Едгар Вінницький: Граю на вулиці, щоб з’явилося покоління відкритих людей

Спочатку – пост у соціальних мережах. Він пише, яка вулиця стане його сценою, і вже за кілька годин розкладає на цьому місці свої інструменти та апаратуру.

Підключає гітару, мікрофон, усе налаштовує так, щоб музика лунала якомога далі.

Він іще не почав співати, а люди вже збираються навколо. Адже знають: хлопець у чорному плащі та капелюсі з гітарою в руках – це Едгар Вінницький, учасник шоу "Голос країни" і вуличний музикант із величезним досвідом.

Ще трохи підготовки – і він починає свій виступ.

УП.Культура слухала Едгара в різних місцях і містах, а потім поговорила – про особливий шлях у професії та свободу.

Я почав займатись музикою, вступивши в коледж. Вирішив навчатись у театральному, а там усі хлопці грали на гітарі.

Фото: Олександра Агєєва

Подумав, що теж почну грати, тим паче вдома лежить подарований бабусею інструмент. Я перевіз його в гуртожиток, і життя поділилось на "до" і "після".

Я захопився і з часом почав набридати знайомим своєю грою і співом. Тоді мені стало цього мало і я почав грати в парках та переходах. Потім вирішив розширити кордони й поєднати з іще однією улюбленою справою – подорожами.

Першим містом, в якому я влаштував вуличний концерт, була Москва. Це було три роки тому. Тоді в мене був а-ля продюсер, хоча насправді це був просто хлопець, який мав багато грошей і хотів так називатися.

Він вкладав кошти у те, що я подорожую, тому я був не проти.

Поїхав у Москву. Взяв акустичну гітару, трохи пограв на Арбаті, а вже через 15 хвилин мене забрали в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання – УП.Культура). Виявилось, грав я під час комендантської години. На щастя, швидко відпустили. (сміється)

Коли я тільки почав співати, було простіше. Нова пісня не завжди відрізнялася від старої. Все звучало однаково погано.

Зараз, коли приходить твоя аудиторія, котра знає репертуар, вона хоче нового. В такому разі я не можу ось так взяти і почати лажати. Необхідно хоч якось підготуватись.

Фото: Олександра Агєєва

Я завжди намагаюся приготувати до своїх концентрів нові композиції. Але часто ніхто не розуміє, що, наприклад, зараз прем’єра! Люди думають: "О, чергова пісня від цього хлопця. Добре звучить, нехай буде". Це стрес для вуличного музиканта.

Мої кавери схожі на переклад. Припустимо, лунає десь пісня, яку я чув мільйони разів. Одразу дивлюсь на реакцію людей і чекаю, що вона буде яскравою. Вони ж просто далі спілкуються і ніяк не реагують.

Це спонукає мене виконати цю пісню, але по-своєму. При цьому в мене немає цілі зробити її інакшою. Все набагато простіше: фішка в тому, що я просто беру і співаю як можу.

Зі сцени я ніколи не брешу. Можна брехати в повсякденному житті, але на сцені ти повинен бути максимально чесним.

Ті персонажі, яких я втілював у житті як актор, ними й залишаються. Я використовую хіба такі акторські скіли як харизматичність або вміння викрутитися з неочікуваних ситуацій.

На вулиці завжди відбуваються різні несподіванки, і треба постійно їх виправляти. Також потрбно тримати увагу публіки, композиційно виставляти виступ, а не просто співати пісню за піснею.

Музикант повинен розуміти, як і яка пісня впливає на слухачів. При цьому потрібно орієнтуватись просто зараз, у цей момент. Тому ніякі образи не вмикаю. Я такий, яким є у житті.

Я не гратиму шансон. Принаймні я сподіваюся, що Едгар через п’ять років залишиться із такими ж поглядами, як зараз. Насправді ж я не знаю, який той Едгар майбутнього. На жаль, не можу нічого пообіцяти (посміхається).

Ніколи не знаєш, що "правильно", а що – ні. Все дуже багатогранне, тому якщо скажу, що я ніколи не гратиму якусь музику – збрешу.

Мій ідеальний глядач – це, по-перше, слухач. (сміється). А взагалі люди автоматично ідеальні, якщо зупинилися!

Ось як це виглядає з мого боку: я виходжу робити на вулицю те, що мені подобається, а люди чомусь зупиняються навколо, ще й радіють. І що мені ще від них вимагати?

Я б і так це робив, адже люблю співати, і мені це подобається. Обмін енергією відбувається, і ти продовжуєш розвиватись заради цього, бо для мене це свого роду наркотик.

Я граю на вулиці для того, щоб з’явилось покоління відкритих людей. Хочу, щоб відбулося переродження суспільства й воно стало абсолютно новим.

Не знаю, чи відбудеться це за мого життя і чи відбудеться взагалі. Не знаю, що точно потрібно робити. Тому я роблю те, що мені здається ефективним і дієвим.

Фото: Liroom.com.ua

Я збираю людей навколо і кажу їм правильні речі. Збоку здається, що я просто співаю пісні.

А збирати стадіони – це відбудеться, рано чи пізно. Це доведеться зробити, щоб здійснити те, до чого йду.

Мені популярність потрібна тільки для того, щоб був певний авторитет в очах у слухачів, щоб якимсь чином я міг повпливати на них. Якщо хлопець, говорить про щось зі стадіону, він знає, про що говорить. А якщо тобі немає що сказати, то навіщо тобі популярність?

Я давно позбавився типової моделі поведінки "дім-робота".

У кожної людини є якась справа, яку їй хотілося б робити. Але в переважній більшості це такі справи, які для заробітку не є звичними.

Потрібно розуміти одну річ: справжнім професіоналом своєї справи можна стати тільки в тому випадку, якщо вона справді подобається. Схема дуже проста: ти береш свою улюблену справу, придумуєш як зробити її прибутковою і дієш.

На вулиці я граю, тому що люблю грати. Коли були важкі часи, це частково допомагало мені вижити. Але я не можу думати про гроші, коли граю на вулиці. Я виходжу віддавати, а не просити.

Загалом 70% музикантів, які вийшли на вулицю, зробили це не заради грошей. Те, що тут можна заробляти, розуміють згодом, як і те, що цього цілком вистачає для життя.

Я так не роблю, тому що тоді не буде моменту розвитку. Гроші, які я отримую на вулиці, витрачаю на заміну струн, ремонт обладнання, переїзди і харчування. На решту ж заробляю, граючи й співаючи на корпоративах.

Щоб почати робити те, що подобається і насолоджуватися життям, потрібно ризикувати.

Варто лише зрозуміти закономірність: ризикуєш для того, чого тобі по-справжньому хочеться – і воно обов’язково спрацьовує. Потім ще раз, і ще раз.

У людей, що відчули смак ризику, які спрямовані на те, що їм подобається, мислення змінюється кардинально.

Перший крок, який необхідно зробити – це крок із зони комфорту. І наступний – теж. Це і є кроки, які допомагають зрушити з місця і почати розвиватись.

Але не можна робити такі кроки нескінченну кількість разів: іноді варто відступити назад, щоб відштовхнутися знову.

Потрібно дуже добре розуміти й аналізувати те, що ти робиш. Потрібно говорити із самим собою. Всі відповіді всередині.

Нас із самого дитинства заганяють у рамки, на кшталт: "Гроші дістаються насилу. Щоб чогось досягти, потрібно пролити піт і кров". Я не погоджуюся із цим твердженням. Я лише роблю те, що мені подобається, і все відбувається само собою.

Чорні смуги – це тільки наше сприйняття. Насправді це неймовірний досвід, який отримуєш і використовуєш в майбутньому.

Якби я не отримав якийсь негативний досвід у минулому, не зміг би змінити своє майбутнє, знову вийти із зони комфорту й отримати позитив. Просто треба зняти всі ці лусочки й знову стати дитиною. І подумати: "Чого я хочу?".

Колись батьки мені говорили: "Ти хочеш стати артистом… Це неможливо". І тоді я запитав: "У вас є хоч один знайомий успішний артист?". Відповіді я не отримав. Люди орієнтуються на негативні результати тих, хто не спробував дійти до кінця.

У підсумку в тебе все вийде! Ти займатимешся тим, чим займаєшся зараз, отримуватимеш від цього задоволення. Той шлях, який ти проходитимеш – це і є твоє життя, і від нього потрібно отримувати задоволення.

Щастя – це гармонія із собою та Всесвітом. Щастя неможливе без балансу.

[L]Для того, щоб досягти мети, не потрібно нічого планувати, але варто вміти розподіляти свій час, сили та ресурси. Не можна безглуздо витрачати енергію.

Потрібно розуміти, чого тобі не вистачає для досягнення мети, і робити все, щоб ця нестача зникла. Можна скласти собі план дій, але тоді з’являється ризик, що перестанеш отримувати задоволення від процесу.

Спонтанне життя набагато цікавіше за розплановане.

Я практикую візуалізацію. Це працює, причому завжди. Є дуже яскравий приклад, який це доводить.

Усе сталося буквально за два тижні. Мені потрібен був новий кофр для гітари. Такі речі коштують не дуже дешево: близько 100 доларів.

Я відразу його собі уявив, ніби він уже в мене є, хоч і знав, що грошей на нього немає і раптово вони не з'являться. Це було звичайним бажанням, яке існувало у моїй підсвідомості. Через кілька днів я про це забув.

Тиждень потому я грав у Львові. Сталось непередбачуване: мій старий кофр переїхала машина. Очевидці встигли записати номер машини. Водій повернувся вже із поліцією і за завдані збитки дав гроші на кейс.

Придумати такий план досягнення цієї мети, погодьтеся, неможливо. Ніколи не можна передбачити, як усе станеться.

Важливо розуміти, чого ти хочеш, і робити в цьому напрямку все, що можеш. Наприклад, говорити "так" на нові пропозиції і можливості.

Отримати бажане людям заважають їхні ж думки. Усі рішення все одно приймаємо ми. Найдурніше виправдання, яке тільки можна вигадати – це звинуватити когось іншого. Тільки ти сам відповідаєш за свої дії та життя.

Я впевнений, що кожна людина може жити добре. Тож будьте дітьми – насолоджуйтеся!

Олександра Агєєва, спеціально для УП.Культура

Титульне зображення на сторінці: Олександра Агєєва