Мирослав Слабошпицький: Чорнобиль слід було зберегти як культурний об’єкт

Мирослав Слабошпицький – певно, найзірковіший український режисер. На Каннському кінофестивалі 2014 року фільм „Плем’я" здобув три нагороди „Тижня критики" з чотирьох можливих, а журнал Rolling Stone назвав стрічку такою, що мала найбільший вплив на глядачів у 2015 році.

Наступний проект Слабошпицького „Люксембург" – художній фільм про життя в сучасній Чорнобильській зоні. На його показ вже придбали права у низці європейських країн.

Спеціально для УП.Культура Мирослав розказав про свої плани на майбутнє, ранні твори, проблеми української культури і Чорнобильську зону.

– Я подивився твої фільми „Діагноз", „Глухота", „Ядерні відходи", „Плем’я" і зрозумів, чому тебе називають „Титаніком" українського кінематографа. Яка з цих стрічок для тебе найрідніша і зйомки якої ти згадуєш з найтеплішою ностальгією?

– Це все малі фільми і зрозуміло, що найважливіше у цьому переліку „Плем’я". Воно найбільше змінило ситуацію, хоча, в деякому сенсі, виросло з „Глухоти". Ну, і, звісно, зйомки короткометражних фільмів – це своєрідна діяльність.

Аби зняти короткометражку, тобі не потрібна підтримка держави і якісь великі можливості. В принципі, ти можеш взяти камеру, друзів і можеш з цим впоратися, хоча бюджет „Діагнозу" складав 35 000 доларів. Ми знімали його на Kodak, на плівку. Це був 2008 рік, і мені на „Діагноз" дали гроші тато і фірма „Дарниця".

Це те, через що проходять усі американці, але не проходять європейці: коли інвестори твого першого фільму – є навіть термін такий – friends & family.

А що стосується „Глухоти", то в деякому сенсі, з неї виросло „Плем’я", бо цей фільм знятий у тому ж самому районі. Тобто це була проба концепції "Племені".

Режисер Мирослав Слабошпицький. Фото: zimbio.com

„Ядерні відходи" теж матимуть якийсь вплив на „Люксембург". Ми показували їх як „пілот" „Люксембурга", тому, либонь, настав час висловитися від душі з цього приводу. Але тему глухих, думаю, я для себе закрив.

– Кінокритики вже називали „Плем’я" „фільмом про любов". Якби тебе попросили охарактеризувати „Люксембург" якоюсь короткою фразою, що би ти про нього сказав? Окрім того, що це буде фільм про сучасну Зону і людей, які працюють у цій особливій „країні в країні", про „Люксембург" майже нічого не відомо. Може, нині з’явилися деталі, якими би ти хотів поділитися?

– Я навчився пояснювати, про що „Плем’я", коли дав перші три десятки інтерв’ю. Коли знімаєш, насправді не думаєш про що кіно. Це процес ірраціональний. Ти придумуєш історію і вигадуєш стиль, і це дві найголовніші речі. Історія має переходити в стиль, а стиль – має переходити в історію. Це одне ціле.

А шлях, коли ти думаєш: „Я зніму фільм про те, чи се", – здається мені дещо згубним, бо люди дуже давно дивляться кіно… воно 120 років існує. І режисер може підкреслити ідею, але коли він її підкреслює – втрачається емоційний зв’язок з глядачем, бо глядач відразу розуміє, що йому пробують „згодувати" замість того, аби бути емоційно залученим. А найголовніша річ, яка може бути в кіно, – емоційна залученість.

Вигадати бодай щось нове дуже складно і я, коли дивлюся фільми, менше цікавлюся історією. Мені набридло кіно, яке розповідає історії… має бути історія, але має бути і ефект якоїсь хімії, емоційної дії.

Кастинг фільму "Люксембург" Мирослава Слабошпицького в зоні відчуження. Фото автора

Власне, ми зараз „б’ємося" над „Люксембургом" і найголовніша проблема – знайти емоційний коннект, грубо кажучи: воно працює – чи ні? Не має значення ані правда, ані закрученість історії, ані драматургія, за великим рахунком… Усе це речі важливі, але не самодостатні. Завжди достатньо глянути на один-єдиний кадр – і ти по кадру розумієш: „Це працює". І якщо це працює – треба ставити у фільм.

Як пояснити, що це працює? Це як порнографія: всі знають, що це, але ніхто не може пояснити. Але це працює! Це круто! І якщо працює – то працює. Тому ми зараз проводимо велику кількість тестових зйомок. Я якісь речі придумав на папері і ще купу речей поки не придумав, але за те, що я придумаю, мені і платять, це моя робота.

І ми зараз їздимо, беремо статистів і знімаємо сцени-чернетки, які увійдуть у фільм, але будуть перезняті з акторами, як було у „Племені". І дивимося, визначаємо: працює це чи ні. На правильному шляху ми чи ні. У нас є час – ми проводимо репетиції.

– Ти, по суті, є „своєю" людиною для Зони. Розкажи про досвід роботи там у 1990-ті роки. Про свої візити туди, про своє знайомство з цим місцем. Що змінилося? Що вразило тебе тоді, а що – зараз? І, що дуже важливо, коли ми зараз говоримо про „Люксембург": на які декорації ти звертав увагу тоді і на які – зараз?

– 90-ті – „золота епоха". Там було набагато менш безпечно, я думаю, в радіаційному сенсі, ніж зараз. Система була жорсткішою, нас перевдягали декілька разів. У 90-ті був розквіт. Я тоді вперше туди потрапив і був абсолютно вражений. Сприймав Зону як приголомшливий, фантастичний арт-об’єкт, як гігантську декорацію.

Мирослав Слабошпицький на ЧАЕС імені Леніна, 1990-ті

Тоді я був скрізь, не тільки у Прип’яті. Я тоді працював у агентстві „Чорнобиль Інтер Інформ" – це була організація, яка займалася не лише туризмом, а й супроводом делегацій, науковців, преси тощо. Моє бажання робити фільм про Чорнобильську зону і деякий сьогоднішній когнітивний дисонанс у зв’язку з роботою над „Люксембургом" пов’язані з тим, що мої натхнення і захвати базувалися на Зоні 90-х, на тому, чого зараз не лишилося.

Я боюся збрехати, це був якийсь 1996-й або 1997 рік. Тоді дерева ще не встигли так вирости і це було таке ледь заросле місто. Та і місто більш-менш збережене. А зараз Прип’ять виглядає, окрім того, що пограбована, ніби у фільмі „Життя після людей".

Влітку там нічого не видно. Тобто ти в’їздиш у Прип’ять і бачиш проспект Леніна, схожий на ліс. І у цьому лісі ледве видно якісь будинки, тобто для зйомки це абсолютно не підходить і трохи пригнічує, бо там був абсолютно фантастичний об’єкт.

Росоха, наприклад, де було гігантське поле, заставлене різною радянською технікою, вражаючою, вона була, може, „бруднувата", але вона стояла. На полі і вертольоти стояли. Це був якийсь фантастичний музей, культурний об’єкт, неймовірне місце і вже цього взагалі немає, це „порізано".

Ми були у серпні минулого року на цьому цвинтарі техніки в Рососі, і там валяються якісь уламки. Все пішло на металобрухт.

Тепер уже пізно. Але, може, мало сенс це зберегти як культурний об’єкт? Туди приїздять делегації, і це таки місце значної техногенної катастрофи. Воно розпіарено, і люди це місце постійно відвідують.

І як би не ображались, але ж у нас дійсно: „Кличко. Динамо-Київ. Чорнобиль". Все. Ну, от тепер ще Майдан. Це був бренд.

Хоч я нещодавно у Нью-Йорку пояснював людям, що Чорнобиль – не Росія, а вони щиро дивувались. Так чи інакше Україні вдалося приватизувати Чорнобиль. Він же вдарив і по Білорусі, і на Росію потрапило.

Але Чорнобиль, Прип’ять – українські міста, і це наш „здобуток". Він, може, сумнівний „здобуток", але природно, що, як будь-які свої надбання і пам’ятки, цю ми теж блискуче просрали. І, власне, це наша національна риса. Бо ніхто не подбав, аби зберегти Чорнобиль.

Я не думаю, що так важливо і прибутково було „розпиляти" Росоху. Не думаю, що це було аж надто принципово в сенсі фінансів, тим паче міжнародні організації підтримують, і донорство було. Навіть жартують, що ЧАЕС – це те, що іноді не дозволяло забути про нас повністю на міжнародній арені.

Цвинтар техніки в селі Росоха, 1990-ті

Це модерний заповідник, якого ніде на світі більше немає, ну, або мені здається, що ніде на світі немає. Він би мав сенс, але, на жаль, цього не відбулося, а зараз думаю – пізно. І думаю, колись це зійде нанівець. Є різні теорії: пустять людей в якусь частину Зони наприклад, але місто Прип’ять – зникне.

– Ти думаєш про ризик неуспіху „Люксембурга" після приголомшливого тріумфу „Племені". Є пресинг? Страх, може?

– Звісно. Вчора я прочитав якийсь черговий американський рейтинг „Найочікуваніші фільми 2016 року", і там „Люксембург" стоїть на восьмому місці.

Але я себе втішаю тим, що так чи інакше „Плем’я" я вже зняв. Воно вже є. І можна зняти ще сорок поганих фільмів, можна не зняти жодного фільму, я все одно буду автором „Племені", тому тут особливо нема чого втрачати.

„Плем’я" відпрацювало все, що могло і, якби не мерзотники, корупціонери та негідники з українського Оскарівського комітету, то відпрацювало б, мабуть, більше.

І розумієш, насправді ніхто і ніколи не збирається знімати поганий фільм. Взагалі, ну, за якимись винятками, ніхто цього не робить. Всі, на своє розуміння, роблять гарні фільми, тобто хочуть їх робити. А далі вступає в силу те, як у тебе виходить або не виходить.

2014 року фільм Мирослава Слабошпицького "Плем'я" отримав три нагороди у паралельній конкурсній програмі "Тиждень критики" на Канському кінофестивалі. Фото: The Tribe/ ПЛЕМЯ

Я у всіх своїх фільмах намагаюся нікому не давати послаблення, бути максимально чесними, досягати результатів, аби зняти максимально класну і правильну картину, як я вмію це на сьогоднішній день. А подальша її доля вже в руках, ну, по-перше, Господніх, бо є гарні фільми, які провалюються, а по-друге, – публіцистів, агентів і решти всієї цієї компанії.

– Сергія Гаврилюка, якого ти називаєш своїм талісманом і який знімався в „Глухоті" і „Ядерних відходах", ми знову побачимо в „Люксембурзі"?

– Поки ні з ким з акторів немає домовленостей, остаточний каст ще не готовий. Сергія я обожнюю, але поки не знаю.

– Персонажі "Глухоти", можна сказати, мовчать, як і герої "Ядерних відходів". Не звучить жодного слова у "Племені". На прес-конференції з приводу анонсу твоєї нової стрічки було сказано: в „Люксембурзі" персонажі заговорять. Вони у тебе балакучі?

– Та ні, не те, що балакучі. Але вони розмовляють.

Це дуже велика проблема. У мене товариш живе у Фландрії, в Бельгії, в Остенде (ви не подавайте на мене в суд, бо перевірити чи заперечити я це не можу), так от він каже, що у них приблизно двісті діалектів. І говорить, що фламандська мова, яку використовують у бельгійських фільмах, – це дуже фабрикована мова, усереднена. Насправді це мова, якою ніхто не говорить. І в певному сенсі у нас – та ж сама історія.

– Буде типовий наддніпрянський суржик?

– Мені не так принципово, який це суржик. Мені важливо, аби не попер театр імені… ну, не буду нікого ображати. Звісно, ми багато працюємо і з носіями мови, і це дуже важлива річ. І дуже складна.

Хтось про „Плем’я" написав чудову рецензію (на жаль, не пам’ятаю хто), в якій було сказано таке: „Слабошпицький молодець, він узяв усе, що дратує в сучасному українському кіно, – і викинув". Ну, і фальшиву мову, зокрема. І фальшиву не від того, що це мова, а від того, як говорять.

Бо „А" – актори говорять жахливо, „Б" – є в американському кіно термін „мовні характеристики персонажа" і нескінченні жарти про акценти, ціла індустрія акцент-педагогів існує. Відповідно, якщо людина говорить з нью-йоркською вимовою, то це характеризує її як конкретний тип особистості, якщо людина говорить з південним, з техаським акцентом, – це теж характеризує її як певний тип, а якщо говорить як перша програма українського радіо – це ніяк не характеризує і відразу руйнується емоційний зв’язок з фільмом. І це – погано.

З російською – точно так само. Не важливо: українська, російська. Розумієш? Це дуже велика проблема.

Не важливо, галичани це чи наддніпрянці або якась Сумщина чи Київщина. Вимова – це ж не знання мови. А, грубо кажучи, як у тебе побудовані ротові м’язи. Ну, умовно, як вони рухаються, коли ти говориш. І вони рухаються інакше, ніж в артистів драматичних театрів, і з цим дуже велика проблема.

– Побутує думка, що класне українське кіно – це те, яке репрезентує відмінні риси і розхристану українську автентику, трошки дивну і трошки дику. Критики говорили, що „Плем’я" зачіпає ще й тому, що це фільм про соціальні низи в країні, яка знаходиться на кордоні цивілізованого світу. І тепер ти вибрав Чорнобиль, який теж можна назвати українською відмінною рисою...

– Я, до речі, виняток і це важливо, але знаєш, як функціонує кінематограф? Є area – американське кіно, британське, австралійське, новозеландське. Це, в принципі, – одна й та ж сама аrea. Це територія англійської мови. Є такий чудовий жарт, що Британська імперія збереглася, просто поїхала за океан.

І до війни ми були area. В Україні робилося дуже багато картин російською мовою з російськими акторами, так само, як в Британію запрошують американських зірок або в Америку запрошують зірок британських. Все дуже просто – там ринок: 144 мільйони в Росії, 40 з гаком мільйонів у нас, ще скількись мільйонів у Білорусі – й виходить велика аудиторія.

Олександр Юхимович Роднянський, який вміє формулювати краще за мене, сказав якось: з цієї території глядачів цікавлять фільми видатних майстрів. Крапка.

Ми ж дійсно – андеграунд Європи. Ми – низ Європи. Це правда. За всіма оонівськими, возівськими та рештою рейтингів: валовий продукт на душу населення, заробіток, захищеність, тривалість життя...

– Тобто, ми продаємо дно?

– Ні, ми є дно. Продаємо ми мистецтво.

Мирослав Слабошпицький: "Україна – це андеграунд Європи". Фото: Odessa International Film Festival

Ми, умовно кажучи, прагнемо бути в Євросоюзі. Порівняно з іншими країнами Євросоюзу, ми – „найбідніше село в цьому повіті". Це не відміняє нашого героїзму, не відміняє національного відродження. За десять років ми мабуть всіх випередимо, ну, може бути, а може і ні.

Але у нас досі "закріпачені селяни" – країна без закордонних паспортів. Відповідно, маємо україноцентризм, а насправді світ – величезний.

А що стосується „Племені", то дуже багато картин знімається на теми соціально-критичні (в Україні теж), але не з усіма ними відбувається те, що відбулося з „Племенем". Тому справа не в цьому.

– Що плануєш після „Люксембурга"?

– У мене є менеджер і агент у США – мене представляє агентство САА (Creative Artists Agency). Я попросив перерву на час роботи над „Люксембургом", тому мені поки що не надсилають сценарії. Востаннє ми розмовляли на православне Різдво з менеджером і агентом. Можливо, якщо все буде добре, я зніму фільм англійською.

– Ти – унікальний режисер. Людина, яка в Зоні давно і знає її зсередини. І це тебе відрізняє від інших режисерів, які нині беруться за чорнобильський матеріал. У світлі наближення 30-ї річниці аварії, популярності цієї теми що би ти порадив людям, які хочуть знімати кіно про Чорнобиль?

- Неправильно радити. Я би і сам нікого не слухав. І нікому нічого не хотів би радити. Але у моєму випадку часткове інсайдерство радше заважає. Треба безцеремонніше поводитися з матеріалом, бо ти пробуєш запхнути в один фільм те, що просто фізично запхнути неможливо.