Як мистецтво допомагає примиритись із минулим

Австрійський письменник Мартін Поллак присвячує одну із своїх книжок отруєним пейзажам – місцям масових поховань, часто єврейським, що з’явилися за часів Другої світової війни*.

Для широкого кола людей невідомими залишаються більшість місць масових страт: ми проводимо там щасливі миті, відпочиваємо та кличемо друзів на пікнік. Такі пейзажі, отруєні забуттям, можливі через політику приховування злочинів німецькими військовими: вони маскували землі із закопаними тілами і поверх висаджували дерева.

Мені здається, поряд із необхідністю історичних розвідок, з’являється інше важливе питання: як бути далі, після відкриття правди про масові поховання, їхню кількість та географічну близькість до кожного, і з фактами незручної історії загалом?

Що ми будемо відчувати до землі та дерев, до своїх спогадів, залишених посеред них? І як нове знання вплине на конструювання/реконструювання нашої пам’яті?

[L]Прочитавши книгу Мартіна Поллака, я вирішила шукати такі пейзажі і документувати їхній стан. З книги ж я дізналась про Лисинецький ліс, що під Львовом. Пізніше довідалась, що одна із моїх викладачок народилася в цих місцях і її батьки живуть там дотепер.

Ми поїхали до лісу разом. Вже на місці вона розповіла, що розстріли відбувались зовсім недалеко від батьківської хати (але їхня родина переїхала після війни, і вони не могли бути свідками).

У лісі вона провела усе дитинство і дізналась правду лише у 37 років, від закордонних колег. І коли пішла питати родичів, вони підтвердили, що так – історії чули та знають.

У записах наших розмов є дві важливі обставини, на яких би я хотіла наголосити. Перша – це те, як виринали спогади із дитинства і як моя викладачка їх заново інтерпретувала. Наприклад, про заборону брати та приносити додому речі, знайдені в лісі.

А друга – її подив, коли сусіди та родичі відповідали мені тепер, що про поховання нічого знають і не чули. Хоча про більшість історій вона дізналась від них.

Проект "Простір синагог" у Львові включає консервацію залишків синагоги "Золота Роза", маркування фундаменту єврейського Будинку навчання Бейт Гамідраш та встановлення меморіальної інсталяції "Увіковічнення". Фото Остап Яриш/Громадське радіо

Ці два спостереження ілюструють, як по-різному може працювати наша пам’ять із відкриттями, які розрізають сформовану або недосформовану картину світу.

Звичайно, ситуація повного незнання чи не усвідомлення була б неможливою: історія зберігається в оповідях, спогадах, і на їхньому ґрунті потроху виринають назовні незручні факти. Проте така фрагментарність нагадує підглядання у замкову шпарину і різке бажання відсахнутись від побаченого, і тим більше, що це шпарина до власного дому.

Мені здається, ми зараз перебуваємо у стані травми від небажаного відкриття. І завдання в цій ситуації – це пошук шляхів роботи із нею. Тому назва і тема виставки в PinchukArtCentre– "Провина", що проходила разом із "Втратою. Спомин про Бабин Яр", є логічною.

Хоча, можливо, поки що задовго до моменту, коли це слово прозвучить в ширших колах та медіумах. Адже політика приховування була властивою не лише німецьким окупантам, її практикувала й інша тоталітарна система, що вже є нашою історією, і в героїчних та жертовних наративах якої не було місця слову "провина".

І тут я знов хочу повернутися до теми місцевості: чому вона стає важливою в питаннях пам’яті та провини? Адже сьогодні ми бачимо спроби рефлексії та зберігання.

Взяти хоча б той же Простір Синагог, що з’явився цієї осені у Львові. Я спробую припустити, що це інтуїтивне бажання сакралізувати те, що було дегуманізовано та змеханізовано обидвома системами. А саме – живе, природу як таку.

Чи не можемо ми провести жахаючу паралель між діями нацистської та радянської систем у Бабиному Яру: між конвеєрним вбивством та похованням людей і викидами технічних відходів, що стало однією з причин Куренівської трагедії.

Я думаю про це, коли дивлюся на роботу Берлінде де Брьойкере, а саме на окрему деталь – залізні паски, якими перев’язані акуратно покладені одна на одну шкіри. Ці паски – про методичність та геометричність конвеєру, фабрики. Шкіра – більше не частина живого світу, вона – матеріал, з якого от-от виготовлять взуття або сумочку.

Робота Берлінде де Брьойкере "Від чутливої шкіри" на виставці у PinchukArtCentre

Інша робота, мисткині Дженні Хольцер, хоч і не присвячена окремо темі Голокосту, але стосується терору. Я говорю тут про мармурові лавки та таблички із викарбуваними написами.

"Тіла лежать у яскравій траві / І дехто з них убиті / І дехто з них пікнікують", – читаємо на одній з них.

Я не впевнена чим саме був зумовлений вибір форми мисткинею, проте людині із пострадянської дійсності, такі дошки та мармур нагадують про конвенційний медіум пригадування – пам’ятні плити. Через надмірну патетику і зростаючу до неї недовіру вони все менше виконують свою функцію.

І якщо продовжувати ідею конвенційних пам’яток, фраза про пікнік на кістах, вибита позолотою на табличці, викликає відчуття різкого незбігу.

Таблиця – форма, що покликана транслювати пам’ять – несе в собі повідомлення про неминучість забуття. Роботи Хольцер та різний досвід, трансльований через них – жертви, ката і свідка – спонукають до інших роздумів щодо практик співжиття різних пам’ятей на одній території, і про нагальність обговорення практик, які ми обираємо.

Це можуть бути стратегії забування та байдужості – шлях, який здається найменш болісним. Я знов згадую родичів своєї викладачки, які не бажали говорити про поховання, можливо, через захисну реакцію від усвідомлення близькості трагедії.

Мартін Поллак пише про поселення, в яких люди категорично заперечують наявність могил. Як припускає автор, іноді через власне співучасництво, пряме чи опосередковане.

Інша практика – співпереживання. І тут я хочу згадати дві роботи поза виставкою в ПАЦ. Це два перфоманси. Один – цьогорічна робота Ані Зур – "Відсутність свідчень", другий – Анни Стелар з Польщі – присвячений трагедії корабля "Вільгельм Густлоф".

Робота Дженні Хольцер "Під скелею: Люди йдуть до річки" на виставці у PinchukArtCentre

У першому, перформерка маніпулює великою кількістю кісток: прив’язує їх до різних частин свого тіла, намагається рухатись із цим вантажем, лізти на драбину. Врешті-решт, вона формує за допомогою цих кісток та одягу форму людини, і лягає поверх, тим самим зрощується з щойно створеним тілом, наче переймає досвід кісток, що лежать в минулому.

Анна Стелар відбудовує інший досвід – жертви потопленого корабля. Вона лягає у скляну труну, заповнену брудною водою, і намагається там рухатись, плавати, триматись на воді, щоб не захлинутись. Я не порівнюю ці дві роботи, але наголошую на спробі пережиття досвіду, його відтворенні. Чи можливий перетин цього бар’єру?

Співпережиття пропонує Крістіан Болтанські у своїй роботі "Шлях Бабиного Яру", що веде глядачів по коридору, який догори складається із жерстяних табличок із номерами та відбудовує своєю формою земляну траншею, якою рухалися люди до місця страти.

Але що нам дає спроба хоч часткового, але відтворення досвіду жертви? Терапію чи намагання викликати емпатію? Чи не відчуваємо ми при цьому дидактики: "кожен може бути на цьому місці"?

Робота Крістіана Болтанскі "Шлях Бабиного Яру" на виставці в PinchukArtCentre

І тут я хочу піднятись на поверх вище, на виставку "Провина". В описі до своєї "Геопоетики І" Юрій Лейдерман припускає, що його покоління – останнє, яке сприймає Другу світову як особисту трагедію. Це бар’єр, який не перетнути, а нагромадження фотографій пам’ятників – про насправді недовговічність та непереконливість маркування пам’яті за допомогою бронзових скульптур та меморіальних дошок.

Приміряння чужого досвіду – це завжди травестія. Саме її ми бачимо в роботі "Групи швидкого реагування" – фотографічному маскараді "Якби я був німцем". Художники ставлять нас у позицію підглядачів історії. Це може викликати внутрішнє обурення, але робота руйнує наші ілюзії, з усією емпатією до історичних подій та трагедій, з приводу власного "якби…".

Подібна травестія необхідна для розуміння усіх потенцій, які ми містимо в собі: ката, жертви, свідка. "Археологія" отруєних пейзажів потрібна для відкидання закам’янілих наративів героїки та безвинності.

Я думаю, нам ще доведеться близько нахилитись до кісток померлих, як над іншою роботою Дженні Хольцер. Твором, що складається зі стола, рівно викладених кісток, "прикрашених" залізними стрічками та викарбуваних на них словами-свідченнями, які не прочитати, окрім як в притул.

І у стані постійного переформатування пам’яті, який маємо зараз, у стані, коли нам доводиться дізнаватись нові факти про власну історію – пам’ятати про множинність можливостей, які носимо всередині, і знаходити шляхи співжиття із самими собою.

Робота Дженні Хольцер "Стіл cмертельної втіхи" у PinchukArtCentre

*Отруєні пейзажі / Мартін Поллак ; переклала з німецької Неля Ваховська. – Чернівці : Книги – XXI, 2015. – 112 c.

Есей створено у рамках V Мистецтвознавчого конкурсу для арт-критиків, організованого та підтримуваного "Stedley Art Foundation". Наталія Ревко є фіналісткою конкурсу.