Фрагмент із книги "Чорнобильська молитва" Світлани Алексієвич

Художньо-документальний роман білоруської письменниці Світлани Алексієвич, Нобелівської лауреатки 2015 року, "Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього" говорить голосами "маленьких людей" про катастрофу, що зруйнувала мільйони життів, перевернула світогляд цілого покоління, а заразом відхилила залізну завісу й підважила непорушну, здавалося, конструкцію радянської держави.

Роман, який вийшов 1997 року, створено на основі розлогих інтерв’ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської трагедії: ліквідаторами та їхніми близькими, вимушеними переселенцями з уражених радіацією регіонів та самоселами "зони", посадовцями, від рішень яких залежали долі десятків тисяч людей, та дітьми, котрі знали, що народилися вже приреченими.

Вперше українською мовою роман Світлани Алексієвич вийшов 1998 року в перекладі Оксани Забужко. Причиною для перевидання стала не лише 30-та річниця аварії на ЧАЕС, але й, як зазначає перекладачка у передмові до книги, її актуальність для нинішньої України.

"У тілі України з’явилася ще одна, після Чорнобильської, "зона відчуження" — окуповані території Донбасу, — і несподівано виявилося, що Алексієвич написала книжку не тільки про Чорнобиль — про те, чим він був і став для білорусів, — а й, куди більшою мірою, про "русскій мір", тоді ще званий "радянським": про його внутрішню, генетичну запрограмованість на катастрофу як прямий наслідок системно здійснюваної серед населення "зачистки мізків", — пише Оксана Забужко.

УП.Культура публікує три монологи героїв Світлани Алексієвич із книги "Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього", яка вийде на початку лютого у видавництві "Комора".

МОНОЛОГ ПРО ТЕ, ЧОГО МИ НЕ ЗНАЛИ: СМЕРТЬ МОЖЕ БУТИ ТАКА ПРЕКРАСНА

"Перші дні головне питання було: хто винен? Нам потрібен був винуватець…

Потім, коли ми взнали більше, стали гадать, що робити. Як рятуватись? Тепер, змирившися з думкою, що це не на рік і не на два, а на багато поколінь, почали подумки вертатися назад, перегортати сторінку за сторінкою…

Це сталося в ніч із п’ятниці на суботу. Вранці нічого ніхто не підозрював. Випровадила я сина до школи, чоловік до перукарні пішов. Готую обід. Чоловік хутко вернувся… Вернувся зі словами: "На атомній якась пожежа. Наказ: не виключать радіо".

Я забула сказати, що ми жили в Прип’яті, неподалік від реактора. Досі стоїть перед очима — яскраво-малинова заграва, реактор якось ізсередини світився. Неймовірна барва. То була не звичайна пожежа, а якесь світіння. Красиво. Якщо забути про все інше, то дуже красиво. Нічого подібного я в кіно не бачила, жодного порівняння навіть.

Увечері люди висипали на балкони, хто не мав балконів — ішов до сусід, знайомих. У нас дев’ятий поверх, прекрасно видно. Кілометрів три навпрошки. Виносили дітей, піднімали на руках: "Дивися! Запам’ятай!" І це люди, що на реакторі працювали… Інженери, робітники… Були й учителі фізики… Стояли в чорній пилюці… Розмовляли… Дихали… Милувалися…

Дехто за десятки кілометрів приїздив на машинах, велосипедах, щоб поглянути. Ми не знали, що смерть може бути така прекрасна. Але я б не сказала, що вона не мала запаху. Не весняний дух і не осінній, а щось зовсім інше, і не запах землі… Ні… Дерло в горлі, й очі самі сльозилися.

Я цілу ніч не спала й чула, як нагорі тупали сусіди, теж без сну. Щось вони там волокли, стукали, може, речі пакували. Вікна заклеювали. Глушила біль голови цитрамоном. Уранці, як розвиднилось, озирнулася довкруги, це я не зараз вигадала, не потому, а тоді відчула: щось змінилося. Назовсім.

О восьмій ранку вулицями вже ходили військові в протигазах. Побачивши на вулицях міста солдатів і військову техніку, ми не злякались, а, навпаки, заспокоїлись. Раз армія прийшла на поміч, усе буде гаразд. Ми поняття не мали, що мирний атом також убиває… Що ціле місто могло не прокинутися тієї ночі… Під вікнами хтось сміявся, грала музика.

Після обіду по радіо почали оголошувати, щоб готувалися до евакуації: вивезуть на три дні, помиють, перевірять. Як зараз чую голос диктора: "евакуація в найближчі села", "домашніх тварин не брати", "збиратися біля під’їздів".

Дітям, сказали, обов’язково взяти з собою підручники. Чоловік усе-таки поклав у портфель документи й наші весільні фотографії. А я єдине, що прихопила, дак це газову хустинку на випадок негоди…

Із перших днів відчули, що ми — чорнобильці, тепер уже викляті. Нас бояться. Автобус, яким нас везли, став на ніч у якімсь селі. Люди спали на долівці в школі, в клубі. Ніде притулитися. І одна жінка запросила нас до себе: "Ходіть, я постелю на ліжку. Жалко вашого хлопчика". А друга, що поряд стояла, її від нас відтягала: "Ти здуріла! Вони заразні!".

Коли ми вже переїхали до Могильова й син пішов до школи, першого ж дня влітає до хати з плачем… Його посадили поруч із дівчинкою, а та не хоче, бо він радіаційний, і як із ним сидіть, можна вмерти. Син учився в четвертому класі, і так вийшло, що він один був у тому класі чорнобильський. Вони всі його боялися, звали "світлячком"… "Чорнобильським їжачком"… Я злякалася, що в нього так скоро скінчилось дитинство…

Ми їхали з Прип’яті, а нам навперейми йшли військові колони. Бронетехніка. Тут стало страшно. Незрозуміло й страшно. Але мене не покидало відчуття, наче все це діється не зі мною, а з кимось іншим. Дивне відчуття. Сама плакала, шукала, де поїсти, заночувати, обнімала й заспокоювала сина, а всередині — навіть не думка, постійне відчуття: я — глядач. Я дивлюся крізь шибку… Бачу когось іншого…

Щойно в Києві нам видали перші гроші, а нічого на них не купиш: сотні тисяч людей підняли з місць, усе скуплено, з’їдено. У багатьох — інфаркти, інсульти, просто там, на вокзалах, у автобусах.

Мене порятувала моя мама. За своє довге життя вона не раз позбувалася дому, нажитого майна. Перший раз її репресували в тридцяті роки, забрали все-чисто: коня, корову, хату. За другим разом — пожежа, тільки мене, маленьку, з вогню й вихопила: "Треба пережить, — утішала. — Живі ж".

Згадала… Сидимо в автобусі. Плачемо. Чоловік на передньому сидінні голосно лає дружину: "Яка ж ти дурна! Всі хоч якісь речі взяли, а ми з тобою трьохлітровими банками нагрузилися". Жінка його вирішила, що раз автобусом, то дорогою передасть своїй матері порожніх банок на маринади. Біля них лежали величезні пузаті авоськи, ми цілу дорогу об них перечіпалися. Так вони з цими банками й приїхали до Києва.

…Я співаю в церковному хорі. Євангеліє читаю. Ходжу до церкви, бо тільки там кажуть про вічне життя. Розраджують людину. Більше ніде цих слів не почуєш, а так же хочеться почуть. Коли ми їхали в евакуацію, і якщо дорогою траплялася церква, то всі йшли туди. Не пропхатись було. Атеїсти й комуністи — всі йшли.

Мені часто сниться сон, як я йду з сином по сонячній Прип’яті. Тепер це вже місто-привид. Ідемо й роздивляємося на троянди, у Прип’яті багато було троянд, великі трояндові клумби. Сон… Усе те наше життя вже сон. Я була тоді така молода. Син маленький… Кохала…

Минув час, усе стало спогадом. Я знову ніби глядач…"

Надія Петрівна Виговська, переселенка з міста Прип’яті

[…]

МОНОЛОГ ПРО СИМВОЛИ Й ТАЄМНИЦІ ВЕЛИКОЇ КРАЇНИ

"Згадую, як про війну…

Уже на кінець травня, десь через місяць після аварії, до нас почали надходити на перевірку продукти з тридцятикілометрової зони. Інститут працював цілодобово. Як військовий. У республіці тільки в нас натоді були фахівці й спеціальна апаратура. Привозили нутрощі домашніх і диких тварин. Перевіряли молоко.

Після перших проб стало ясно, що то надходить не м’ясо, а радіоактивні покидьки. Вахтовим методом у зоні пасли худобу. Пастухи приїздили й від’їздили, доярок привозили тільки на доїння. Виконували план молочарні. Перевірили. Не молоко, а радіоактивні покидьки.

Сухий молочний порошок і банки згущеного й концентрованого молока Рогачовського молокозаводу ми довго вживали на лекціях як еталонне джерело. А їх тим часом продавали в магазинах… У всіх продуктових ятках…

Коли люди читали на етикетках, що молоко з Рогачова й не брали його, воно залежувалось, раптом з’явилися банки без етикеток. Гадаю, причина не в тому, що буцім паперу забракло, — людей обманювали. Обманювала держава.

Вся інформація ставала тайною за сімома печатями, щоб не викликати паніки… І це в перші тижні… Саме тоді, коли нетривкі ізотопи давали жорстке гамма-випромінювання, і все "світилося". Ми постійно писали службові записки… Постійно… але сказати відкрито про результати… Позбутися наукового ступеня, а то й партквитка.

(Починає нервуватися). Та не страх… Не страх причиною, хоча й він, звісно… а ми були людьми свого часу, своєї радянської країни. Вірили в неї, вся штука — у вірі. У нашій вірі. (Від хвилювання закурює). Повірте, не через страх… Не лише через страх… Я відповідаю чесно. Щоб поважати себе, мені треба зараз бути чесним. Я хочу…

Перша поїздка в зону: в лісі фон у п’ять-шість разів вищий, ніж у полі, на дорозі. Скрізь високі дози. Працюють трактори… Селяни копають свої городи… У кількох селах заміряли щитовидку дорослим і дітям: у сто, в двісті-триста разів перевищення допустимої дози.Була в нашій групі жінка, радіолог. Із нею сталася істерика, коли вона побачила, що діти в піску бавляться.

Пускають у калюжах кораблики. Працюють крамниці й, як звичайно в нас по селах, мануфактура й продукти поряд: костюми, сукні, а тут-таки ковбаса, маргарин. Лежать відкрито, навіть не прикриті целофаном. Беремо ковбасу, яйця…

Робимо рентґенівський знімок: не ковбаса, а радіоактивні покидьки. Сидить молода жінка на лавочці під хатою, годує дитину груддю… Перевірили грудне молоко — радіоактивне. Чорнобильська мадонна…

Ми запитували — як бути, що робити? Нам відповідали: "Проводьте заміряння. Дивіться телевізор". По телевізору Ґорбачов заспокоював: "Вжито невідкладних заходів". Я вірив… Інженер із двадцятирічним стажем, добре знайомий із законами фізики. Знав же я, що з цих місць треба забиратися всьому живому. Бодай на якийсь час.

Але ми сумлінно проводили заміряння й дивилися телевізор. Ми звикли вірити. Я — з повоєнного покоління, яке зросло в цій вірі. Звідки віра? Ми перемогли в такій страшній війні. Перед нами тоді весь світ схилявся. Це ж було! У Кордильєрах на скелі було вирізьблене ім’я — Сталін!!! Що це? Символ! Символ великої країни.

От вам і відповідь на питання: чому ми знали й мовчали? Чому не вийшли на майдан, не кричали? Ми доповідали… Я вам казав, писали службові записки. А мовчали й беззаперечно корились наказам, тому що — партійна дисципліна, я — комуніст.

Не пригадую, щоб хтось із наших співробітників злякався за себе особисто й відмовився од відрядження в зону. Не через страх покласти партквиток, а через віру. Передусім віра, що ми живемо гарно й справедливо, і людина в нас понад усе, міра всіх речей.

Крах цієї віри потім для багатьох обернувся інфарктом або й самогубством. Кулею в серце, як у академіка Лєґасова… Через те, що втрачаючи віру, зневірюючись, робишся вже не учасником, а співучасником, не маєш виправдання. Я так його розумію. Якийсь знак…

На кожній із атомних станцій колишнього Союзу в сейфі лежав план ліквідації аварії. Типовий план. Таємний. Без такого плану не можна було отримати дозволу на пуск станції. За багато років перед аварією його розробили саме на прикладі Чорнобильської станції: що робити і як? Хто за що відповідає? Де перебуває? До найменших подробиць…

І раптом там, на тій самій станції, відбувається катастрофа… Що це — випадок? Містика? Якби я був віруючим… Коли берешся шукати сенс, почуваєшся релігійною людиною. А я інженер. Я людина іншої віри. У мене інші символи…

Що тепер мені робити зі своєю вірою? Що тепер…".

Марат Філіпович Коханов, колишній головний інженер Інституту ядерної енергетики Академії наук Білорусі

[…]

МОНОЛОГ ПОБОРНИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

"Е-е-е… вашу мать… Е-е-е! (Багатоповерховий мат). Сталіна на вас нема. Желєзної руки…

Що ви тут записуєте? Хто вам розрішеніє дав? Фотографіруєте… Заберіть свою цяцьку… Сховайте. А то розіб’ю. Понімаєш ти, приїхали! Ми живем. Страдаєм, а ви писать будете. Писаки!! Народ з толку збиваєте… Бунтуєте… Випитуєте, чого не нада. Нема щас порядку! Порядку нема! Понімаєш ти, приїхали… З магнітофоном…

Да, я защищаю! Я совєцьку власть защищаю. Нашу власть. Народну! При совєцькій власті ми були сильні, нас усі боялись. Увесь світ на нас дививсь! Кого зі страху трусило, а хто завидував. Б… ь! А що тепер? Щас? При дімократії…

"Снікерси" й маргарин лежалий до нас везуть, просрочені лікарства й джинси ношені, як туземцям, що тільки з дерева злізли. З пальми. За державу обідно! Понімаєш ти, приїхали… Така була держава! Б… ь! Поки Ґорбачов не злетів… На царство… Чорт мічений! Ґорбі… Ґорбі дєйствував по їхнім планам, по планам цереу…

Що ви мені тут доказуєте? Понімаєш ти… Вони Чорнобиль зірвали… Цереушники й дімократи. Я в газетах читав… Не зірвався б Чорнобиль, держава б не впала. Велика держава! Б… ь! (Багатоповерховий мат).

Понімаєш ти… Булка хліба за комуністів стоїла двадцять копійок, а щас дві тисячі. Я за три рублі пляшку купляв, іще й на закуску хватало… А при дімократах? Штани другий місяць не можу собі купить. У рваній кухвайці ходжу. Розпродали все! Прозакладали! Наші внуки не рощитаються…

Я не п’яний, я — за комуністів! Вони були за нас, за простих людей. Не нада мені казки казать! Дімократія… Цензуру відмінили, шо хоч, то пиши. Свободний чоловік… Б… ь! А помре той свободний чоловік, його поховать нема за що.

У нас бабка вмерла. Одинока, без дітей. Два дні, бідака, в хаті лежала… У старій кохті… Під образами… Труни не могли купить. Стахановка колись була, ланкова.

Ми два дні в поле не виходили. Мітинґували. Б… ь! Поки голова не виступив перед народом… І не пообіщав, що тепер, як хто помре, колгосп виділить безплатно: дерев’яний гроб, труну по-нашому, теля там чи порося й два ящики горілки на поминки. При дімократах… Два ящики горілки… Задурно! Пляшка на хлопа — п’янка, півпляшки — ліченіє… Од радіації нам…

Чого ви це не записуєте? Мої слова. А записуєте тільки то, що вам вигідно. Народ із толку збиваєте… Бунтуєте. Політичний капітал наживаєте? Повні кишені доларів напхать? Ми тут живем, страдаєм… А винуватих нема! Назвіть мені винуватих! Я за комуністів! Вони вернуться й мигом найдуть винуватих… Б… ь! Понімаєш ти, приїжджають… Записують…

Е-е-е… вашу мать… (Багатоповерховий мат)".

(Прізвища не назвав)