Нащо німець проїхав Україною зі шматком військового літака на даху авто?

4200
22 листопада 2016

Німець Крістіан Шнурер має декілька проектів, присвячених вторгненню минулого у сучасне.

Він дорослішав поруч із залізною завісою. Йому було 18, коли берлінську стіну зруйнували. Відтоді як подорослішав, займався мистецтвом.

Зараз Шнурер має дружину та дітей, дім та авто. І називає своє життя цілком нормальним життям західного європейця.

Минулого року він вирушив у Київ через Відень, Будапешт і Братиславу: фотографувався в місцях пам’яті і фільмував подорож. Мав безліч розмов із перехожими і стільки ж проблем із правоохоронцями.

За транспорт обрав собі компактний легковий Trabant – такі виробляла Східна Німеччина до 1991 року. До машини причепив скидний бак радянського військового літака, загорнутий у рожеву плівку.

Українські прикордонники жартували, що ракета на даху – це подарунок Путіну від Меркель і не пропустили зі зброєю. Крістіан розпиляв її і провіз як металобрухт.

На питання, чому західний німець вирішив мандрувати східною Європою із рожевим "фалосом" на даху гедеерівського "траббі", він відповідає, що його змолоду цікавило, як можна подорожувати з військовими об’єктами.

УП.Культура зустрілася із Крістіаном у Львові в галереї "Дзиґа", де експонується фото- і відеодокументація його проекту "Експорт на Схід" – дослідження того, як уся Європа їде в майбутнє із воєнним минулим, прикріпленим до даху.

Підготовка

Час

Я думав над цим проектом понад 10 років, а коли раптово вирішив робити, то навіть не мав фінансування. Нас у команді було троє: оператор, механік і я. А окрім цієї машини, ми мали ще фургончик, який міг би нас підстрахувати.

Я поїхав у подорож саме в той момент, бо мені здалося, що я схопив правильні місце і час. Дочекався. Тоді ще не так давно пройшов Майдан і почалася війна на сході. Я був упевнений, що щось мало змінитися у вашому сприйнятті. І хотів зрозуміти, що саме.

Засіб

Цю рожеву штуку, один з двох скидних баків росій ського бойового реактивного літака, я дістав після того, як їх знайшли на кордоні Чехії і Словаччини у 1990-х. А моя автівка, "Траббі" зі східної, НДРівської Німеччини.

"Цю рожеву штуку, бак російського бойового реактивного літака,я дістав на кордоні Чехії і Словаччини" 

Сама собою конструкція машини мала вельми дивний вигляд. Але замотана у рожевий пакувальний папір, вона ставала ще дивнішою.

Рожевий – це про що? Про льодяник, кульку з жуйки, про кульку взагалі. Якщо продовжувати, можна порівняти з презервативом, і навіть з фалосом.

Це настільки багатозначний образ, що людина ніколи не впізнає напевне, як вона має його сприймати. Я використовував його як установку, початкове питання до кожного, хто її бачив: що саме ви помітите?

Ця машина – жарт. А моя подорож – сюрреалізм, спроба зменшити рівень пафосу. Величезні меморіальні комплекси, встановлені переважно на честь загиблих червоноармійців і поєднані зі складнощами нашого минулого і сучасного, викликали у мене бажання спростити, примітизувати їх. Я хотів дати людям можливість заговорити про це інакше.

Подорож

Маршрут

Це звичайний шлях з Мюнхена до Києва: через Відень, Братиславу й Будапешт. Його можна змінювати, але найцікавіше було проїхатися по столицях трьох країн і подивитися, що там лишилося від Другої світової.

"Моя подорож – сюрреалізм, спроба зменшити рівень пафосу"

Батьківщина-Мати дотепер є найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим війні. Такий самий за розміром пам’ятник є у Волгограді, але в Києві постамент вищий. Моїм найбільшим бажанням було припаркувати свій "Траббі" біля цієї громадини.

Для Німеччини досвід Другої світової й досі лишається визначальним: для усвідомлення, що ми зробили і за що ми несемо відповідальність. Насправді, це ж не ми робили – не я, а наші діди. Та для мене це й досі важливо.

Люди

Протягом подорожі я точно відчував, що німці не самі; що провина, відповідальність за війну лежить не тільки на нас. Тим не менш, є купа відмінностей у сприйнятті.

У тогочасній  Угорщині, наприклад, було багато тих, хто чекав на Гітлера. В Україні й досі не визначена роль Бандери. Це дискусійні питання, бо неможливо провести чітку межу, сформувати однакове ставлення.

 "Провина, відповідальність за війну лежить не тільки на німцях" 

Для мене очевидно, що сьогодні значно більше людей готові думати і говорити про Другу світову. Ще десять чи навіть п’ять років тому ми не були готові до таких рефлексій.

Найголовніша підстава для них сьогодні в тому, що майже всі люди, які воювали тоді, вже померли. І тепер ми можемо собі дозволити більше, ніж коли-небудь, у рефлексіях над війною. Саме дистанція, розуміння, що це стосується нас опосередковано, дає цю свободу.

Але із людьми, яких я зустрічав, ми небагато говорили про війну. Це були переважно особисті розмови, не такі, як у нас з вами: ви маєте питання, а я тоді не мав. Я зустрічав когось, знайомився і говорив з ним: про біженців більше, ніж про пам’ять і Другу світову, про націоналізм чи націю частіше, ніж про війну на сході України.

Пам’ятники

Нічого не є таким, яким воно здається, і все завжди відрізняється. Те, для чого українці вдягають патріотичну символіку і те, для чого її використовують німці – це два різні мотиви.

На львівській барахолці я помітив безліч старовини з Другої світової. У Німеччині це було б нелегально. У нас усі знаки нацистів заборонені. Якась антифашистська організація мала значок, де була намальована свастика, що летить у смітник, то навіть його заборонили.

 "Люди, які хочуть перетинати кордони, шукати порозуміння, виходити за межі, тепер становлять меншість"

Чи от у вас, наприклад, Mein Kampf заборонений. А у нас оригінал наразі вже знаходиться у власності держави, в одній із найбільших публічних бібліотек. Науковці нещодавно опублікували видання із коментарями, які, звісно, втричі більші за гітлерівський текст, але тепер усе, що він понаписував, прокоментовано відповідно до історичних подій… Ми працюємо над своїм минулим.

Це все дискусія про тоталітаризм. І нація – теж з тих речей, про які ми маємо подумати знову. Бо націоналізм у певних країнах стає рухом до тоталітаризму. Мене дивує, що демократія програє. Програє, наприклад, вибори.

Люди, які хочуть перетинати кордони, шукати порозуміння, виходити за межі, тепер становлять меншість. І деколи в мене складається враження, що світ знову чекає на сильну руку.

Повернення

Сучасне

Я проти того, щоб ділити світ на два. Звісно, легше думати, що є Схід і Захід, поганий хлопець і гарний хлопець. Я проти цих двох сторін, між якими ми маємо обирати. Я за ієрархію: є низ і є верх. Нагорі є купка людей, які скеровують світ. Внизу є більшість, яка обслуговує. Весь рух східноєвропейських країн про те, як піднятися вгору.

 "Я проти того, щоб ділити світ на два. Я за ієрархію: є низ і є верх"

А тим часом, сильні люди заробляють гроші на страху інших і мають бути сильнішими. Це також історія про два великі страхи, один з яких колись стане критично більшим.

Можливо, нам треба повертатися до тих старих концептів, які радянська система використовувала неправильно. Соціалізм насправді прекрасно накладається на старезні християнські правила. Якщо забути про назви, то лишаються лише сенси: ділитися, бути рівними.

Нас врятує молодість. Вона нас вже рятує, тільки якщо сильна рука не опиняється сильнішою. З 2008 існує доволі багато потужних молодих течій. Ці люди народилися вже після розвалу СРСР, після зруйнування берлінської стіни.

І, звісно, молодь повстає в усьому світі. Ми мали протести у Греції, Арабську весну, рухи в Америці, Бразилії, Іспанії, Німеччині і Великобританії. І Майдан в Україні, звісно. Все це були рухи проти тоталітаризму, проти авторитетів.

Катерина Глущенко, спеціально для УП.Культура 

powered by lun.ua