Підсумки фестивалю “Молодість”: родинний апокаліпсис зі щасливим фіналом

1677
4 листопада 2016

Найстаріший кінофестиваль України "Молодість" закінчився вже в 46-е, роздавши призи та залишивши глядачів із відчуттям легкого суму через те, що дев’ять його днів проминули надто швидко.

Цей рік запам’ятається появою програми горрорів, приїздом угорської режисерки Марти Месарош і двома японськими шедеврами – реставрованим "Ран" Акіри Куросави та "Сепукку" Масакі Кобаясі.

Але найбільше, й так повинно бути, фестиваль запам’ятається міжнародним конкурсом повнометражних стрічок, який традиційно складався із дебютів.

Саме велика концентрація перших режисерських робіт – це те, що дозволяє "Молодості" з року в рік бути непередбачуваною та свіжою.

НЕСПОДІВАНІ ПЕРЕМОЖЦІ

Одна із наскрізних тем цьогорічного фестивалю – сімейна. Багато фільмів різних його програм прискіпливо розглядали родину, її функціонування та больові точки. При цьому часто змальовували її стан доволі депресивно.

Картини фестивалю показували родини, які не відбулися ("Воротар"), вже зруйновані ("Ева Нова"), роз’єднані війною ("У тіні") чи мінливим життям ("Сутак"). Не дивно, що Ґран-прі фестивалю отримав фільм із промовистою назвою "Остання сім'я", можливо, найпохмуріший на цю тему.

Фільм "Остання сім'я" Яна П. Матушинського спостерігає за однією видатною родиною протягом 28 років.

Польська "Остання сім'я" (Ostatnia rodzina, 2016) Яна П. Матушинського, випускника кіношколи Анджея Вайди, викликала чи не найбільш палкі суперечки, адже виявилась для багатьох занадто дивною та дикою.

Насправді дикість фільму – в сумлінній деконструкції однієї досить незвичайної родини славнозвісного польського сюрреаліста Здзислава Бексинського. Події картини охоплюють майже 30 років, з 1977-го по 2005-й.

Для дебюту таке кіно – справжній виклик та серйозна перевірка багатьох професійних якостей режисера та всієї знімальної команди.

Стрічка показує достатньо великий проміжок часу, до того ж знята майже повністю в двох малогабаритних квартирах. А це вимагало неабиякої винахідливості від оператора, особливо беручи до уваги те, що цей фільм уникає крупних планів планів і є радше споглядальним за своєю природою.

Оператор примудряється не тільки зафіксувати перебіг подій у дуже тісних умовах апартаментів, але й постійно знаходили цікаві ракурси.

Цей дуже стриманий, але похмурий фільм – історія творчої дисфункціональної родини, де батько та син є викривленими відображеннями один одного, а родина в цілому тримається на матері, якій у фільмі, чи, точніше, у самій родині, майже не приділяється уваги.

Разом із її смертю починається неминучий розпад родини, адже все, що вона залишила після себе, – це постапокаліптичне відчуття кінця, яке, до речі, властиве картинам Бексинського.

Фільм "Воротар" Гійома Сенеза про 15-річного голкіпера та його дівчину.

Французько-швейцарський "Воротар" (Keeper, 2015) Гійома Сенеза став переможцем міжнародного повнометражного конкурсу.

Він розповідає про 15-річного голкіпера аматорської футбольної команди з маленького містечка. Той мріє, аби його помітив скаут великого клубу. Тим часом його подружка вагітніє, і пара вирішує залишити дитину.

Ця недолуга історія дорослішання є одним із тих типових європейських фільмів, поява яких свідчить про те, що у Старому Світі справді добре підтримують виробництво кіно. Можливо, аж занадто добре.

Як продукт це кіно неконкурентноспроможне, його історія невиразна, уява його авторів дорівнює нулю, а його нагородження виглядає незрозумілим рішенням.

Важко знайти причини, чому саме цей фільм видався членам журі найкращим серед дванадцяти стрічок основної програми. Адже серед них були направду цікаві та оригінальні.

Стрічка "Віллі І" здобула спеціальну відзнаку "Молодості"

Ще один франкомовний опус "Віллі I" (Willy 1er, 2016), який здобув спеціальну відзнаку, – не надто, але все ж таки кращий за переможця.

Хоча цю історію 51-річного чоловіка з особливими потребами з французького передмістя, який після смерті брата-близнюка намагається почати нове життя, також не можна назвати принаймні задовільною попри потуги аж чотирьох режисерів.

Єдиною, хоча й абсурдною, причиною для того, щоб два невиразних франкомовних фільми здобули дві з трьох нагород на фестивалі, здається, було те, що голова журі, теж франкомовний режисер Дені Коте, відпочивав під час їх перегляду, не читаючи англійські субтитри.

Ісландський фільм "Кам'яне серце" отримав нагороду від кінокритиків та приз глядацьких симпатій

А ось ісландське "Кам’яне серце" (Hjartasteinn, 2016) Ґудмундуна Арнара Ґудмундссона – справжнє, живе та енергійне кіно, яке із шаленою інтенсивністю б’є з екрану молодістю.

Фільм про кількох підлітків на літніх канікулах, протягом яких вони проходять цілу серію ініціаційних випробовувань, пов’язаних із закоханістю, сексом, дружбою та зрадою, вийшов таким же тендітним, як іще м’яка та несформована сексуальність підлітків. А ще виразним і відвертим завдяки чудовій грі акторів.

"Кам’яне серце" здобуло дві нагороди, які зазвичай рідко отримує один фільм, – приз від критиків та приз глядацьких симпатій.

Іспанська стрічка "Відкриті двері" легко розповідає похмуру історію

Доволі цікавою вийшла також стрічка "Відкриті двері" (La puerta abierta, 2016) Маріни Сересекі. В цьому іспанському фільмі є незграбність дебюту, але також і приязність до глядача, що набагато важливіше.

Це досить похмура за своєю суттю історія про те, як маленька дочка російської повії залишилась сиротою та сховалась у помешканні іншої, місцевої, котра живе у взаємній ненависті зі своєю матір’ю. І про те, як вони разом ховали дівчину від соціальних служб.

Утім ця історія виглядає як розважальне, досить кумедне кіно завдяки гумору його героїв та легкій манері оповіді. Це, мабуть, чи не найбільш глядацький фільм програми.

"Алоїс" Тобіаса Нолле - про незвичний спосіб подолати депресію

Але справжнім відкриттям міжнародної програми став швейцарський "Алоїс" (Aloys, 2016) Тобіаса Нолле – фільм про втрату, депресію та її подолання у найдивніший спосіб, який тільки можна собі уявити.

Це єдиний фільм у програмі, де визначальну роль відіграє монтаж відео та звуку, які використовуються тут блискуче та зі справжнім кінематографічним смаком.

На прикладі приватного детектива на ім’я Алоїс, який втратив батька, вочевидь домінантну особу, а потім і звичний спосіб існування, фільм досліджує ту межу, де зустрічаються об’єктивний зовнішній світ та вигаданий внутрішній світ людини.

Алоїс отримує від свого кривдника дивну фантазію, яка стає для нього спасінням від мандрів колами пекла депресії. Водночас він іще не знає, що для іншої людини – це сардонічний жест перед тим, як покінчити зі своїм життям.

"Алоїс" – один із чудових зразків такого кіно, яке винаходить для своїх незвичних героїв властиву саме для них манеру оповіді. У цілому це дуже яскравий дебют режисера, який ще раз підтверджує те, що в Швейцарії останнім часом з’явилося ціле покоління молодих і цікавих авторів.

До речі, Нолле був також одним із режисерів цікавого кіноальманаху про такий собі сатиричний апокаліпсис у Швейцарії "Рідний край". Він був представлений у програмі "Німецька хвиля".

НАЙКРАЩИЙ ІЗ ФЕСТИВАЛЬНИХ ХІТІВ

Серед програм фестивалю історично однією з найбільш цікавих для глядача є "Фестиваль фестивалів", де відбуваються українські прем’єри хітів та призерів найбільших фестивалів Старого Світу.

Показаний у рамках цієї програми "Випускний" (Bacalaureat, 2016) Крістіана Мунджіу також присвячений родині.

"Випускний" румунського режисера Крістіана Мунджіу - одна із найяскравіших стрічок фестивалю

Нове румунське кіно вже більш ніж десятиріччя утримує дуже високу планку однієї з найпотужніших національних кінотечій Європи. І, здається, не збирається збавляти оберти.

До певної міри Мунджіу – дистильоване уособлення нового румунського кіно з його прагненням до реалізму, використанням ручної камери та тривалими діалогами.

Його "Випускний" розглядає родину як на зріз поколінь. Опопідь ведеться від особи доктора середнього віку, дочку якого по дорозі до школи напередодні випускних іспитів намагається зґвалтувати невідомий.

Високий бал на іспитах гарантує дівчині запрошення на навчання у Великобританії, та вона у такому стані, що може все провалити. І тоді батько йде домовлятися з людьми, від яких залежить її оцінка.

Румунський режисер підштовхує до морального компромісу не тільки героя, але й глядача. І він робить так, що цей компроміс головного героя виглядає як відновлення справедливості.

За сюжетом "Випускного" головна героїня переживає спробу зґвалтування перед випускними іспитами

Спокуса поставити власні інтереси вище, ніж створені суспільством закони, відчувається аж занадто гостро – герой належить до того "втраченого" покоління, яке не знайшло в собі сил очистити свою країну від тотальної корупції та живе у ній, постійно відчуваючи огиду до себе.

Однак молоде покоління має свій погляд на те, що є правильним. І хоча фільм закінчується випускним, справжній випускний, на честь якого, мабуть, і названо фільм – це перше самостійне рішення героїні фільму.

Румуни вже вкотре піднімають цілі пласти зрозумілих та болючих для всього колишнього соцтабору проблем. "Випускний"- це, мабуть, найбільш виважене та зріле кіно Крістіана Мунджіу.

СТРАХІТЛИВІ ІСТОРІЇ

Дивно, але три з найкращих фільмів програми жахів у цьому році також були дебютними та присвячені сім’ям – у різній мірі жахливим.

"Відьма" Роджера Еґґерза розповідає про родину англійських емігрантів в Америці 17 століття

"Відьма" (The VVitch: A New-England Folktale, 2015) Роджера Еґґерза – рідкісний для жанру етичний християнський горрор, дія якого розгортається у першій половині XVII століття. Він розповідає про родину англійських емігрантів в Америці, яка живе у вигнанні на краю лісу.

Можливість подивитися цей вже відомий з першої половини року фільм на великому екрані – один зі справжніх подарунків фестивалю.

Ірансько-британський "У тіні" (Under the Shadow, 2016) Бабака Анварі – генеалогія страху війни крізь призму нетипової історії про привидів, які оселилися у багатоповерховій будівлі у Тегерані. Там наприкінці ірано-іракської війни мешкають головна героїня та її маленька дочка.

Фільм "У тіні" візьме участь в оскарівських перегонах від Великобританії

Фільм чудово використовує найдавніші страхи, пов’язані з демонізацією вітрів у країнах Сходу, та знаходить для них сучасне наповнення. Наскрізні теми фільму та події у стрічці починають згодом допомагати одне одному та разом штовхати його уперед. Так зазвичай відбувається в гарних фільмах.

"У тіні" висунуто цього року на здобуття премії Оскар від Великобританії, що свідчить про великий глядацький потенціал цієї картини.

Картина "Очі моєї матері" - естетська та поетична попри приналежність до жанру горрору

"Очі моєї матері" (The Eyes of My Mother, 2016) – це, навпаки, досить артхаусне кіно, але потужне та оригінальне. І ще одна історія родини. Чи, правильніше було би сказати, історія жахливого нерозуміння сенсу родини, яка розповідається від особи дівчини. Вона виростає в ізольованому домі десь в Америці та бачить смерть обох батьків.

Ця дуже дивна історія, яку режисер Ніколас Пеше розповідає неймовірно поетичною мовою чорно-білого кіно та яка викликає у фіналі майже непоєднувані емоції огиди та жалю.

ЩАСЛИВИЙ ФІНАЛ

Врешті-решт найбільш приємним прикладом звернення до родинної теми на фестивалі став образ майбутньої щасливої сім'ї у чудовому та дуже теплому фільмі фінського режисера Юхо Куосманена "Найщасливіший день в житті Оллі Мякі" (Hymyilevä mies, 2016), який був показаний у "Скандинавській панорамі".

"Найщасливіший день у житті Оллі Мякі" - заснована на реальних подіях драма про боксера

Він заснований на реальних подіях і розповідає про боксера та його підготовку до найважливішого поєдинку в житті – розрекламованому бої проти американця за звання чемпіону світу у найлегшій вазі.

Попри те, що цей матч він програє, день принизливої поразки, якій передувала не менш принизлива для нього участь в абсурдних рекламних кампаніях, стане найщасливішим у його житті.

Фільм Куосманена зовсім не про бокс. Ця чорно-біла стрічка зіткана із повсякдення, постійний фон якого – відчуття закоханості та ніжність. Мабуть, лише вони в змозі зупинити увесь представлений на фестивалі родинний апокаліпсис.

Стрічка фінського режисера - одна з найоптимістичніших у програмі фестивалю

І те, що справжній Оллі Мякі зі своєю дружиною з’являється в останній сцені фільму, щоб засвідчити своє тихе, звичайне сімейне щастя, тішить і трохи заспокоює.

Сергій Ксаверов, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua