Вишивати Малевича: відродження українського авангарду в тканині й нитках

Останні два роки ми живемо в час пошуків. Революція і війна сколихнули глибинні почуття і завели процеси, про які ще донедавна годі було мріяти: питання ідентичності та нашого місця в історії світової цивілізації турбують і цікавлять не тільки інтелектуальну еліту, а практично кожного.

Через це маркер "український" ми ставимо на неоднозначного у своїх поглядах Казимира Малевича, знаходимо бережанське коріння у родоводі Барбри Стрейзанд, українізуємо вихідців із пострадянського простору в четвертому поколінні та нарешті на крок відійшли від усталеного стереотипу про українську культуру як виключно селянську.

Бо коли ми думали, що українська жінка тіпала коноплі і довгими зимовими вечорами у курній хаті вишивала сорочку для власних потреб, виявляється, вже 100 років тому плоди її творчості на найвищому рівні оцінювала найвибагливіша публіка в Берліні, Парижі та Санкт-Петербурзі.

Ця історія почалася 1908 року, коли в село Скопці (тепер Веселинівка Баришівського району Київської області) разом зі своїм чоловіком, власником села, приїхала Анастасія Семиградова. Випускниця Київського інституту шляхетних дівчат вільно говорила англійською і німецькою, цікавилася мистецтвом і народними промислами.

Це село вже тоді було відоме народними майстрами, які робили особливі розписи хат, писали народні картини й ікони, створювали такі ще маловідомі тоді декоративні панно.

1910 року творча аура села й енергія Анастасії Семиградової дали життя так званому "Кустарному пункту", художнє керівництво яким протягом шести років здійснювала художниця Євгенія Прибильська. Росіянка за походженням, вона навчалася в Київському художньому училищі у відомого українського художника Петра Левченка, робила замальовки із тканин і вишивок ХVІІІ століття із ризниць Софійського собору і Києво-Печерської лаври, міського музею та приватних збірок, а також замальовки з килимів на замовлення Полтавського губернського земства.

Із 14 до 30 червня у столичній культурнії лабораторії EDUCATORIUM експонуються 30 вишитих ескізів художників-авангардистів та народних майстрів початку ХХ століття. Усі фото: Дмитро Ларін

Серед художників-авангардистів, чиї роботи відшивали народні майстрині, був і Казимир Малевич

Майже одночасно у селі Вербівка (нині Кам’янський район Черкаської області) постала інша майстерня. Вона з’явилась за ініціативи Наталії Давидової, представниці шляхетського українського роду, дружини предводителя дворянських зборів Київської губернії, яка не лише захоплювалася народним мистецтвом, черпаючи натхнення і досвід у етнографічних експедиціях, а й була відкрита для тогочасного мистецького авангарду.

Головою артілі та її головною художницею стала учениця Казимира Малевича, відома художниця-авангардистка і графік Ніна Генке-Меллер, а ескізи для них робили професійні й народні художники, значна частина з яких належала до одного з напрямків авангардизму – орієнтованого на абстрактні геометричні фігури супрематизму.

1915 року Наталія Михайлівна запросила до Вербівки художницю Олександру Екстер, а пізніше до них приєднався й Казимир Малевич. Вони творили ескізи, які згодом відшивали майстрині з народу.

Олександра Екстер, ескіз панно, серія "Кольорові ритми", 1916-1917

Олександра Екстер, ескіз панно, серія "Кольорові ритми", 1916-1917

Олександра Екстер, ескіз панно, серія "Кольорові ритми", 1916-1917

Треба сказати, що це був цілком унікальний час, коли традиційні українські вишивальні промисли відійшли від аматорського рівня і отримали професійне оформлення і менеджмент (якщо говорити сучасною мовою).

Казимир Малевич, "Супрематична композиція", 1915

Казимир Малевич, "Супрематична композиція", 1915

Казимир Малевич, "Супрематична композиція", 1915

Причому дві названі майстерні не були одинокими. У цей час високоосвічені жінки – Юлія Гудим-Левкович, графиня Наталія Яшвіль, Варвара Ханенко – організують власним коштом артілі та навчальні школи, найвідомішими з яких були у селах Клембівка на Поділлі, Оленівка, Кагарлик, Сунки, Вербівка, Сміла на Київщині та Дігтярі, Решетілівка, Опішня на Полтавщині.

Ці артілі та школи очолювали художники-професіонали, а майстринями були місцеві жінки чи молоді дівчата, робота яких вирізнялася особливою делікатністю. Згодом деякі з них – Ганна Собачко, Параска Власенко, Наталя Вовк, Василь Довгошия та Євмен Пшеченко – отримали всесвітнє визнання свого таланту.

Василь Довгошия, панно "Півень", 1920-ті

Василь Довгошия, ескіз панно "Птах", 1920-ті

Особливістю всіх цих майстерень було те, що традиції народної вишивки поєднувались із творчістю художників-новаторів, і все це застосовувалось у моделюванні одягу і декоративно-ужиткових інтер’єрних речей: подушок, панно, доріжок, серветок, сумок, шарфів та поясів.

Василь Довгошия, ескіз панно "Кінь", 1920-ті

Ганна Собачко-Шостак, декоративне панно "Квітка-редька", 1912

Вироби майстерні у Скопцях тріумфально пройшли виставками в Україні та за кордоном: у Москві (1927, 1936), Берліні, Дрездені, Мюнхені (1922, 1924, 1925), Парижі (1937), Нью-Йорку (1939). У Києві 1919 року мистецтвознавиця Євгенія Спаська та письменник Ілля Еренбург влаштували виставку "Сучасна творчість українського села".

Параска Власенко, ескіз декративного панно

Ганна Собачко-Шостак, ескіз "Риби", 1935

Ганна Собачко-Шостак, декоративне панно, 1935

Проте Українська революція 1917-1921 років завершилася поразкою українських сил. Спочатку кілька років нова влада "загравала" з українцями, вдаючи народну демократію, а потім почалося її згортання.

Садибу меценатки Наталії Давидової пограбували і розорили, зібрання ескізів і вишитих полотен знищили. За радянських часів інтерес до цієї сторінки мистецької історії України не тільки не заохочувався, а й вважався ідеологічно сумнівним, буржуазно-націоналістичним.

Про геніальну художницю з народу Ганну Собачко українці дізналися лише в 1960-х роках, дякуючи мистецтвознавцю Григорію Мєстєчкіну. Але її талант подавався виключно у руслі народної творчості, що "жевріла під гнітом поміщиків-експлуататорів".

Знаючи цю історію, на початку 2000-х нею детальніше зацікавилась мистецтвознавиця і дослідниця Тетяна Кара-Васильєва.

"Я розпочала роботу з архівів, по зернині вдалося розшукати вербівські ескізи художників у приватних колекціонерів. Згодом "прийшли" "Кольорові ритми" Олександри Екстер, роботи Любові Попової і навіть доріжка за ескізом Василя Кричевського", – розповідає дослідниця.

Ганна Собачко-Шостак, декоративне панно, 1935

Ганна Собачко-Шостак, панно "Рожевий орнамент", 1915

Саме з цих пошуків народилася ідея проекту з відтворення авангардної вишивки почату ХХ століття. До роботи залучили Валентину Костюкову, кандидатку мистецтвознавства, художницю, майстриню вишивки, доцентку кафедри художнього текстилю Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Бойчука, а також доктора мистецтвознавства, академіка Російської академії мистецтв Георгія Коваленка.

У результаті з’явилося 30 відшитих у матеріалі та в техніці "полтавської" і "художньої" гладі ескізів художників-авангардистів та народних майстрів – Олександри Екстер, Казимира Малевича, Любові Попової, Надії Удальцової, Ольги Розанової, Василя Кричевського, Василя Довгошиї, Ганни Собачко, Євгенії Прибильської, Гликерії Цибульової, Параски Власенко, які нині представлені на виставці в культурній лабораторії EDUCATORIUM у Києві.

Ганна Собачко-Шостак, декоративна подушка, 1913

"Проект почався з того, що колега показала мені невеличку подушечку, виконану за ескізом Малевича 1915 року, – згадує Тетяна Кара-Васильєва. – А потім ми знайшли цей ескіз, відшили його, і з цього почався проект. Згодом я переглянула колекцію Національного музею українського народного декоративного мистецтва. Всі ті розписи, на мою думку, є ескізами до вишивок, і частина з них була здійснена, а потім втрачена. Цінність нашого проекту в тому, що ми повністю відтворюємо роботи в тканині, в нитках, у техніці шитва. Ми захоплені цією ідеєю відтворити і явити світу, що це була вишивка авангарду, аналогів якій у світі не було, а згодом вона взагалі була заборонена".

На переконання мистецтвознавиці, вишивка авангарду була абсолютно унікальним українським феноменом, який виник завдяки українським шляхетним жінкам і проіснував дуже короткий відрізок часу. "Традиція була не те що перервана, а повністю знищена", – зазначає Тетяна Кара-Васильєва.

Куратори проекту кажуть, що виставка в Києві не є фіналом проекту. Вже сьогодні вони мають нові знахідки, планують відшити ще деякі роботи того ж Казимира Малевича.

[L]Протягом останніх років українська вишивка як явище отримала новий подих. Сьогодні вона є надзвичайно стильною й актуальною, адже вже зараз ми маємо різні рівні цієї традиції: від найпростішого "брокару" на кожному кроці до авторських робіт і високої моди у виконанні Олесі Теліженко, Віти Кін, Роксолани Богуцької, Галини Забашти та багатьох інших майстринь, центрів і проектів. Бо це мистецтво абсолютно багатогранне.

"Сьогодні всі дуже багато говорять про культурну дипломатію, – говорить Марина Сенчило, засновниця салону "Мрії Марії". – І саме такі виставки і такі проекти якраз і є практичним втіленням культурної дипломатії. Виставка руйнує стереотип про українську культуру як селянську, демонструє високий рівень традиції і вміння її поєднуватися з інноваціями. Тому треба піднімати цей пласт, говорити про інтеграцію української культури в європейський контекст. І тоді ми змінимо ставлення до нас".

Леся Гасиджак, спеціально для УП.Культура