який простест стає масовим не відразу. Завжди є якась невелика частина суспільства, яка своєю наполегливістю поступово спонукає інших людей до активнішого протесту. І не слід забувати, що значна частина таких активних людей, здатних на спротив, або загинула, або активно поринула в боротьбу із зовнішнім ворогом.

Якщо ж говорити про ширші суспільні кола, то тут ще тільки приходить усвідомлення, що перед тим, як починати якийсь протест, треба розуміти, яким чином він відбуватиметься і чого ми хочемо в результаті досягнути. Й оскільки зараз і досі немає чітких відповідей на ці питання, народ утримується від протестної активності.

Але я не думаю, що можна говорити, наче суспільство більше не здатне на спротив. Резерв ентузіазму, про який ви говорите, з часом відновлюється.

А взагалі вуличний протест як прояв своєї позиції чи своєї незгоди, як мені здається, поступово відходить у минуле. Завдяки інтернету, сучасним електронним пристроям та іншим технологічним новинкам з’являються нові можливості як для висловлення незгоди чи обурення, так і для самоорганізації та обміну думками.

— Дивлячись на те, як розвивається Україна сьогодні, ви бачите повільний поступальний прогрес чи повернення в ту ж саму точку?

— Безперечно, я бачу прогрес. Ситуацію, в якій ми є зараз, я почав усвідомлювати ще в період першої третини Майдану. Вже тоді я зрозумів, що в результаті до влади прийдуть ті ж самі люди з тими ж самими інтересами, а другий Майдан для багатьох стане черговим розчаруванням.

Сашко Положинський: "Значна частина активних людей, здатних на спротив, або загинула, або активно поринула в боротьбу із зовнішнім ворогом". Фото: Олена Ведмідь

Є, звичайно, багато негативного і трагічного, але присутні і позитивні тенденції. Наприклад, активність багатьох людей у різних сферах суспільного і професійного життя. Сюди ж слід віднести і самоусвідомлення багатьох українців і України в цілому. Багато хто себе для себе тільки вперше відкрив.

Звичайно, хочеться, щоб усе відбувалося швидше і якісніше. Але негативні зміни стаються дуже швидко, тоді як позитивні — це довготривалий процес. Хочеться, звісно, щоб ці позитивні зміни хоча б намітилися і нам було за що вхопитися.

— В останніх інтерв’ю ви говорили, що нині у вас є велике бажання відмежуватися від політики. Таке бажання насправді виникає у все більшої кількості людей, але знову ж — чи не прояв це того, що ми повернемося в ту ж саму точку? З тими ж самими людьми при владі?

— Я з тих людей, які вважають, що політика як діяльність певних політичних партій — це щось із минулого. Нам потрібно шукати нові принципи побудови суспільства, держави і планети в цілому.

Людству слід рухатися в напрямку, коли долю суспільства вирішують не політики, а професіонали. Я за владу інженерів і вчених, а не людей, які вміють гарно говорити і маніпулювати масами.

Рано чи пізно політики стануть кимось із розряду блазнів. Тобто це будуть люди, які щось говорять, висловлюють свою позицію, висміюють якісь речі, але нічого не вирішують. Бо вирішуватимуть відповідальні і патріотичні фахівці.

Суспільство ж рано чи пізно народить інструменти впливу на цих людей і контролю їхньої діяльності.

— Тож чому ви не хочете стати одним із таких професіоналів і піти в політику?

— "Піти в політику" — це звучить смішно. Ну, пішло кілька десятків чи сотень людей в політику. Багато вони змінили? Хіба що у нас тепер спокійно можна дати комусь в морду, і тобі за це нічого не буде. Це єдина зміна, яку я помітив.

Іти в політику треба не поодинці і навіть не партіями, а зі знанням, що і як потрібно змінювати, і з людьми, які ці зміни можуть здійснити. Ні плану змін, ні людей, які би розуміли, як їх втілити в життя, у мене поки що немає.

Насправді ні того, ні іншого немає поки що ні в кого в Україні. Є окремі люди і групи людей, які думають у цьому напрямку, але вони ще не навчилися між собою взаємодіяти.

Сашко Положинський: "Я з тих людей, які вважають, що політика як діяльність певних політичних партій — це щось із минулого"

Поки що ми ще на стартовому етапі. Він може тривати дуже довго, а може перерости в наступний етап дуже швидко і революційно. Це вже питання часу й обставин.

— 21 листопада на майдані Незалежності зірвали концерт на честь другої річниці Революції Гідності.

Павло Ленченко з гурту Cepasa написав, що він виходив на Майдан, зокрема, і для того, щоб у місті почали відбуватися якісні концерти і приділялася увага культурі, але точно не для того, щоб музикантів зганяли криками "Ганьба!", а зі сцени проголошувалися порожні промови.

Ті ж, хто концерт зірвав, пояснювали свої дії недоречністю такого концерту саме в День Гідності та Свободи. На чиєму боці в цій ситуації ви?

— Я чув про це дуже мало. Думаю, проблема полягає в тому, що багато людей розуміють демократію, як вседовзоленість. У нас мало порядку, мало дисципліни, мало обдуманих кроків, мало людей, які готові брати на себе відповідальність. Натомість багато тих, хто любить спекулювати і маніпулювати. Із цього породжується хаос.

Можливо, перед тим, як організовувати такі концерти, потрібно все прорахувати і подумати, як знайти компроміс із тими людьми, які такого заходу не хочуть. Я неодноразово бував на різних концертах в якості учасника, тому знаю, що будь-який виступ можна так організувати, що, навіть якщо хтось захоче його зірвати, йому це не вдасться.

— Майдан показав дуже багатьом людям, що розвиток держави — це процес двосторонній. Не можна покладати всю відповідальність лише на тих, хто при владі, а самим при цьому нічого не робити для змін і відстоювання своїх прав.

За вашими спостереженнями, скільки українців уже усвідомили важливість своєї щоденної участі у суспільних процесах?

— Я не думаю, що цих людей стало більше. Просто люди, які й раніше були готові це робити, отримали додаткову мотивацію.

Насправді я не схильний ідеалізувати Майдан. Усі революційні процеси мають сенс тоді, коли вони набувають якогось системного характеру. Коли це не боротьба тисяч окремих робінгудів, а злагоджена робота різних людей, які намагаються щось змінити на краще.

На мою думку, можна би було говорити про перемогу Майдану, якби ми на ньому створили своєрідну зародкову платформу для подальшого розвитку громадянського суспільства. Ми частково розпочали її творити, але не довели до такого рівня, щоб ця платформа дійсно стала дієвою і ефективною на загальноукраїнському рівні.

Трошки не вистачило розуміння, як це правильно зробити, трошки не вистачило сил і часу. Якби ми таку платформу створили, то нам би і політичні партії вже могли б бути непотрібними. І зміни в Україні відбувалися б помітнішими й ефективнішими темпами.

Отож, наш Майдан ще триває.