Тарас Лютий: Філософія – це любов до мудрості, а не торгівля думками

Тарас Лютий – один із найпомітніших українських філософів молодшої генерації. Він написав понад 40 наукових праць, разом із тим регулярно читає лекції – причому не лише студентам профільних факультетів, але й широкому колу зацікавлених слухачів.

Навесні Лютий представив свою книгу "Ніцше. Самоперевершення", у якій простежує формування ідей найвідомішого з філософів ХІХ століття.

УП.Культура зустрілась із українським філософом, щоб з’ясувати, чому непроста і здавалося б далека від прагматичного життя дисципліна цікавить дедалі ширше коло людей. А ще розпитати про небезпеку книжок в жанрі "Сократ для "чайників".

Тарас Лютий під час однієї з лекцій

– Ви регулярно читаєте публічні лекції з філософії. Чи зросла кількість відвідувачів таких заходів за останні чотири-п’ять років?

– Найменше, що мені цікаво робити, це рахувати відвідувачів. Але приємно, що останнім часом приходить дуже багато молоді.

Раніше це були радше клуби за інтересами, могло назбируватися до 10 осіб. Нині на деяких відкритих лекціях їх може бути під 50. Для таких тем це доволі нормальна аудиторія.

Приходять і старші люди. Їх небагато, тому що старша людина зараз вирішує переважно повсякденні справи. Та деякі з них знаходять можливість.

Тобто, відповідаючи на ваше запитання, можна сказати, що на позір спостерігається збільшення кількості зацікавлених людей. Приходить багато непідготовлених слухачів. І те, що вони ще не ставлять запитання, означає, що вони вагаються, можливо, не знають правил проведення дискусії.

По очах цих людей видно, що непідробна допитливість у них є. Має пройти якийсь час, і ті люди, які справді перебувають у певній проблемі, починають говорити.

– Що, на вашу думку, спонукає людей вивчати філософію вже у зрілому віці?

– В Україні та Києві, зокрема після Євромайдану, виникає такий феномен, як обговорення певних тем у публічному просторі. І це стосується багатьох моментів.

Одним із перших таких майданчиків став Культурний Проект. Спочатку, наскільки я пам’ятаю, це був суто мистецький проект, який орієнтувався на те, щоби розказати про відомих художників, картини, інсталяції, мистецькі феномени.

Потім організатори, вочевидь, зрозуміли, що можна поширювати це на всю сферу гуманітаристики. Так з’явилися різні напрями, присвячені музиці, літературі, філософії.

Коли ми обговорювали структуру й програму, щоб виробити загальний підхід, то вирішили, що непогано було б зробити це у вигляді історико-філософського курсу. І з’ясувалося, що дуже багато людей не тільки молодого, а й старшого віку цим зацікавилися.

"Філософія не належить до тих сфер людського духу, які себе нав’язують"

Чи то їм плутано й поверхово викладали філософію в університеті, чи вони не дуже цікавилися цими проблемами, чи не було знайдено такого підходу, родзинки, щоби привабити людину.

Якщо людина порушувала для себе колись питання сенсожиттєвого, світоглядного характеру, етичні проблеми, які належать до філософського мейнстріму, то в неї, вочевидь, виникає така реакція-відповідь.

Якоюсь мірою Майдан порушив ці питання, тому це так привабило молодих людей: вони готові були до динаміки, яка стосувалася не тільки їхнього професійного життя, а й життя інтелектуального. Тобто люди відчули, що мусять розвиватися самі.

У Києві, у Львові, у Дніпрі, в Одесі є нині простори інтелектуальної думки, в яких проводяться семінари, обговорення, презентації. Це стає, як на мене, доброю традицією, яку треба продовжувати.

– Чим філософія може бути корисною в повсякденному житті? Чи потрібно людям доносити, що філософія вирішує повсякденні питання, і як це робити?

– Я думаю, що філософія не належить до тих сфер людського духу, які себе нав’язують. Філософія ніколи цим не займалася, інакше вона переходить в інший ранг, стає ідеологією, або обслуговує якусь ідеологію.

І в цьому сенсі "затягувати" когось і видавати філософію за щось прагматичне і утилітарне не варто. Хоча і прагматизм, і утилітаризм – це філософські напрями.

Мене турбує, що протягом кількох останніх десятиліть часто можна натрапити в журналах чи на лайтбоксах на такі формулювання, як філософія бізнесу, філософія дизайну тощо.

Слово філософія тут вживається у вузькопрагматичному сенсі, ніби це універсальний механізм, який допомагає будь-якій людині вирішити всі її проблеми, є своєрідною панацеєю.

"Епікур свого часу сказав, що філософією займатися ніколи не рано і ніколи не пізно"

Хотів би застерегти: філософія не може займатися цим за своїм визначенням, тому що філософія – це любов до мудрості, а не мудрість, яка запакована, даруйте на слові, в пачки і тиражується. Це не є торгівля думками вроздріб і гуртом.

Епікур, мені здається, свого часу сказав, що філософією займатися ніколи не рано і ніколи не пізно. Це сфера, до якої людина, коли вона відчує потребу, обов’язково прийде. А може, й не прийде.

Філософія – це те, що з людиною має статися, те, що має перевести людину в стан потрясіння, збентеження. От тоді, коли людина почне сама мислити, філософія буде їй в пригоді. Тільки в такий спосіб.

– На які теми ваші слухачі відгукуються найактивніше?

– Є персоналії, які викликають неабияке зацікавлення. Наприклад, я вже багато років читаю курс "Філософія Ніцше", і він завжди викликає інтерес серед слухачів

Ще раніше я почав читати дотичний до цієї теми курс "Європейський нігілізм" – проблема, до якої Ніцше має безпосереднє відношення.

Кілька років тому запропонував курси "Теорія ідеології", "Теорія масової культури", "Теорія смислу і нонсенсу". Такі теми викликали пожвавлення серед студентської аудиторії, приходять слухачі, які здобувають не тільки філософську освіту, а й студенти загальногуманітарних дисциплін, соціологи, політологи, біологи.

Буває, що мені пропонують почитати лекцію. Нещодавно у Харкові проходив фестиваль "ГаліціяКульт". І в межах цього проекту я читав лекцію про Леопольда фон Захер-Мазоха. Було приємно, що зібралася така різнобарвна аудиторія різного віку.

Наприкінці літа запропонували прочитати лекцію, яка була присвячена масовим спортивним іграм і владі.

– В одному з останніх інтерв’ю ви казали, що Ніцше передбачав добу нігілізму на 200 років, і ми зараз на її пікові. Чи можна сказати, що Ніцше найкраще з західних філософів спрогнозував розвиток цивілізації?

– Справа не дуже вдячна – виокремлювати якусь одну персоналію. Це несправедливо буде і стосовно неї самої, і щодо інших мислителів.

Вочевидь, Ніцше був великим інспіратором для багатьох, і не залишив байдужими майже нікого. Деякі вважають, що Ніцше взагалі зумовив спосіб і стиль мислення, який ми спостерігали в культурі ХХ століття.

"Не можна сказати, що Ніцше є суцільним пророком. Інакше він би не був філософом, а перетворився б на якогось гуру"

Багато категорій у філософський обіг запровадив саме він. Нігілізм, напевно, одна з чільних поміж ними.

Ніцше був мислителем, який говорив про те, що культури можуть занепадати. Він один із перших почав говорити про занепад європейської культури й традиції, наслідком чого врешті й став нігілізм.

Тобто, зрозуміло, що потрібно було прислухатися до тих прогнозів, які зробив Ніцше.

Але повсякденне життя і в політичному, і науковому, і соціальному, і загальнокультурному аспектах завжди корегує ці речі, і не можна сказати, що Ніцше є суцільним пророком. Інакше він би не був філософом, а перетворився б на якогось гуру.

– Чия філософія справляє визначальний вплив на світогляд людей ХХІ століття?

– Не можна так однозначно сказати. В радянські часі була спроба виокремити низку філософів, які нібито дали відповіді на всі запитання. Були сформовані ідеологеми на кшталт марксизм-ленінізм... Це своєрідна зваба: зациклитися у вузькому просторі окремих філософських доктрин.

Філософія тим і цікава, що ми можемо порівнювати різні думки, зрештою, ми можемо не погоджуватися з певними концепціями. Дуже добре, коли не один-два чи десять філософів роблять інтелектуальну політику сьогодення, а коли палітра ідей, напрямів і персоналій, які уособлюють ці напрями, постійно розширюється, і ми дістаємо можливість говорити на різні теми.

У ХХ столітті своє вагоме слово в філософії починають говорити жінки. Наприклад, Ганна Арендт, яка є однією з чільних філософинь.

Є і живі класики: Юрген Хабермас, Петер Слотердайк, контроверсійний Славой Жижек, філософ лівого спрямування.

Є багато різних імен, але це радше приводи для того, щоб цих людей запрошувати, слухати, полемізувати з ними. Думаю, саме в такому ключі має розвиватися філософія тепер.

– Серед науковців модною є думка про те, що філософія не прогресує і як наука вже своє віджила. Які можете навести контраргументи?

– Чому деякі фізики схиляються до такої думки?

[L]Науковцям, особливо з природничо-наукової сфери, властиво говорити про те, що наука постійно народжує нові галузі, від неї відгалужуються окремі проблеми, які стають цілими дисциплінами. І в цьому можна наочно споглядати, як наука розвивається.

А в філософії, нібито, тривалі періоди не відбувається такого розгалуження, бо філософія є наукою про неприродне чи позаприродне.

Й у цьому навіть не вада, а перевага філософії. Тому що філософія не боїться ставити питання широко, працювати в широких контекстах. Не кожна природничо-наукова дисципліна на це наважиться.

Філософія не стільки дає швидкі відповіді на запитання, як намагається в максимально широкому контексті навчитися ставити ці запитання. І це, можливо, є контраргументом.

– Чи корисні й необхідні такі дискусії з колегами-вченими?

– Якщо, наприклад, людина говорить про природу атома чи про хімічні реакції, то це вже фактично фахівець.

Фахівці стають інтелектуалами, коли вони поширюють свої знання на загальний контекст культури. І в цьому сенсі інтелектуали можуть відбутися тільки тоді, коли вони дискутують зі своїми колегами.

Інтелектуал – це людина, яка своїм завданням ставить критичне осмислення певних проблем. Вона обов’язково мусить порушувати ці проблеми в публічній сфері, тому важливо мати публічні дискусії. Не тільки щоби їх відвідувати, аби відчути смак інтелектуального змагання, а й для того, щоби самому включатися й брати в них участь.

"Наше розуміння починається з моменту нерозуміння"

– Уявімо, що звичайна людина хоче вивчати філософію. Бере читати, наприклад, Канта, Платона чи Дерріду й... нічого не розуміє. Що б ви порадили: читати далі, чи взятися за щось простіше?

– Ви знаєте, це нормальна ситуація. Тут є ще інша проблема. Не завжди людина має можливість читати твори в оригіналі, й для цього є переклад. А це не лише переклад з однієї мови на іншу.

Завжди відбувається переклад з однієї культури в іншу, й оригінал і переклад в різних культурах мають свою специфіку.

Тому це нормальна ситуація, коли при читанні ми часто потрапляємо в стан абсолютного нерозуміння. Доходить до того, що ми у відчай впадаємо. Здавалося б, це ж моєю мовою написано, знайомі літери, слова. Але склавши їх докупи, ми губимося.

Звичайно, кидати не потрібно. Можна залучати спеціальну критичну літературу для того, щоб створити тло розуміння того, про що йдеться.

Навіть для професіоналів, які мають справу з оригінальним текстом, залишається чимало лакун і запитань, на які одразу можна й не отримати відповіді.

Узагалі, наше розуміння починається з моменту нерозуміння. Нерозуміння – це те, що нас збуджує, заводить, показує, що ми стоїмо в цій точці відліку, з якої ми починаємо формування свого власного досвіду.

Тому залишати, звичайно, ніколи не потрібно. Я думаю, що радше потрібно диверсифікувати, урізноманітнювати підходи до осмислення певної проблеми.

– Якщо говорити про допоміжну літературу, то викладки на кшталт "Сократ за 90 хвилин" допомагають чи, навпаки, заважають під час вивчення філософії?

– Якщо виходити з мого власного досвіду, то я думаю, подібна література радше затьмарює проблему. Там навіть помилки є, стереотипи. Це з одного боку.

А з іншого боку, це цікавий матеріал для дослідження. Є альтернативна історіографія, а це така собі альтернативна історія філософії. Вона може бути цікава з тієї точки зору, що ми можемо досліджувати, як у повсякденній свідомості утворюються різноманітні стереотипи про філософію і про філософів. Це стосується того, як людина звикла мислити, чи, навпаки, не мислити.

Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі казав, що мислення – це радше те, що з нами трапляється. Ми потрапляємо в мислення.

Філософ нового часу Рене Декарт стверджував, що якось мірою процес мислення навіть нестерпний, мислення виснажує.

Нам здається: от зараз я прочитаю книжку й отримаю чимало задоволення. Та деякі книжки, можливо, залишають рани.

Гегель колись казав, що філософія не має коротких шляхів. Філософія – це не та дисципліна, яка дозволяє щось зробити швидше, заощадити, зекономити.

Але повторю: коли ми хочемо дослідити, чому людина вдається до отаких якихось сурогатів думки, – бо такі книжки я б радше назвав сурогатами – тоді, звичайно, ми можемо їх вивчати й дивитися, чому в людини виникає потреба в інтелектуальному фастфуді.

"Філософія – це не та дисципліна, яка дозволяє щось зробити швидше, заощадити, зекономити"

– У вас є улюблений філософський парадокс?

– Мені подобається парадокс Рассела, який каже: давайте задумаємося над фразою "король Франції голомозий".

З точки зору побудови речення тут усе правильно. І може ж бути король лисий.

Але якщо ми подивимося на фактичний стан справ, то Франція – не монархія, а республіка, де вже давно немає короля.

Та найцікавіший, напевно, парадокс – це парадокс цирульника.

В якомусь місті виходить наказ про те, що голитися можна тільки у цирульника, себе самостійно голити не можна. І постає питання: чи може цей цирульник, у якого всі мають голитися, голити сам себе?

Тобто з одного боку нічого не порушено, бо цирульник має голити, та чи може він голити себе, бо є заборона на самогоління.

Я думаю, що Рассел був найбільш плідний філософ, по якому залишилося багато різних парадоксів, й це не тільки формулювання, а й спроби пояснити, вирішити ці парадокси.

– У яких зв’язках філософія перебуває з релігією?

– Можна говорити про те, що в межах філософії створюються релігійні доктрини. А є напрям філософії релігії, який із філософських, практичних, часом скептичних позицій намагається осмислити феномен релігії. Чому в людини, наприклад, виникає потреба у віруванні, створенні певних ритуалів, і як це пояснити.

"Те, що є самозрозумілим для релігії, може бути абсолютно чужим для філософії"

Філософський підхід – це здебільшого підхід раціональний, а не догматичний. Ми намагаємося підважити все це з боку розумних начал.

Бо те, що є самозрозумілим для релігії, може бути абсолютно чужим для філософії, і навпаки. Тому ці зв’язки неоднозначні.

Дар'я Кучеренко, спеціально для УП.Культура

Текст опубліковано в рамках співпраці з "Культурним Проектом".

"Культурний Проект" – це сучасна освітня платформа для дорослих, що реалізує освітні програми з гуманітарних дисциплін.