Шекспір, війна і Україна. Опера для невидимих акторів

На початку грудня на сцені Львівського драматичного театру імені Лесі Українки відбувалося особливе дійство. Майже 60 акторів — переважно соціально незахищені люди та соціальні працівники — зіграли у виставі "У пошуках Короля Ліра: Верді", створеній в рамках програми "Європейська столиця культури".

Про підготовку до цієї вистави в інтерв'ю УП.Культура свого часу вже розповідала колишній керівник Управління культури Львівської міськради Ірина Магдиш.

Десять місяців підготовки, сотні годин тренінгів, що дозволяють людині, яка ніколи не була на сцені, почуватися вільною. І все це — заради двох вистав, які зібрали аншлаг і надовго запам’ятаються і виконавцям, і глядачам.

"У пошуках Короля Ліра" — це реконструкція опери Верді, яку він так і не завершив. Але реконструкція адаптована для того, щоб у ній змогли взяти участь непрофесійні актори — літні люди із Львівського геріатричного інтернату. Крім того, до них доєдналися переселенці зі сходу України, "студентки" Університету третього віку та львів’янки, якими опікується Центр інтегративної опіки для жінок у кризових ситуаціях.

Репетиції вистави "У пошуках Короля Ліра" тривали з лютого 2015 року. Спершу постановники працювали окремо з кожною групою виконавців. Усіх разом звели лише за кілька місяців до прем'єри. Вистава створювалася цілком на волонтерських засадах за кошти ґранту, отриманого польською організацією Jutropera та за підтримки Управління культури Львівської міськради.

Польський досвід

Ініціатори ідеї і постановники опери — відомий польський режисер Міхал Знанєцькій та керівник фонду Jutropera Зоф'я Дов’ят.

Фундація Jutropera (у перекладі з польської — "опера завтрашнього дня") займається винятково соціальними проектами, які є, водночас, завершеними мистецькими дійствами й арт-терапією для соціально незахищених осіб.

Минулого року Jutropera поставила Pokolenie P: Prokofiew ("Покоління П: Прокоф'єв") на музику Сергія Прокоф’єва із дітьми-сиротами та мешканцями будинків для літніх людей. Рік потому на open-air фестивалі у Вроцлаві вони представили ще один проект, в якому також були задіяні діти-сироти, — Fairy Queen: Sen nocy letniej ("Чарівна Королева: Сон літньої ночі") за оперою Генрі Перселла, в основі якої — п’єса Вільяма Шекспіра.

Разом із "У пошуках Короля Ліра" ці вистави складають цикл "Голос виключених".

"Те, що ми робимо — це психотерапія, але ніхто про неї не говорить. Ми робимо виставу для того, щоб навіяти людям добрі думки і добрі спогади", — розповідає Зоф'я Дов’ят.

Репетиція сцени війни

Уперше "У пошуках Короля Ліра" показали у Вроцлаві 2013 року, пізніше право на постановку своєї версії цієї вистави отримав Львів як місто-партнер Вроцлава — майбутньої Столиці європейської культури.

"Працювати у Львові — це був несамовитий досвід, тим більше, що вдалося заангажувати в цей проект групи, які є важливими для сучасної України. Адже у цій виставі беруть участь не тільки люди з геріатричного інтернату. Вийшла дуже жива і кольорова вистава, але для того, щоб її зробити такою, знадобилося десять місяців", — говорить Дов’ят.

Єжи Артиш (Король Лір) та Соломія Городецька (Корделія) на репетиції вистави

Головну роль — Короля Ліра — в українській виставі грає польський баритон Єжи Артиш, оскільки організатори так і не змогли знайти українського оперного виконавця потрібного віку, який погодився би безкоштовно співати у виставі.

Трьох доньок Короля зіграли студентки Львівської консерваторії Соломія Городецька, Орися Гуга та Надія Дубченко. Роль Блазня виконав актор Львівського драматичного театру імені Лесі Українки Юрій Сулик.

Всі інші ролі у цій виставі зіграні непрофесійними виконавцями.

Чому Шекспір?

Сюжет "Короля Ліра" добре накладається на українські реалії. Ми бачимо лікарню з людьми в білих халатах, бачимо чоловіка, який доживає свої дні у будинку для літніх людей.

Уся вистава — це один суцільний спогад людини, яка стала нікому не потрібною.

Король мав трьох доньок і був несправедливий до наймолодшої Корделії, яка насправді любила його найбільше. Він віддав свій спадок двом старшим донькам, а ті натомість віддали його до будинку для літніх людей, не бажаючи опікуватися немічним стариганом.

Надія Дубченко зіграла роль доньки Короля Ліра Регани

Актори із соціально незахищених верств населення у цій виставі — переважно статисти, але є дві сцени, де вони грають головні ролі.

Так, на початку вистави, під час бурі, кожен, хто є на сцені, має право розповісти, чи переживав він щось подібне у своєму життя. А в кінці вистави, перед сценою війни, люди діляться своїми спогадами про неї.

У виставі грає кілька очевидців Другої світової війни. Крім того, переселенцям теж є що сказати про кровопролиття на Донбасі. При цьому нікого не змушують говорити — людина сама має бути готова розповісти про наболіле.

Українські реалії

"У нас одна боль. В наших городах сейчас война. Мы давно не были дома. Мы скучаем по своим домам. А кто-то их потерял. Мы скучаем по своим стенам, по своим друзьям, родным. Больно".

Ці слова у виставі говорить 34-річна Катерина. У липні минулого року вона мусила покинути рідний Луганськ, оскільки почалися сильні бомбардування. Львів виявився єдиним містом, де були знайомі, готові допомогти. Все, що залишилося на той момент у Катерини, — дві тисячі гривень у кишені і син Владислав, заради якого вона, власне, і покинула рідні місця.

"Я думала, що цей від'їзд до Львова не буде таким довгим і лише через деякий час зрозуміла, що вертатися вже немає куди. Тим більше, що 13 лютого розбомбили нашу квартиру в Луганську", — зізнається Катерина.

Катерина із сином Владиславом на репетиції вистави. На передньому плані — Юлія, яка переїхала до Львова із Донецька

Процес адаптації у новому місті зайняв приблизно півроку. В Луганську Катерина працювала фотографом, продовжила цю справу і у Львові. Влітку знімала для проекту "Україна очима переселенців", щойно перед виставою здала матеріал про людей із важкою формою ДЦП.

У Катерини непроста дитина. Владислав — аутист. Він часто плаче, бо теж скучив за Луганськом. І поки не може зрозуміти, чому вони досі не повернулися додому. У виставі "У пошуках Короля Ліра" грають обоє — і мати, і син.

Пересленці, які взяли участь у виставі

Що далі?

Проект "У пошуках Ліра: Верді" — новаторський, тому що є водночас мистецьким, соціальним і психотерапевтичним дійством. В Україні на такому високому рівні арт-терапією ще не займаються — надто багато зусиль і коштів це вимагає.

Після другої вистави головний спеціаліст Управління культури Львівської міськради Юлія Калиш ловить мене у залі і з радістю повідомляє, що Львів отримав авторські права на показ "У пошуках Ліра", а значить, виставу невдовзі повторять. Ось тільки фінансувати підготовку тепер повністю доведеться за український кошт.

Мешканці Львівського геріатричного інтернату, які зіграли у виставі

Юлія Калиш в Управлінні культури відповідає за співпрацю з театрами і від початку була куратором української версії "У пошуках Короля Ліра". За її словами, навіть попри те, що постановка вистави здійснювалася на кошти ґранту, отриманого Jutropera, Україні теж довелося вкласти в цей проект близько 150 тисяч гривень — і це лише на організаційні витрати. Для порівняння, річний бюджет заходів, які проводить Управління культури, складає всього близько мільйона гривень.

Організація ще кількох вистав "У пошуках Короля Ліра" обійдеться відносно недорого, а от для того, щоб зробити українські версії інших соціальних вистав, знадобляться непідйомні для міського бюджету кошти.

Реальний вихід із цієї проблеми наразі лише один — все ті ж ґранти. Держава поки не готова забезпечити фінансування ані своєї культури, ані соціальної політики на належному рівні.

Працівники Центру соціальних служб для дітей і молоді, які долучилися до проекту

Може виникнути питання – а для чого такі інвестиції у практично одноразовий проект? Відповідь проста, але неочевидна. У виставі також беруть участь соціальні працівники, яких від самого початку вчать взаємодії зі своїми "підопічними". А отже, в такий спосіб за допомогою мистецтва громадяни і представники державної влади вчаться довіряти одне одному.

Крім того, культура, як і будь-яка сфера суспільного життя, потребує інновацій. Тільки вони дають можливість суспільству і державі розвиватися.