Лялечки, наложниці драконів. Уривок з роману "Баборня" Мирослава Лаюка

Марія Василівна, 71-річна вчителька біології, підсумовує своє життя й виправдовує його вагомість тим, що в нім була присутня велика любов, хоч і в далекому минулому.

Одначе те кохання, а за ним і решта фактів, стає сумнівним, коли в шафі свого покійного чоловіка-підполковника літня жінка знаходить подвійне дно…

Це спроба гідно довести всі справи до кінця, знаючи, що вже нічого не можливо виправити. Та чи є місце людяності у глухих кутах?

"Очікував, що буде добре, але не думав, що настільки, – відгукується про дебютний роман поета й молодого письменника Мирослава Лаюка Влад Троїцький. – Потужний роман… прекрасна мова… і якесь дивовижне поєднання хорошого нахабства молодості з мудрістю і майстерністю зрілого художника".

"Баборня", роман випускника "Києво-Могилянської академії", лауреата кількох літературних премій Мирослава Лаюка нещодавно вийшов друком у "Видавництві Старого Лева". У захопливій і динамічній прозі Лаюка знайдуться згадки і про зйомки в музичному фільмі з популярною співачкою, і про клуб юних атеїстів, і про розслідування факту з’яви Богоматері, і ще про безліч несподіваних речей.

"Це справді жахливий, страшний, безжальний, а тому й чудесний роман, – відгукується про "Баборню" Тарас Прохасько. – Мов якась вишукана онкологічна операція. Мов прадавні каральні практики, коли катівський протокол був не тільки захопливим видовищем, але й виявом реваншу добра і справедливості. Ретельний мальовничий аналіз гнилого й садистичного покоління, яке виховало теперішні покоління, любовно передавши їм свою гнилість і паскудство".

УП.Культура публікує фрагмент цього прозового дебюту про "красу буднів" і "жах буднів".

Марія Василівна, світло освітянського життя, вогонь чересел педагогіки. Гріх знань, які треба передати молодому поколінню, душа виховання достойних членів суспільства. Ма-рі-я Ва-си-лів-на: язик здійснює шлях у сім крочків у різні боки по ротовій порожнині, по яснах, щоках, піднебінню, щоб на сьомому штовхнутися об зуби й відсунути щелепу. Ма. Рі. Я. Ва. Си. Лів. На.

Однак тут одразу треба уточнювати: Марія Василівна – Семенко, саме так. Адже лише в цьому маленькому, як дулька ліліпута, місті, яке обходилося п’ятьма загальноосвітніми школами, один навчальний заклад мав чотири Марії Василівни, у двох працювало по дві М.В. і в решті – ще по одній. Тобто одинадцять Марій Василівних на невеличкий населений пункт! А уявити, скільки їх в області? У країні?

Тенденція, марка, знак, прапор! Кажеш "маріявасилівна" – розумієш "учителька", кажеш "учителька" – розумієш "маріявасилівна". Це сполучення придатне навіть для діагнозів: маріявасилівна кори головного мозку, гострий депресивний марієвасилівніоз, маріявасилівна підшлункової залози, розсіяна маріявасилівнія…

Майже кожна школа мала свою таку.

Марія – одне з найпоширеніших жіночих імен у світі. Чоловіків у нас часто називають Василями. Традиційне ім’я Марія (Анна-Ганна чи інше, поширене в суспільстві, що прив’язане до традицій) часто дають Василі (або ІваниПетри), котрі хочуть, щоб їхні діти виховували наступних дітей у так само, як це робили вони, у тому самому – правильному – напрямі.

Марія Василівна – це лінія правди, лінія традиції й лінія істини. Марія Василівна – це лінія життя на лівій долоні педагогіки.

Батько Марії, Василь, чий батько, на жаль, не був Василем, ім’я дочці дав, довго не роздумуючи, не радячись з родичами, друзями, сусідами. Він зайшов у загс і сказав: "Марія". Скільки вистачило фантазії – назвати на честь мами Марії, чию матір теж так само звали. Він навіть не запитав у дружини. Просто доклав дочку до списку жінок своєї родини, наче ще одну таку саму квітку до букета. І хоча батько не надто цікавився вихованням дочки, він усе ж бодай в імені вирішив не промахнутися.

І це визначило долю людини. Наче магніт, притягло першокласницю Марічку до бажання все на світі знати, старшокласницю Машу до прагнення працювати з дітьми, випускницю школи Марію до вступу в педінститут. І Марія Василівна, маючи вже понад п’ятдесятилітній стаж (сім років на батьківщині, пів – у Верхньому Татарові й більше ніж сорок тут), стала живим символом освіти цього міста й району. А) вона мала теку з грамотами завтовшки 2,7 см, Б) її запрошували в різноманітні комісії всіх рівнів, В) вона їздила перевіряти олімпіадні роботи в область, Г) М.В. виступала з вітальним словом на зустрічах випускників, Ґ) при її з’яві всі замовкали – наче перед міністром освіти! Честь і слава, приклад для наслідування, Марія Василівна стала вчителем-методистом тоді, коли декотрі її однолітки ще тлумилися на другій категорії, її називали найпевнішим кандидатом на звання заслуженого вчителя України. Вона першою впроваджувала "інтерактивні технології" на уроках, десятки фотографій її вихованців – переможців обласних олімпіад прикрашали шкільну дошку пошани, і навіть два призери всеукраїнських, чиї світлини формату А4, на відміну від інших, менших, А5, височіли над стендом – наче букви Ш і Б на таблиці для перевірки зору в кабінеті офтальмолога. Бо М. В. – це Ш і Б. Вона віддавала себе всю педагогіці, "поклала найдорожче – життя – на хрест освіти" (так написали в некролозі, оперативно перехопленому завучкою Надією Петрівною Проскурнею, вінценосною).

***

Освіта – дракон, який вимагав щоразу нову жертву. У нього було багато братів, які теж вичікували тих нещасних, котрі колись сліпо залізли в їхню пастку, а тепер борсалися або смиренно чекали, щоб їх забрали назавжди. Дракон мав особливо пікантні потреби. Замість молодих вродливих, як розквітла гвоздика, цнотливих дівчаток – щоразу вимагав старих страшних бабег. За такими не плакало все місто, громада не висвячувала таких у богині перед тим, як передати драконові. Ці діви час від часу поступали до драконової печери просто під час навчального року (і їм неминуче завучки шукали заміну), вони, як казали молоді несмішливі члени педколективу, "виходили з учительської вперед ногами й у білих капцях".

І якщо довкола щось мінялося, якщо десь текли ґрунтові й небесні води історії, якщо десь налипав сніг чи болото історії на людські ноги, змінюючи ритм руху, то не поінакшала хіба ця віковічна фігура: людина, котра працює до кінця своїх днів, і дракон над нею, який замилює очі, викрадає час і терпляче очікує.

Система освіти тероризувала учнів, вона час від часу налітала, спалювала їхню волю і їхню радість. Вона викрадала дітей на більше ніж десятиріччя. І учень гарував дужче, ніж середньостатистичний працівник заводу – понад 8 годин: якщо час семи уроків по сорок п’ять хвилин додати до теж враховуваних перерв (приблизно по 15 хвилин), то виходить майже 7 годин робочого часу з понеділка до п’ятниці. Але треба ще доплюсувати час на виконання домашніх завдань, особливо коли учні готувалися до уроку біології. Тоді виходить понаднормовий робочий день, годин 9–10. Це більше, ніж для кравчині-мотористки на фабриці, ніж для збиральника огірків у теплицях, ніж для токаря в цеху, ніж для лікаря, ніж для дорослих у Кодексі законів про працю.

Дракон спостерігав за своїми майбутніми нареченими ще з того часу, як вони мало чим відрізнялися від старшокласниць. Ще тоді, коли з лялечок виборсувалися метелики. З того часу, як вони навмисно вдягалися за найновішою модою, аби вигідно виділятися на тлі старшокласниць, які були змушені ходити неодмінно однаково, в однаково ненависній формі, з бантами. Дракон також спостерігав за своїми спраглими квіточками, коли в них відбувалося згасання дітородної функції, через що вони мстили молодим статево дозрілим дівчатам, виловлюючи їх по темних лавочках в обіймах статево дозрілих хлопців.

[L]Дракон радісно, у передчутті свята, наче Дід Мороз на рекламі, посміхався, коли його майбутні бранки фарбували своє волосся в біленький колір з легким фіолетовим відтінком, коли частина бабусь вже виглядала не як сухі гвоздики, а як кульбабки, що розвіюються від легкого подуву. І тоді дракон починав являтися під їхніми вікнами, спостерігати за ними, котрі скоро мали стати наложницями у печерах – величезних, як стопки всіх зошитів усіх учнів за всі роки. І старенькі вчительки уві сні схоплювалися від цього його вогняного дихання. Воно здавалося найніжнішим леготом, що колись, п’ятдесят п’ять чи більше років тому піднімав їхні легкі спіднички. Він непомітно підходив під вікна їхніх класів, притулявся щокою до скла, кривлявся, наче дитина. Згодом шепотів різні непристойності – на межі між тим, щоб його таке приємне еротичне бруднослів’я почули тільки його кохані, і між тим, щоб ці слова стали чутними всім учням у класі, постатям на іконах та портретах.

А потім ці квіти, ці вирощені для драконів діви, виходили зі своїх кабінетів, своїх осель, після чого відбувався розрив зі світом. Вони прибували до підземелля… І вилазив звідти дракон, щоб затягти їх у середину печери, нарешті назвати своїми наложницями, а потім злягатися з ними весь час. Увесь час до кінця світу. Протягом восьми академічних годин щодня. Крім вихідних і державних свят. А також крім часу канікул.

Хтось називав усе допечерне життя "громадським обов’язком". Хтось іменував це "високим покликанням". Хтось нарікав це прагненням до "гордого звання людини з великої літери". Усе виявлялося на практиці значно простішим – банальним викраденням.

Мирослав Лаюк, уривок із книги "Баборня" ("Видавництво Старого Лева", 2016)