Паоло Джордано: Письменники складають із маленьких людських історій велике історичне тло

2602
5 жовтня 2016

На зміну хвилі автобіографічних текстів в українській літературі прийшла хвиля історична – в усіх головних прозових книгах останніх років або ж розповідається про певний історичний період, або ж їхнім головним героєм є насамперед час, в який розгортаються ті чи інші події.

У зв’язку з цим уже багато років лишається напівпорожньою ніша психологічної літератури, в якій би йшлося не про наші помилки чи досягнення в минулому, а про наше щоденне життя, в якому на першому місці завжди будуть людські стосунки – з батьками, коханими, дітьми, друзями і, врешті, із самими собою.

Натомість нинішня популярність книжок канадійки Еліс Манро чи американки Елізабет Страут підтверджує, що історії звичайних "маленьких" людей у сучасній світовій літературі є чи не найбільш затребуваними.

На щастя, цю тематичну прогалину на вітчизняному книжковому ринку в останні роки успішно заповнюють переклади. І доки "ВСЛ" готує до друку книжку тієї ж таки Манро, це ж саме видавництво цього року презентувало відразу дві новинки італійського письменника Паоло Джордано в перекладі Андрія Маслюха – світовий бестселер "Самотність простих чисел" та "Чорне і сріблясте", – а наступного року обіцяє видати і його роман про війну в Афганістані "Людське тіло".

Своїм головним письменницьким зацікавленням 33-річний Джордано, фізик-теоретик за фахом і наймолодший володар найпрестижнішої італійської літературної премії Strega, називає родинні стосунки. Поза тим є точніше слово, яке дійсно об’єднує три такі різні на перший погляд книги італійця, – самотність. Саме про неї на різних етапах становлення людини і пише Джордано.

Про самотність сучасних людей, нові та старі війни, трансформацію шлюбу та неможливість гепі-енду УП.Культура розпитала Паоло Джордано під час його нещодавнього візиту на Форум видавців у Львові.

– Ви пишете на універсальні теми – про стосунки в родині, шлюб, дитячі травми... В українській сучасній літературі ці теми практично відсутні – у нас превалюють історичні сюжети. Яка ситуація в нинішній італійській літературі?

"Є місця, де традиція дуже сильно вкорінена і здається, що там ніколи нічого не зміниться, і є молоді люди, які легко піддаються змінам. Ми живемо в дивовижний період співіснування цих двох моделей, період трансформації"

– Звісно, в Італії теж був період популярності історичних романів. Він припав на момент осмислення Другої світової війни і того, що слідувало за нею. Але з часом акцент усе ж змістився в бік персональних історій людей і родин. Про це цікавіше писати, адже ці теми ближчі читачам.

Звичайно, в кожного письменника є амбіція написати текст, який вийде за рамки персональної історії на національний чи світовий рівень. Але для цього потрібен сильний поштовх. Події, які відбуваються в Україні, звісно, провокують цікавість до історичного контексту.

– Якщо поглянути на життя італійців збоку, складається враження, що їх нічого не цікавить поза їхньою країною: їм добре там, де вони є, і тому вони не дуже хочуть, приміром, вчити англійську мову чи відкривати для себе інші країни. Чи так це насправді й чи не призводить це до певної ізольованості?

– Ваше спостереження правильне, адже Італія – це півострів, до того ж, у нас є гори, які ніби відокремлюють нашу країну від решти світу (сміється). Хоча насправді не можна говорити про Італію як певну цілісність, оскільки вона дуже різноманітна: південь, приміром, кардинально відрізняється від півночі.

Але в чомусь я з вами згоден: це враження виникає через те, що Італія ніби дистанційована від інших центральноєвропейських країн. Проте італійська молодь уже говорить іншими мовами й активно мандрує.

Тож ми наче маємо таку подвійну Італію. Є місця, де традиція дуже сильно вкорінена і здається, що там ніколи нічого не зміниться, і є ось ці молоді люди, які легко піддаються змінам. І в цьому сенсі ситуація в Італії не дуже відрізняється від ситуації в Україні.

Ми живемо в дивовижний період співіснування цих двох моделей, період трансформації, перекидання містків між людьми і суспільствами.

За допомогою моїх романів, безперечно, складно пізнати сучасну Італію. Оскільки я там народився, мене там виховали, я там виріс, вона дійсно проступає в кожному моєму тексті. Але, якби я раптом взявся писати щось таке величезне під умовною назвою "Моя Італія", нічого доброго із цього б не вийшло. Італія лишається тлом, і так найкраще, на мій погляд, її відчути.

"Найбільший виклик для письменника не в тому, щоб бути цікавим для читача, а насамперед – щоб бути цікавим для самого себе"

– Як вам вдалося написати три такі різні романи?

– Насправді я не вважаю, що ці три історії аж такі різні, бо в них можна знайти дуже багато спільного. Так, мій роман "Людське тіло" кардинально відрізняється від двох інших, але все одно це книжка насамперед не про війну, а про те, як почуваються люди під час війни, про динаміку психологічних змін, які переживають солдати.

Звичайно, в кожній моїй книжці змінюються тло, обставини, мовна система, але суть лишається незмінною: найважливішими для мене як автора є родинні стосунки. Часом мені здається, що в певному сенсі я переповідаю ту саму історію, намагаючись знайти правду.

Насправді, коли пишеш книжку, найбільший виклик для письменника полягає не в тому, щоб бути цікавим для свого читача, а насамперед – щоб бути цікавим для самого себе. І для цього треба багато досліджувати й постійно відкривати нові світи, зокрема, мовні.

Наприклад, світ зброї у другому романі має свій вербальний рівень, світ медицини у третій книжці – це теж окрема мовна система.

– В анотаціях до вашого другого роману "Людське тіло", український переклад якого зараз готується до друку, зазначається, що це книга про "нові війни". Що це за сучасний тип війни? Чи може цей роман бути актуальним для України?

– Я вирішив написати роман про війну в Афганістані, тому що це одна з небагатьох "живих" воєн, у яких італійці нещодавно брали участь. Я побував там двічі разом з італійською армією. Вперше поїхав туди як журналіст, щоб написати репортаж. Мене так зачепило побачене, що я повернувся згодом вдруге, вже думаючи про майбутню книжку.

Щоб говорити про зв’язок цього роману з нинішньою українською ситуацією, мені потрібно було б мати більше інсайдерської інформації про те, що відбувається на сході України. Але, дивлячись на цей конфлікт ззовні, виглядає на те, що у вас триває так звана "стара війна", війна, в яку втягнено багато непрофесіоналів.

Водночас війна в Афганістані, про яку я пишу, є війною безконтактною, в ній задіяні лише фахівці. Це короткі й високотехнологічні атаки, напади здалеку. Цього в Україні немає.

"Для мене найважливіше питання – чому люди мого віку або навіть молодші, яким не наказують це робити, вирішують поїхати на війну?"

І також важливо, що італійці воювали в Афганістані за ідеї, які вони не могли направду зрозуміти. Їм просто сказали, що вони повинні бути там, але ніхто з них не мав якоїсь персональної причини долучитися до цієї війни. Натомість в Україні ситуація геть інакша: українці воюють за свою землю і свої переконання.

Працюючи над цим романом, я вивчав усі можливі джерела інформації, але особисто для мене найважливіше питання в романі – чому люди мого віку або навіть молодші, яким не наказують це робити, вирішують поїхати на війну? Це взагалі дуже важлива тема – як рішення, які ми приймаємо у двадцять-тридцять років, впливають на наше життя.

Під час роботи над цим романом війна стала моєю головною темою, я бачив її в кожній ситуації навколо.

– Чи згодні ви, що ось цей ваш інтерес до стосунків між людьми, життя родини є частиною світового тренду в літературі?

– Насправді кожен добрий письменник, розповідаючи історію однієї людини, намагається сконденсувати в ній усе, що відбувається зовні.

До певної міри сучасні письменники продовжують робити те, що робили літератори сотні років тому, як, приміром, Діккенс. Ми розшифровуємо власну епоху, намагаючись скласти з маленьких людських історій велике історичне тло.

Я дуже скептично ставлюся до романів, які позиціонуються насамперед як політичні, історичні чи супермодерні. Читаючи книжку, я передовсім хочу відчути емоцію і через неї відчитати велике тло. А якщо мені потрібна інформація про те, що відбувалося чи відбувається зовні, набагато легше прочитати про це в газеті.

Те, що відбувається навколо нас, на подієвому рівні минає дуже швидко. Події змінюють одна одну, відходять у минуле, й одне із завдань письменника – не просто відобразити це минуле, зафіксувати його, а зробити таку собі есенцію, зрозуміти, що з усього цього перебігу подій залишиться. І найкраще це робити через персональні історії.

"Читаючи книжку, я передовсім хочу відчути емоцію і через неї відчитати велике тло. А якщо мені потрібна інформація про те, що відбувалося, набагато легше прочитати про це в газеті"

– У ХІХ столітті європейські інтелектуали, щоб описати своє відчуття самотності, "вселенської скорботи", викликане невідповідністю поміж навколишнім світом і можливостями нашого розуму, вживали німецький термін Weltschmerz. Якою є самотність ХХІ століття, що ви про неї пишете у своїх романах?

– Самотність, про яку йдеться у моєму першому романі, – це те відчуття, яке виникає, коли ти абсолютно не схожий на інших у цьому світі. Це цілком очевидна річ для дорослих, та, коли ти ростеш, коли відбувається твоє персональне становлення і ти вперше усвідомлюєш ось цей розрив, це дуже болюче одкровення.

Натомість у моєму другому романі йдеться про дещо іншу самотність. Власне, вояки, які поїхали в Афганістан, живуть в одному наметі, тобто вони нібито позбавлені самотності. Саме це вони шукали і цього прагнули. Але в певний момент вони починають розуміти, що це не те, що вони шукали, бо насправді всередині вони лишилися так само самотніми.

Ось тоді з’являється розчарування, і мої герої починають рух назад – до пошуку власної самотності, яка кожному з нас потрібна. Ці пошуки відбуваються в трохи старшому віці, аніж той, який я досліджував у першому романі, де мова йшла про підлітків і двадцятирічних – час віри в друзів, близьких і коханих.

За цим розчаруванням приходить розуміння, що ти маєш ступити на крок вперед, залишити всі ці стосунки поза собою, тому що, тільки прийнявши свою внутрішню самотність, ти зможеш рухатися далі.

І ще один рівень самотності – у моєму третьому романі "Чорне і сріблясте". Тут уже я спробував розповісти не стільки про самотність людини, скільки про самотність родини, групи людей у межах суспільства.

– У "Самотності простих чисел" можна побачити багато проблемних пластів: це і вплив дитячих травм на наше доросле життя, і наслідки нерозуміння між батьками і дітьми… Яку проблему насамперед вам хотілося тут проговорити?

– Мої твори починаються не з ідеї, яку я би хотів донести до читача, а з певного грона деталей, з туманного уявлення, якими будуть мої герої та окремі сцени.

"Кожна нова книжка для мене – це свого роду повернення до певних моментів мого власного життя, які мені здаються універсальними"

Роман "Самотність простих чисел" почався із двох образів, які зародилися в моїй голові: дівчинки-лижниці, яка потрапила в некомфортну ситуацію, коли вона в горах у лижному костюмі і їй хочеться в туалет, а також іншої дівчинки, яка сидить у школі і раптом починає махати руками, тому що у неї, напевно, є якісь особливі потреби. З розуміння, що потрібно цим двом людям, як вони себе далі поводитимуть, і склалася вже вся книжка.

У певному сенсі цей роман – портрет мого життя. Я описую тут якісь власні досвіди з дитинства і дорослішання. І кожна нова книжка для мене – це свого роду повернення до певних моментів мого власного життя, які мені здаються універсальними.

Мій третій роман "Чорне і сріблясте" – це теж портрет життя, але інших років – героям близько тридцяти. Це вік, коли заводять сім’ю, народжують дітей. Деякі читачі говорили, що головний герой мого першого роману Матія з’являється у всіх моїх книгах. І це до певної міри правда, тому що всі мої герої ввібрали в себе мій життєвий досвід.

– У "Самотності простих чисел" ви підводили читача до кількох кінцівок: герої могли загинути, це міг бути гепі-енд, натомість ви обрали найменш очікувану розв’язку. Чому?

– З кінцівками романів ситуація завжди дуже неоднозначна. Закінчення книжки – це коли ти висловлюєш певне твердження, робиш висновок. Мені ж не хочеться, щоб кінцівка мого твору була схожою на якесь моральне судження, ось чому в цьому романі вона відкрита.

Кожна книжка може мати два закінчення: те, якого вимагає сама історія, яке є продовженням логіки тексту, і те, яке є близьким самому авторові. Якби я був достатньо зрілим письменником, напевно, я би схилявся до першого варіанту, але на момент написання "Самотності простих чисел" мені було двадцять три роки, тому я обрав кінцівку, яка була ближчою мені самому.

Оскільки цей роман базується на історіях людей, які розуміють, що вони близькі одне одному, але не можуть по-справжньому бути щасливими разом, я й обрав таку неочікувану кінцівку, тому що в тому віці я не вірив у гепі-енд. Можливо, сьогодні я би завершив цю книжку інакше.

У читачів зазвичай є уявлення про письменників, що вони знають абсолютно все про те, що пишуть, що вони вміють контролювати емоції, розуміють, як вчинити правильно в тій чи іншій ситуації. Але письменник – теж жива людина, тому зазвичай його знання про предмет писання далекі від ідеалу.

Кожному автору властива певна крихкість, яка й робить його письменником. Ідеальний варіант – коли твої знання поєднуються з твоїми сумнівами, з можливістю вчинити неправильно. Бо саме завдяки цій неправильності герої стають схожими на живих людей.

Обкладинки українських перекладів книжок "Самотність простих чисел" та "Чорне і сріблясте" Паоло Джордано, "Видавництво Старого Лева"

– У третьому романі "Чорне і сріблясте" ви розповідаєте про дві різні моделі побудови шлюбу, а з другого боку, розмірковуєте про те, що взагалі  формує поняття родини. На ваш погляд, як змінився інститут шлюбу, родинні моделі за останні десятиліття?

– Коли мені було вісімнадцять-двадцять років, я був одержимий ідеєю родини і думками про те, як її… зруйнувати. Я тоді вважав, що з родини походить усе найгірше, що є в кожному з нас. Я витратив кілька років на те, щоби позбутися цієї люті і, врешті, зрозумів, що, коли щось зруйнуєш, на місці зруйнованого ти можеш зробити лише одне – збудувати щось нове. Що я і зробив у своєму житті.

Сьогодні можна говорити про дуже різні типи родини. В героїні мого роману – пані А. – було одне усталене уявлення про те, якою має бути сім’я. Насправді ж типів родин і можливостей її побудувати сьогодні дуже багато.

Це можуть бути традиційні сім’ї, сім’ї з чужими дітьми, гомосексуальні сім’ї… Проте жодна з цих моделей насправді не робить побудову родини, життя в родині анітрохи легшим. Жодна з цих моделей не позбавляє нас від пошуку відповіді на питання, чи я зробив правильний вибір, чи це саме та родина, яка для мене буде ідеальною. Ми щодня намагаємося відповісти собі на ці запитання.

Але, на жаль, тут ніхто не може бути порадником – ані батьки, ані вчителі. Не маючи до кого звернутися, мої герої хапаються за цю старшу жінку – пані А., – яка насправді має дуже спрощену відповідь на питання, що таке родина. Але вони хапаються за неї, мов за рятівне коло, і намагаються повірити в те, що вона їм говорить.

Насправді ж, щоб збудувати справжню родину, яка відображає тебе і в якій відображаєшся ти, потрібно докласти надзвичайно багато зусиль, емоцій, і духу.

Кожному з нас насправді хочеться збудувати такий довготривалий проект стосунків із кимось. У нас є багато опцій, що вважати ідеальною сім’єю для себе, як будувати цю сім’ю. Але всім нам однозначно потрібна віра у щось, що триває вічно.

– У третій книзі ви ніби вирішили дослідити дві частини самого себе: ірраціональну в образі героїні і раціональну в образі героя-фізика.

– Ця проблема для мене давня і досі відкрита. Власне, вона постала, тому що я походжу з дуже раціональної родини. Насамперед це раціональне начало представляє мій батько, і саме від нього йшов стимул, щоб я обрав фізику, хоча насправді мій основний інтерес завжди тягнувся до гуманітарних наук.

Найкраще, що може для себе зробити людина, – це відмовитися від автоматичного життя і шукати те, яке буде найкращим саме для неї. Я теж розпочав таке дуже раціональне життя, яке властиве головним героям мого першого і третього романів.

Хоча насправді я тягнуся до чогось хаотичного і саме його прагну тепер зрозуміти у своїх текстах. І, мабуть, це пояснює, чому я одружився з дуже нераціональною жінкою (сміється). 

Письменництво – це спосіб балансування між двома моїми здібностями. Мені дійсно подобається подорожувати цими каналами людських стосунків і не знаходити для їхнього пояснення якихось математичних формул.    

Тепер я знаю, що саме література заводить нас у набагато глибші, непередбачуваніші, цікавіші місця. Якби я обрав науку, я б ніколи в них не побував.

Тетяна Терен, спеціально для УП.Культура 

powered by lun.ua