Тарас Прохасько: Війна є найвдячнішою темою для оповіді про минуле

Цьогоріч роману "НепрОсті" Тараса Прохаська виповнюється 15 років. І видається, ніби саме тепер ця історія про стрілка Себастяна і трьох його жінок на ім’я Анна, що розгортається протягом 1913-1951 років у Карпатах, набула особливої актуальності.

Минулої осені земляк Прохаська, івано-франківський композитор Роман Григорів разом із колегою Іллею Разумейком представили публіці сон-оперу "НепрОсті". Твір виконували вночі у спеціально обладнаних для спання залах.

Тоді на вході слухачі здавали мобільні телефони, аби ніщо не відволікало їх від музики і текстів. Сон і прокидання вважались невід’ємними елементами сприйняття вистави.

Цієї весни київська компанія Selena films заявила про намір екранізувати "НепрОстих".

Сценарій уже готовий. Режисером картини стане Костянтин Денисюк. Продюсерка Нана Суханова займається пошуком фінансування.

Тож розмову із письменником розпочинаємо з гучної новини про екранізацію. Але майбутнім фільмом, дату виходу якого Прохасько не береться поки назвати, не обмежуємось.

Івано-франківець, який нині найчастіше виступає в ролі есеїста, розмірковує про війну та можливість примирення, називає своїх моральних авторитетів, а також розповідає про майбутню книгу.

"Сценарій фільму – це інше життя літературного твору. А мені досить того, що я написав". Фото: Катерина Москалюк

– Робота над перенесенням "НепрОстих" на екран розпочалася ще 2011-го. Якою мірою ви були залучені у створення сценарію та прийняття інших рішень щодо екранізації?

– Я залучений у процес неформально. Моя участь полягає у дружньому спілкуванні з авторами, передачі атмосфери, відповідях на запитання.

Запитують, що означає той чи інший епізод, як його краще розуміти і подати.

Я показував команді фільму місця, де відбувається дія роману. А ще вони придумали собі такий прийом, що де-не-де буде звучати закадровий текст – фрагменти з книги. І я начитав для них цілий роман.

Сценарій вони написали самостійно, і я його вже отримав. Розумію, що зможу виказати захоплення чи невдоволення якимись місцями. І я впевнений, що в розумних межах вони прислухаються до того, що я скажу.

Але я не впевнений, що буду таке робити. Бо розумію, що сценарій фільму – це інше життя літературного твору. А мені досить того, що я написав.

Перетікання цього в інші форми та вияви – то вже справа інших людей. Слава Богу, що їм це цікаво. Дуже не хотів би обмежувати чи коригувати їхнє бачення.

– Яким буде жанр фільму?

– Це називають романтичною сагою.

– Режисером стрічки стане Костянтин Денисюк, у доробку якого є короткометражки і телесеріал. Люди кіно часто жаліються, що робота на серіальному виробництві псує акторів. Не боїтеся, що такий досвід негативно позначиться на майбутніх "НепрОстих"?

– Я не бачив його серіалу і дуже мало знаю про українські чи неукраїнські серіали загалом. Але я впевнений – і на цьому тримається наша співпраця, – що Костянтин страшенно зацікавлений. Для нього важлива зустріч із цим твором.

Знаю, що він підходитиме до фільму інакше [ніж до передніх робіт], бо він багато про нього думає, співпереживає цій історії, виношує. Вона на кілька років ввійшла в його щоденне життя, і це мені здається дуже цінним.

"Справжні воїни, які воювали по різні сторони, можуть поважати одне одного за те, що вони є воїнами, лицарями". Фото: Катерина Москалюк

– У "НепрОстих" є такий момент, коли мала Анна запитує батька Себастяна, мовляв, чому завжди війна? Тоді він розуміє, що кілька років по війні всі його історії – про війну; навики, яким він вчить доньку, – теж про війну. Чому цей наратив виявляється таким сильним, часом навіть панівним для мирних суспільств? Чи треба і чи можливо його позбутись?

– Мені здається, що поняття історії від самих своїх початків основувалось на війнах. Це щось, на чому, виявляється, тримається оповідь про минуле.

Чому це так? Можливо, тому, що це якісь найвиразніші, найзагостреніші моменти. Чи тому, що це є вирішенням якихось непомітних довгих процесів, які в такий спосіб стають показовими.

Чи тому, що це найбільше пов’язано з такими речами, як емпатія, співпереживання, колективний біль, колективне геройство та гордість.

Напевно, поясненням цього явища філософи та антропологи займаються серйозніше, але я просто бачу, що війна є найвдячнішою темою для оповіді про минуле.

І наразі не бачу інших тенденцій, щоби перестати про це говорити. Бо і замовчування війни є певним промовлянням про неї.

– При цьому виходить так, що ця оповідь про минуле програмує майбутнє.

– Так, і невідомо, як програмує. Бо, скажімо, ми не можемо тепер знати, на що запрограмував німецьке суспільство той виплеканий і культивований ними спосіб говоріння про Другу світову війну.

Їхня денацифікація і нетипове переосмислення воєнного досвіду – це, напевно, унікальний приклад в історії людства. Але ми ще не знаємо, до чого він може привести.

Нам не відомо, скільки проживуть кодаківські фотографії, яких ми так багато наробили в 1990-х. Ми не маємо досвіду їхнього зберігання – у якийсь момент вони можуть просто виблякнути, а можуть триматися століттями.

Так само невідомо, у що обернеться приклад Німеччини. Бо ми ще не маємо тієї часової перспективи.

– Історії про Другу світову війну стали основою для двох різних міфологій у західній та східній Україні. Так само різні міфи породжує нинішня війна на сході. Чи можливо їх, ці міфології, помирити?

– Їх можливо примирити тільки на спільний платформі того, що всі праві, всі мають рацію. На основі того, що кожен має право на вираження своїх переживань і почуттів у різний спосіб.

Цінувати те спільне, що є. Скажімо, те, що "ми солдати". Це теж є частиною світової міфології – справжні воїни, які воювали по різні сторони, можуть поважати одне одного за те, що вони є воїнами, лицарями.

Але якщо намагатися переконати когось в тому, хто мав рацію, а хто не мав, то будуть лише щораз більше намотуватися аргументи протистояння.

"Локальний патріотизм є необхідною частиною національного, бо не можна любити абстракцію". Фото: Катерина Москалюк

Скільки років була ЗУНР [Західноукраїнська Народна Республіка]? Якихось рік-півтора. Але пам’ять про неї, героїзація війни десятиліттями лишається світлою плямою в нашій історії. ЗУНР, Січові Стрільці, УГА [Українська Галицька Армія].

На Донбасі "республіки" існують вже три роки. Зрозуміло, що у них уже є своя героїка. Навіть якщо вона несправжня, нереальна, але героїчний міф уже існує.

Переконати когось, що його героїчний міф є злочинним чи ницим, тяжко. Бо людям страшенно боляче відмовляти собі в чомусь такому виразному.

Тому я думаю про те, наскільки можливим на рівні притлумлення того міфу є знаходження порозуміння з рештою України, якщо вони, ці "республіки", колись увійдуть назад.

"Всі праві" – це зворотна сторона того, що ніхто насправді не є правий. Це безпомічність. І це також нас поєднує – безпомічність у вирішенні цих проблем.

При цьому, звичайно, залишаються такі речі, як злочини, садизм, які є поза ідеологічними поглядами.

[L]– Нещодавно в інтерв’ю УП.Культура Андрій Курков зауважив, що протягом 25 років у багатьох українців не сформувалося відчуття власної країни. На основі чого це відчуття могло би і мало би формуватись?

– Думаю, не є аж так однозначно, що такого відчуття нема. Воно є у багатьох. Можливо, не таке всеохопне.

Але 25 років – це все ж таки страшенно мало. Відчуття України може бути у тих, у кого існувало раніше і для кого 25 років тому не стався перелом світу.

Скажу про себе – я завжди знав, що живу в Україні. І знаю, що вона не така, якою я уявляв її в ніч на 2 грудня чи на 25 серпня 1991 року. Незадоволення країною ще не означає її неприйняття.

– Думаю, йдеться також про те, що Україна велика. І, можливо, для багатьох Україна за межами його району чи області є дуже далекою.

– І, до речі, радянська спадщина цьому сприяє. Тому що уявити собі Радянський Союз як щось ціле, єдине, своє було дуже тяжко навіть справжнім його прихильникам. Це було неосяжно. Складно було відчути своїми Прибалтику чи Туркменістан.

Мабуть, для багатьох це визначало наперед можливість чи неможливість уявляти свою країну як щось, що є твоїм життям і не є абстракцією.

Мені здається, що локальний патріотизм є необхідною частиною національного, бо не можна любити абстракцію. Це по-різному вдається людям із різним типом мислення.

У цьому сенсі країна, насправді, є абстракцією, чимось складеним. Потрібне певне зусилля, щоб прийняти її цілість як свою ідентичність.

"Фрагментація, подрібненість оповіді, кліповість мислення дуже впливають на те, якими є люди і як вони дають собі раду в житті". Фото: Катерина Москалюк

– Особисто ви як собі пояснюєте, що Івано-Франківськ, де ви живете, гори, де проводили дитинство, і, скажімо, далека Сумщина – це ваша країна?

– Якщо так подумати, то в мене трохи постімперське сприйняття, тому що я розумію – є якась умовна українська імперія, і моя провінція є частиною цієї імперії. Ми всі, хто "під Києвом", належимо до однієї великої спільноти.

Крім того для мене є дуже важливим мовний чинник – там, де розуміють українську мову і не сприймають її як щось дивне чи екзотичне (не кажу, щоб обов’язково нею розмовляли), то це і є територія, із якою я маю важливу ідентичність.

– Хто для вас є моральним авторитетом?

– З тих, хто тепер живуть?

– Необов’язково.

– Із тих, хто живуть, на диво багато їх у Львові. Для мене моральними авторитетами є владика Борис Ґудзяк, Мирослав Маринович і ще кілька письменників, скажімо, Юрко Андрухович, Микола Рябчук.

Мені здається, коли ці люди щось промовляють, то це не є порожньо, не є зло. За тим що стоїть.

– А з тих, хто вже тепер не живуть?

– Вони всі настільки різні, що ніби представляють різні моралі. Якщо їх називатиму, стає сумнівним, якої ж моралі є я.

Наприклад, авторитетом є той же [сербський письменник] Данило Кіш, [чехи] Богуміл Грабал (хоча він робив купу такого, що інші моральні авторитети заперечили би) і Вацлав Гавел. Останній для мене особливо важливий.

Міг би сказати, що моральним авторитетом є для мене святий Франциск Ассизький. Але я розумію, як це абстрактно. Бо наскільки в своєму повсякденному житті я можу орієнтуватися на те, що говорив і як поводив себе Франциск?

Натомість, Грабал і, особливо, Гавел є людьми з подібного історичного часу, ситуацій, заняття, соціального зрізу. Їх можна вважати оцінювачами тих виборів, які я роблю сам для себе.

Хоча ясно, що святий Франциск для мене поза конкуренцією [усміхається].

– У "НепрОстих" світом правлять ті, хто оповідають історії. Сучасний світ називають світом візуальних образів і кліпового мислення. Чи становить це загрозу для панування оповідачів?

– Якщо говорити про тих Непростих, те, що тепер перестали розказувати історії, може бути частиною їхнього сюжету, їхньої оповіді.

Історія втрати історій не перестає бути частиною стратегічного, великого, магістрального сюжету. Хоча його вияви можуть бути несумісними з оповіданням.

Якщо говорити про сучасний світ, то справді, стало дуже багато картинок, візуальних образів, але при цьому страшно багато людей тепер також пише. Навіть контакти в мережах – це свого роду писання і оповідання чогось.

Фрагментація, подрібненість оповіді, кліповість мислення дуже впливають на те, якими є люди і як вони дають собі раду в житті. Але це не перестає бути повноцінним фрагментом великої, довгої розповіді. Тому що про це можна розказати з точки зору епосу.

"Хотілося б, аби мої онуки та правнуки ще побачили незмінену природу, нерукотворні ландшафти". Фото: Катерина Москалюк

– За Борхесом існує всього чотири сюжети – про довге повернення додому, штурм укріпленого міста, про пошук і про самогубство Бога. Які історії видаються найцікавішими вам?

– Те, що зробив Борхес, є настільки сконцентрованим, що вичисляти ці сюжети саме по собі є окремим сюжетом. Така концентрація думки доступна тільки для унікальних людей, до яких належав Борхес – аналітик усього написаного і зробленого.

Але сюжетів і справді небагато, десяток-півтора. Особливої потреби вигадувати нові немає. Існуючі задовольняють попит тих, хто хоче отримати опис людського буття.

Найцікавішим для мене сюжетом, принаймні на теперішній час, є кінетичний мікс, схрещення різних життєвих ліній. Найцікавіший сюжет показує, як сходяться життя людей, які не мали би зійтись. Як із різних точок вони зближаються в часі і просторі, перетинаються. Це не вкорінена, а така ризоїдна генетика кочування по світу.

– В одному зі свіжих есеїв ви визначили чотири найбільші зміни, що припали на ваше покоління: крах Радянського Союзу, перетворення сміття на глобальну проблему, появу мобільного телефону і оцифрування літер. Якої зміни ви хотіли би для найближчих поколінь?

– Насправді тих змін є набагато більше. Наприклад, дуже суттєво змінилося поняття голоду і ситості. Також велика зміна сталася вбік зменшення насильства – що би там не говорили, але насильство набирає м’якших форм, воно стало менш брутальним.

Щодо бажаних змін, то нове і так прийде. А хотілося б, аби люди навчилися робити резервати природних ландшафтів, не витіснили їх зі свого життя. Хотілося б, аби мої онуки та правнуки ще побачили незмінену природу, нерукотворні ландшафти.

– Одним із найкращих ваших досвідів роботи поза написанням текстів ви називаєте роботу барменом. Який ваш улюблений напій?

– Я про це довго думав і зрозумів, що немає чогось такого одного улюбленого. Потім почав собі думати, що це, напевно, свідчить про мене як про подроблену, нецілісну особистість. Або багатофункціональну. Бо є мало речей, які я можу назвати улюбленими в тій чи іншій сфері.

Якщо повертатися до напоїв, то у різних ситуаціях, місцях, у різний момент року чи доби мені подобається щось інше. Ну але з неалкогольних напоїв я страшенно люблю квасне молоко, всілякі кефіри і ще люблю обліпиху, перетерту з цукром і розчинену у воді.

З алкогольних напоїв мені ніколи не здадуться недоречними центральноєвропейські білі сухі вина. Австрія, Словаччина, Мадярщина і навіть кавальчик Закарпаття.

"Я думаю про короткий роман і насправді збираюся його написати". Фото: Катерина Москалюк

– Австрія та Словаччина не дуже знані в світі як винні країни.

– Вино цих регіонів, можливо, не є таким перфектним, як десь у Франції чи Італії. З іншого боку, в цих місцях біле вино максимально втілює ті можливості, які здатен дати регіон, досягає досконалості. Червоне вино з цих місць уже слабше.

– І наостанок, неминуче запитання. Знаю, що про написання великого роману вам поки не йдеться. Тим не менш, коли і якою буде наступна книжка?

– Я думаю про короткий роман і насправді збираюся його написати. То мав би бути такий роман про побут. Ніяких великих пригод чи подій – роман про щодень, співжиття людей.

Не можу сказати, ніби мене мучить, що я не писав романів довгий час. Але мене вже почало мучити, що я не пишу тепер. І хочу це робити.

Я дочекався того, коли дуже хочу писати. Не тому, що треба, а через те, що передчуваю насолоду від цього.

Оксана Мамченкова, спеціально для УП.Культура