Урок Театру на Подолі: Про "історичний вигляд", комунікацію і чесність

Тиждень минув від "дня гніву", коли відкриття фасаду нової будівлі Театру на Подолі збурило соцмережі, а невелику частину городян навіть змусило вийти на вулицю, на стихійний мітинг.

Усе, що відбувалося того дня, нагадувало ситуацію п’ятирічної давнини, коли на Андріївському узвозі знесли кілька будинків – старовинних і побудованих у 1980-х роках. Теж була хвиля протесту у фейсбуці, масове медійне висвітлення, мітинги.

От тільки різниця в тому, що тоді протестували проти знесення, а зараз – проти новобудови.

Мітинг проти знесення забудови на Андріївському і побудови бізнес-центру, 2011 рік

І того разу від власника компанії ЕСТА Холдинг, якій належить ділянка, і яка мала намір побудувати на Узвозі масивний бізнес-центр, надійшли на адресу киян вибачення. І почався тривалий процес комунікації, опитувань, працювала робоча група, було вироблено план щодо майбутнього ділянки.

Якби не війна, хтозна, можливо, на перетині Андріївського і Чорної Грязі вже б завершувалося будівництво культурного центру, а у глибині ділянки – малоповерхових житлових будинків.

Справа була такою гучною! Але як про цей випадок не згадали ані очільники міста, ані меценат? Чому, перепрошую за тавтологію, не врахували досвід попередників і наступили на ті самі граблі?

Значною мірою історія з новою будівлею Театру на Подолі – це про "нас (киян і киянок) не спитали". А мусили спитати. Хоча би тому, що цього вимагають правила.

Фото новобудови Театру на Подолі тиждень тому обурило киян та спровокувало бурхливі дискусії. Фото Ярослав Ємельяненко

Натомість, на жаль, стався повний і оглушливий комунікаційний провал – і самого театру, і піар-служби "Рошену", і, в першу чергу, КМДА. Адже театр – муніципальний, і план полягав у тому, що після завершення будівництва споруду буде передано на баланс міста. Жодним чином не подбати про майбутню власність?

Втім, відсутність комунікації з боку КМДА – справа звична. Навіщо тільки у структурі міської адміністрації департамент суспільних комунікацій? Запитання, звісно, риторичне.

І ще запитання (не риторичне): а чи не наступили знову на граблі також і городяни? Враження після перших двох-трьох діб конфлікту і баталій у соцмережах було саме таким. Тепер – інакше.

По-перше, жорстокі дискусії щодо "подобається – не подобається" дуже швидко перейшли у площину "доречно – недоречно", потім у "законно – незаконно", а тепер активні учасники протесту розробляють спільні дії.

Будинок, що стояв на місці нової споруди Театру на Подолі (праворуч на фото). Фото Олександра Ранчукова, 1980-ті роки

Прочитала вчора у когось в коментарях: "Спочатку – домогтися дотримання закону, а потім і про стилі в архітектурі поговоримо".

І хоч яким би донкіхотством це комусь не здавалось, протягом тижня самоутворена спільнота (вже не лише віртуальна, а й реальна) провела колосальну роботу: аналіз ситуації, ознайомлення із законодавством в галузі охорони культурної спадщини, зразки сучасної архітектури в інших країнах тощо.

За моїми спостереженнями, це робили люди без великого багажу протестних акцій чи києвозахисницького досвіду. Як на мене, вони вже багато в чому перемогли.

На певному етапі з’явилось враження, що городян хтось свідомо і навмисно розсварює між собою (ботівський і тролівський стиль коментарів з-поміж коментарів живих людей відрізнити не важко). Але городяни не розсварились, і це перемога.

Завдяки піднятій у соцмережах хвилі, вихідними днями навпроти театру на Андріївському стояли люди і обговорювали проект, і це теж перемога. А ще одна – те, що заступник мера Олександр Спасибко розпорядився провести розслідування будівництва, що розпочалося на ділянці № 14 (її помилково приписують Ринату Ахметову, але його компанії належить ділянка трохи нижче, та, що про неї йшлося на початку).

І от на цьому я б хотіла зупинитись – поговорити про інші проблеми Андріївського узвозу, про картину в цілому.

Архівне фото Андріївського узвозу, 1870-ті роки

У двох петиціях (на сайті КМДА та офіційному сайті Президента), що з’явилися протягом останнього тижня, містяться однакові вимоги: знести нову будівлю Театру на Подолі і відновити історичний вигляд Андріївського узвозу. Але що таке "історичний вигляд" Андріївського узвозу? Мені видається важливим підняти цю тему, хоча би з огляду на промовисте мовчання пам’яткоохоронців (за поодинокими винятками).

[L]Зі спілкування з дуже різними людьми знаю, що про Андріївський узвіз більшість киян і киянок знають не так вже й багато. Але при цьому знайти людину, яка не любить Узвіз, дуже важко.

Щоразу запитую у слухачів і слухачок: "Чому саме ви любите Андріївський?". Крок за кроком, спускаючись вулицею від Андріївської церкви, розмотуємо її, як стрічку, аналізуємо і доходимо висновку: головна цінність Андріївського узвозу – "окремішність" вулиці, її осібність, співмірність простору людині, "вписаність" архітектури у природний ландшафт. І це тим дивовижніше, що вулиця не забудовувалась, як єдиний ансамбль, одночасно вся, за проектом одного архітектора.

Натомість, формувалась як, так би мовити, історичний ансамбль, за рахунок суголосної уваги архітекторів до ландшафту і сусідніх споруд, а також правил, за дотриманням яких наглядали досить суворо.

Вид на узвіз та Андріївську церкву, 1900-ті роки

Процес забудови тривав понад століття – від початку 1800-х до середини 1910-х. На старих фото добре видно, що іще у 1870-х Узвіз був забудований мало і переважно одноповерховими будинками. Рання забудова (першої половини ХІХ ст.) не збереглася, за винятком двох-трьох будинків 1840-х років.

Переважна ж більшість споруд на сьогоднішньому Андріївському узвозі – 1880-1900-х років. Є також кілька "багатоповерхівок" 1900-1910-х років – у горішній і в нижній частині вулиці (там плаский рельєф і будувати було безпечніше, ніж на горі, отже, земля була дорожча, і так само, як нині, з неї намагалися взяти максимум зиску).

І, звісно, Замок Ричарда, що стоїть майже посередині вулиці, врівноважуючи її всю, як на вагах, на вістрі свого шпилю. На Андріївському є також споруда 1950-х років – житловий будинок № 30, що також стала частиною історичного архітектурного комплексу.

Вид на Замок Ричарда, фото 1941-го року

Але багато що зникло з вулиці, перш ніж вона увійшла до складу Історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ": під час реконструкції до 1500-річчя Києва на Узвозі знесли кілька одно- та півтора поверхових будинків.

Пробіли і паузи – не історичний ритм забудови, а наслідок реконструкції. Відтоді минуло тридцять з лишком років, і для багатьох городян саме такий, "редагований" вигляд Андріївського узвозу є єдиним, з яким пов’язана особиста пам'ять.

Ціле покоління, а то й два, знають Узвіз як "вулицю мистецтв", сувенірної торгівлі та фестивалів на День Києва. А для когось він і досі – тиха вулиця з покрученими вітром кленами, про які писали Віктор Некрасов і Григір Тютюнник. А ще для когось – взагалі уже неіснуюча вулиця часів "Білої гвардії".

Скільки людей – стільки ж і особистих пам’ятей. Часом здається, що наша київська любов до Андріївського узвозу – це почуття не до реальної вулиці, а до власного минулого як такого, до часів, "коли дерева були великі", до романтичною юності. Прочитала нещодавно у когось (шкода, не зберегла посилання): "Сила міфу завжди виявляється потужнішою за будь-яку реальність".

1960-і роки. Андріївська церква, зліва замок Ричарда, справа Історичний музей (фото з Центрального державного архіву кінофотофонодокументів ім. Пшеничного)

Часом спадає на думку, що олітературеність, міфологізованість Андріївського узвозу, яка почалася у 1960-х з публікації нарису "Дом Турбіних" Віктора Некрасова і розгорнулася у всю шир після виходу масовим накладом "Білої гвардії" Михайла Булгакова, після появи тютюнникового "Дня мого суботнього" та "Приятеля небіжчика" Андрія Куркова, що вся ця "містика" київських відьом від Лади Лузіної, ретельно вписана в добре відомий авторці історичний контекст, що все це разом заступає собою реальний Андріївський узвіз. Узвіз, зовсім вже не романтичний, а деградований, розшарпаний, недоглянутий, неживий.

Чому так сталося, чому він став такий? Значною мірою – через експерименти радянської доби.

У повоєнний час Андріївський узвіз не був ані туристичним маршрутом, ані культурним осередком. Але на початку 1980-х вулицю не просто реконструювали, їй примусово змінили призначення і спосіб життя.

Значну (якщо не більшу) частину мешканців було переселено, частину старих будинків було знесено, частину переведено з житлового фонду у нежитловий і без капітального ремонту віддано в оренду Спілці художників та під різні культурні заклади.

Андріївський узвіз, 1980-ті. Фото Олександра Ранчукова

Короткий час (десь до середини 1990-х) можна вважати золотою добою цього нового Узвозу, силоміць перетвореного на "київський Монмартр". Фестивалі у День Києва, а згодом і в День Незалежності, театри, понад десяток галерей, музеї, виставки…

Цю нову інфраструктуру підтримували до певного моменту з міського бюджету – уявляєте, на Узвозі щороку перед Днем Києва фарбували фасади!

Дуже швидко завдяки мистецькій атмосфері вулиця набула "доданої вартості". Тут немає нічого унікального: де мистецтво формує особливий мікроклімат, рано чи пізно з’явиться великий бізнес.

Так, у паризькому районі Монпарнас крамниці світових брендів витісняли галереї і книгарні, що існували там по кількасот років. У нашому ж випадку настала "дика" приватизація другої половини 1990-х.

Святкування одного з перших Свят мистецтва на Андріїському узвозі (1983 або 1984 рр.)

Але ще до того на Андрївському загинули два будинки: навесні 1991 знесли "з метою реконструкції" будинок №20 і приблизно в той же час не стало флігеля садиби № 13, поряд із "Світлицею" (на місці будиночка зараз літня тераса ресторану "Едем на Узвозі"). Невдовзі стався підпал у садибі № 18. Ще за кілька років спалили флігель у садибі № 34, згодом, вже у 2000-х, художники тричі рятували від вогню будинок № 34-В.

Приватизація 1990-х років відбувалася за всіма канонами тих часів: нерухомість продавали разом з мешканцями та закладами, які там працювали. Маю власну щодо цього пам'ять, бо саме така історія сталася з Музеєм однієї вулиці, де я тоді працювала.

Художники змушені були віддавати в суборенду приміщення своїх майстерень. Не витримували навантаження орендної плати творчі організації (однією із перших таких втрат став салон "Гончарі").

Нижня частина вулиці (ділянки 10-12). Будинків, що на задньому плані, вже немає.

Мешканці, що ще залишались на вулиці, здавали квартири в оренду чи продавали, бо жити на такій вулиці – зовсім не привілей. Шуму багато, труби течуть, тротуари ковзкі…

Але природа порожнечі не терпить: поволі замість понад десятка галерей з’явилась приблизно така ж кількість ресторанів і кав’ярень, відкривалися і закривалися магазини. Майстерні художників збереглися лише у будинках № 36 та 34-В, ще одна дві-майстерні – у флігелі садиби № 2. А мешканців на сьогодні залишилось трохи більше сотні.

І ще залишились "дірки" від знесених у 1980-х роках будинків і нерухомість, яка потихеньку гине. На Андріївському, який давно не ремонтували, як слід (до слова, після останньої реконструкції 2012 року вулицю досі не прийнято в експлуатацію – надто багато було порушень; де-юре Узвіз – будівельний майданчик), і так було чимало будинків, невиліковно хворих на старість.

Каміння, на якому до реконструкції 2012 р. трималась бруківка; знято і вивезено в невідомому напрямку під час реконструкції 2012. Фото Владислави Осьмак

Будинки № 24, 26, 18 (це ціла сабида), 10, 9 – у критичному, аварійному стані. На перших поверхах № 24 та 26 багато років працюють склади сувенірної продукції (ймовірно, вуличні торговці платять власникові).

Подібний склад був і у будинку № 9, але минулого року Подільська районна адміністрація виділила кошти на невеличкий ремонт, і тепер у цьому приватному будинку (власник невідомий, настільки заплутаною була корупційна схема приватизації) працює склад, плату за користування яким, сподіваюся, отримує районний бюджет. Ну, вже добре…

І ще – на щастя, почалися роботи у Замку Ричарда (№15). Але що там будується на тильному боці гори Уздихальниці?

Ще треба пригадати, що за час між двома реконструкціями (1980-ті та 2012) на Андріївському збудували чотириповерхівку у кварталі між Боричевим Током та Контрактовою площею, з’явилась прибудова до будинку № 34 (приклад магії в дусі Блгакова – одна стіна перетворилась на двоповерховий будиночок, де зараз знаходиться ресторан); прибудували нову частину – для ресторану "Канапа" – до історичної будівлі № 19 (дерев’яний будинок, пам’ятка архітектури).

Ділянка, що належить компанії "Маркон"; тут зараз ведуться земляні роботи (котлован під нову забудову); на фото - лицарський турнір, День Києва, 1980-ті

Чи не єдиний за всі останні роки приклад коректного поводження – реконструкція флігеля у дворі садиби № 2 під хостел.

І, нарешті, минулого року завершилось абсолютно нове будівництво на ділянці № 32. Залишаються порожні ділянки у дворі №34, №14, 12, 6, 5-7 (проміжок між будинками).

І все це – приватна власність. А це означає, що будь-якої миті у будь-якому місці Андріївського узвозу може початись нове будівництво, отже – новий конфлікт.

Ще тиждень тому, зізнаюся, я думала, що з Андріївським узвозом – все, кінець. Крани, що ворушилися на ділянці навпроти Музею Булгакова, під зсувонебезпечним схилом Замкової, не залишали жодної надії.

Тепер багато що виглядає інакше. Бо, виявилось, дуже багатьом городянам все ще не байдуже.

Отже, треба тиснути, довго і боляче. І не лише на меценатів і власників, але й на чиновників, тому ще це їхня відповідальність – вчасно поінформувати, винести на обговорення. І встановлювати правила, які визначають межі свободи у просторі міста: маєш гроші, навіть якщо вкладаєш їх у добру справу, особистий смак не повинен переважати.

Андріївський узвіз, 2012 рік. Фото Владислави Осьмак

За великим рахунком, була б на те воля міської адміністрації (що у городян воля є, сумнівів немає), Андріївський міг би стати пілотним проектом комплексної регенерації цілої території.

Точкові реакції на точкові забудови – у випадку з Андріївським узвозом це дуже й дуже необхідно, але якщо ми спробуємо охопити всю проблему в цілому, можливо, окремі вузли будуть роз’вязуватись швидше.

І потрібно думати саме про регенерацію, а не лише рестраврацію та/чи реконструкцію. Форма без змісту помре, що й довела історія Узвозу останніх 35 років.

Отже, потрібна нова ідеологія (наприклад, музеєфікація цілої вулиці – у Європі є такий досвід), відповідно – економічна модель. Усе це довго, боляче і складно. Та чи є у нас вибір, якщо "Андріївський – наше все" по-справжньому, а не лише на словах?

Владислава Осьмак, спеціально для УП.Культура