Костянтинівка: Update депресивного міста

Коли Донецьк окупували, Костянтинівка стала кінцевою зупинкою.

Експрес із Києва доїжджає сюди за шість годин.

Його пасажири зазвичай надовго не затримуються: на вокзалі знайти таксиста, готового їхати до центру міста, складніше, ніж винайняти машину до Макіївки чи Горлівки.

"Наша цель – коммунизм", – стверджує викладений цеглою напис на напівзруйнованій стіні колишнього заводського складу. Не так давно 75-тисячна Костянтинівка була центром кольорової металургії, хімічної промисловості та виробництва скла. Усе життя мешканців міста – економічне, суспільне, культурне – трималось на вірі в непохитність заводів і фабрик. Дитсадок – при заводі, школа – при заводі, будинок культури чи клуб – при заводі.

Усі фото: Світлана Колодій

Тепер від підприємств залишились руїни, а мешканцям Костянтинівки доводиться шукати нову мету. Декому з них це почало вдаватись.

НЕВМИРУЩІ ІДЕЇ "ЕЛВІСА"

– Дивіться, фазан побіг! Бачите? А за ним іще один. На них полюють дикі собаки. Їх тут багато розвелося.

Диких птахів можна розгледіти серед чагарів, які захопили центр міста. Замість звичної для більшості міст площі з міськрадою в центрі Костянтинівки – промзона, навколо якої будувалися житлові масиви для робітників. Із 2012 року місцевий журналіст, еколог і краєзнавець Володимир Березін водить цією частиною міста екскурсію для туристів під назвою "Свалка коммунизма".

– Коли до нас приїхали з Організації безпеки та співробітництва в Європі, почали запитувати, чи були в Костянтинівці якісь бойові дії, – розповідає гід. – Мешканці міста казали, що не було: війна оминула місто. А люди з ОБСЄ не вірили, вказуючи на руїни заводів. Звідки їм було знати, що в нас таке давно?

У центральному парку більше пеньків, ніж цілих дерев. Володимир пояснює: люди вирубують на дрова. Понівечені споруди колишніх підприємств розграбували, а навколишню територію перетворили на смітник. На білому фасаді будівлі, де не вціліло жодного вікна, червоною цеглою викладено: "Идеи Ленина бессмертны". Це один із колишніх цехів заводу "Автоскло": сумне нагадування про те, що насправді ніщо не вічне.

За радянських часів цей завод працював переважно на оборонні потреби – виробляв обтічники для ракет. За незалежності обтічники виробляти не припинили, а продавали тепер уже в Росію. Тепер, каже Володимир, Донеччину обстрілюють снарядами з костянтинівськими обтічниками.

– Раніше тут працювало дев’ять тисяч робітників. Зараз обтічники виготовляють для українських потреб в одному невеликому цеху, де працює чотири сотні. Більшість мешканців міста шукає роботу в бюджетній сфері – вчителями, лікарями, в пенсійному фонді. Ось якби завод виготовляв щось для людей – каструлі чи світильники – він би досі жив.

На півдороги від заводу до старого міста юрмиться молодь. Тут розташований Костянтинівський індустріальний технікум. Його учні, каже Березін, здебільшого проводять дозвілля в кафе:

– Раніше при кожному заводі були свої клуби, хореографічні й музичні колективи. Зараз нічого не працює. В місті було одинадцять кінозалів – не лишилось жодного.

Один із колишніх кінотеатрів названий на честь Леніна. Помпезна сіра будівля, пам’ятка сталінського ампіру, теж поступово перетворюється на руїни. Стіни кінотеатру планували оживити яскравими ґрафіті, навіть провели конкурс ескізів. Але те, що намалювали, вже пооблуплювалось.

Навпроти кінотеатру із землі стирчить чорний прямокутник. За останні роки такі з’явились на площах багатьох українських міст.

– Костянтинівський Ленін був особливим, – згадує Володимир. – Мені навіть шкода його: такий позолочений, маленький, випинав ногу вперед, ніби танцював краков’як. Я колись приводив до нього американців, а вони вигукували: та це ж наш Елвіс!

Відколи постамент спорожнів, на нього часто залізає молодь, щоб роззирнутися на місто згори. Що буде на місці пам’ятника, в Костянтинівці ще не придумали. Одна з пропозицій – установити мідне крісло, щоб кожен мешканець міста зміг подивитись на нього під іншим кутом.

ДЕСЯТА ПРОВІНЦІЯ БЕЛЬГІЇ

Промзона, збудована в гирлі річки Кривий Торець, сполучає дві частини міста. До того, як у Костянтинівці почали будувати заводи, на правому березі було село Сантуринівка, власник якого продав частину своїх земель під майбутню скляну гуту.

– Оце – душа Костянтинівки, – показує Володимир на кілька червоних дво- та триповерхових будиночків. Колись у них мешкали бельгійці, що працювали на першому костянтинівському заводі. За тих часів Костянтинівку називали десятою провінцією Бельгії, каже гід.

– Бельгійці мали костел на території заводу, – продовжує історію отець Віталій, настоятель Української греко-католицької церкви у Костянтинівці. – За радянських часів у ньому зробили склад. Верх зняли, залишили тільки стіни. Бельгійці виїхали ще до революції, завод націоналізували.

– Потім більшовики говорили, що мало не в личаках прийшли до Костянтинівки й побудували тут промисловість, – втручається Березін. – А насправді бельгійці вклали сюди мільярди. Кажуть, у Львові була європейська культура, а в Костянтинівці хіба не було?

Отець родом з Івано-Франківська. В Костянтинівці живе вже дванадцятий рік, опікуючись каплицею Святого Миколая Чудотворця – невеличкою дерев’яною спорудою у старій частині міста.

– На одному в’їзді до Костянтинівки стоїть церква Святого Миколая Московського патріархату, а на другому – Святого Миколая УГКЦ. Так Миколай оберігає місто, – жартує священик. На його думку, вигляд руїн заганяє мешканців міста в депресію.

Центр старої частини міста – велика червона будівля з брудними шибками у вікнах. Раніше, за словами Березіна, це була головна дирекція бельгійських заводів на Донбасі. Біля входу висить меморіальна табличка, що нагадує про півторастарічну бельгійську історію міста. Зараз тут навчально-виробничий комплекс індустріального техінкуму.

Нове місто – частина Костянтинівки на іншому березі річки – також колись була селом. Забудову там почали вже по революції. 1931 року береги Кривого Торця сполучила трамвайна лінія.

Трамвай – костянтинівська гордість – із часом занепав. Потрібні були нові вагони й ремонт колій. 2011 року працівники трамвайного управління розвісили оголошення з проханням до пільговиків бодай іноді оплачувати проїзд. Люди відгукнулись: близько сімдесяти відсотків пільговиків почали купувати квитки. Це продовжило життя костянтинівського трамвая на п’ять років, дозволило відремонтувати колії та закупити нові вагони… Але на початку 2016 року обидві трамвайні лінії закрили через ремонт моста. Своє 85-річчя костянтинівський трамвай святкував у депо.

– У підприємства немає грошей, – розповідає Володимир Березін. – Деякі колії вкрали або закатали в асфальт. Старі вагони ріжуть на металобрухт. Ніхто не хоче займатись відновленням трамвая.

Тепер із лівого берега на правий можна доїхати маршруткою, але тільки до шостої години вечора. Пізніше – або пішки, або на таксі: поїздка з одного кінця Костянтинівки в інший коштуватиме сто двадцять гривень.

– Нема господаря, – впевнено відповідає отець Віталій на запитання, як Костянтинівка дійшла до такого занедбаного стану.

Проте деякі мешканці міста доводять, що й без "господаря" – влади – можна обійтись.

UPDATE

На дошці оголошень у новій частині міста – лише одна афіша: нагадування про те, що місяць тому до Костянтинівки приїжджав цирк. Решта – оголошення про автобусні рейси до Києва, Москви та Ростова-на-Дону.

Де ж тоді проходять концерти, театральні вистави?

– У Краматорську, – відповідає літня мешканка Костянтинівки. – Якщо там якийсь концерт, то молодь їде туди. Сорок хвилин автобусом або електричкою. Хоча он у "Супутнику" щось роблять, запитайте там.

Колишній, як і решта закладів культури, кінотеатр "Супутник" для відвідувачів не працює. Але на дверях висить написане від руки оголошення: "Друзі на другому поверсі". Піднявшись сходами нагору, можна потрапити в зовсім інший світ.

Наталка Сосницька повернулась до Костянтинівки п’ять років тому після навчання в столиці. У квітні 2014-го, коли бойовики захопили владу в місті, Наталчині батьки виїхали.

– Я залишилася приглянути за родинним бізнесом, – розповідає Наталка. – Але згодом зрозуміла, що треба якимось чином лікувати душі людей, які живуть тут.

У січні 2017 року вона разом з однодумцями заснувала вільний простір "Друзі". Гроші на створення осередку спілкування й культурного дозвілля дали в Агентстві США з міжнародного розвитку (USAID) через Львівську освітню фундацію, а приміщення за одну гривню на рік надала в оренду міська рада. Сьогодні в "Друзях" проходить літературний вечір, на якому кожен може прочитати свої або чужі поезії.

Іще влітку, обмірковуючи ідею "Друзів", Наталка зустрілась із чотирнадцятирічною випускницею школи проектного менеджменту "Агенти змін" Софією Пилипенко. Дівчина створила проект реконструкції занедбаного парку "Хімік".

– Проект мав назву Update Park, – каже Софія. – На школі я продумала його цілі, структуру й завдання. Проект потрапив до п’ятірки найкращих, і я, повернувшись до Костянтинівки, мусила втілити його в життя.

Допомогли учасники волонтерського табору "Будуємо Україну разом" та ще шістдесят п’ять мешканців міста, що відгукнулись на Софіїн заклик у соцмережах. Прибрали сухе дерево, яке перегороджувало вхід, відремонтували танцювальний майданчик, на якому проводили дозвілля п’ять поколінь мешканців міста.

[L]"Друзі" стали логічним доповненням до цього проекту. Тут уже провели літературний та музичний вечори та день вірменської культури, організований разом із вірменською громадою міста. Наталка каже: головне, що "Друзі" можуть дати костянтинівській молоді – це комунікація.

– Такі простори існують, щоб люди могли відчути свободу творчості, мали змогу спілкуватись із однолітками. Діти бачаться лише у школі, на вулиці або у модних тепер суші-барах. Самовиражатись у Костянтинівці дуже важко.

По завершенні літературного вечора Наталка ділиться новою ідеєю: створити онлайн-журнал, у якому можна буде публікувати дитячі вірші та прозу. Вона не вірить, що Костянтинівка – депресивне місто. Запевняє, що це лише оболонка, яку можна зруйнувати добрими справами.

– Коли люди побачили, що ми щось робимо, то радо підтримали, – каже вона. – Депресивність – це неправда. Просто ніхто насправді не знає, що може бути інакше.

Анастасія Іванців, для УП.Культура

Матеріал створено в рамках програми "Код Міста". Це довгострокова програма, що відбувається на перетині інтересів людей культури, аналітиків, бізнесів, а також державних діячів, які займаються розвитком міст.

Проект "Метамісто: Схід" здійснюється у партнерстві з ГО "Урбан куратори", ГО "Конгрес Активістів Культури", архітектурним бюро Formografia, Школою журналістики УКУ, за підтримки проекту "Українська ініціатива зміцнення громадської довіри (UCBI)", що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).