"Два пасинки Митрополита": уривок із нового роману Владислава Івченка

Вихованці Митрополита Шептицького – Теофіл Володимирський та Іван Великодній – щойно закінчили духовну семінарію.

Іван розпочинає служіння в далекому гірському селі, а закоханий Теофіл зволікає з висвяченням й залишається у Львові поруч із Митрополитом.

Страждання й смерть, що прийшли з Другою світовою, кардинально змінюють цінності й переконання героїв, а врешті – і їхні долі.

Обох чоловіків окупанти намагаються використати, щоб схилити Митрополита на свій бік.

Жорстокі вбивства, несподівані зради, ігри з совістю, погрози й шантажі штовхають Івана й Теофіла на важкий шлях.

Чи вдасться побороти зло силою віри чи доведеться взяти до рук інакшу зброю – питання, до якого пасинки Митрополита зовсім не готові.

Книгу "Два пасинки Митрополита" випустило видавництво "Discursus". Пропонуємо читачам і читачкам УП.Культура уривок із неї.

***

– А як ми можемо сприймати ваші нескінчені скарги до Москви? Що це, як не виявлення ворожості до радянської влади та її представників на звільнених територіях? Що? – спитав голомозий генерал, його прізвище було Савін.

– Як громадянин радянської держави я маю право скаржитися на дії місцевої влади, які вважаю помилковими, – відповів Кир Андрей.

Розмова проходила в колишній будівлі Міських електричних закладів на вулиці Пелчинській, де тепер розміщувалося управління НКВС. Сюди приходили всі керівники релігійних громад, з якими вели довгі бесіди. Комусь пропонували полишити релігійну діяльність та поїхати в глибину СРСР, когось намагалися залякати чи завербувати. Кир Андрей приїздив на ці бесіди щотижня.

– Помилковими? Та хто ви такий, щоб оцінювати радянську владу!

– Я скаржуся не на владу, а на конкретні рішення. На закриття шкіл, на звільнення віруючих з роботи, на величезні податки, які ви наклали на наші громади.

– Податки платять всі релігійні установи.

– Але розмір їх такий, наче в кожному храмі є нафтова вишка чи джерело готівки. Сталінська конституція не забороняє релігію і не вимагає від громадян позбутися своїх релігійних переконань, а ось накладені податки фактично ставлять наші громади на межу виживання, вірніше, за межу. Тому я і спрямовував на це увагу товариша Хрущова як керівника партії в Україні і товариша Сталіна як очільника держави.

– Ваша церква – досить багата організація, вона в змозі заплатити.

– Ви забрали в нас майже все майно, позбавивши всіх доходів, окрім пожертвувань наших вірних. А тепер ви ще і змушуєте виплачувати величезні податки, які важким тягарем лягають на нашу паству, на простих радянських громадян. Я не хочу і не можу з цим змиритися, тому скаржився і буду скаржитися, буду просити та вимагати дотримання прав та свобод, які гарантує сталінська конституція.

– Для діалогу потрібно, щоб кожна зі сторін ішла назустріч одна одній, товаришу Митрополите. Але з вашого боку ми не бачимо якихось дій, що мали б довести вашу прихильність радянській владі.

– Я вже стара людина, то я не розумію мови натяків. Вона мене дратує й обурює. Ви не кажете, що церква заборонена, але ви робите все, щоб паралізувати її служіння. Ви не кажете, що ви хочете, але натякаєте, що щось таки хочете і я мушу здогадатися, що саме. Я застарий для таких фокусів.

– Я думаю, ви здогадуєтеся, до чого я веду.

– Ні, не здогадуюся.

– Розумієте, товаришу Митрополите, нас не влаштовує, що досить велика релігійна організація на теренах нашої країни підпорядковується центру впливу за кордоном.

– Папі Римському підпорядковуються вірні у десятках країн по всьому світові.

– Можливо, країни, що досі перебувають у кайданах світового імперіалізму, це і влаштовує, але ми – соціалістична країна і ми не можемо змиритися з цим прикрим фактом.

– То ви будете нас нищити?

– А ви б цього хотіли?

– Звісно, ні!

– То зробіть крок назустріч! Скиньте римський ошийник, скажіть: "Ми не з Папою, ми з радянським народом, комуністичною партією та товаришем Сталіним!"

Кир Андрей заморено подивився на генерала.

– Щоб скинути ошийник, його треба спочатку одягнути. На нашій церкві ошийника немає. На цьому наша розмова закінчена, чи є ще щось?

– Закінчена, товаришу Митрополите.

Кир Андрей важко підвівся і пішов до дверей.

– Бачу, у вас проблеми з ногами. Ми можемо допомогти вам з лікарями.

Кир Андрей зупинився, подивився на генерала.

– Допомогти? Та ви ж арештували мого лікаря.

– Виявилося, що він був пов’язаний з українськими націоналістами, тобто був небезпечний для суспільства. Але в нас є нічим не гірші лікарі.

– Ні, дякую.

Кир Андрей вийшов. За кілька секунд до кабінету з непомітних дверей вийшов полковник Скорик, який слухав розмову.

– Нам треба його брати, брати так, щоб він не міг смикнутися! – сказав Савін.

– Ми працюємо над цим. Ми завели лікаря, свого лікаря, який не тільки сповіщає нас про стан здоров’я Митрополита, але й доповідає про всі розмови з ним. На жаль, поки що Митрополит не дуже говіркий.

– А що з тим попом, його вихованцем?

– Він був майже в наших руках, але все зірвалося. Цього попа побачив один з наших бійців, що проходив лікування. Впізнав, спробував затримати, але піп зміг вирватися. Поки прибули наші бійці, він вже втік. Але ми знаємо, де він переховується у горах. Готуємо операцію, візьмемо його там. Думаю, що коли цей Іван буде у нас в руках, то Митрополит змушений буде дослухатися до наших поглядів.

– Скорику, більше провалів не мусить бути, – тихо сказав генерал.

– Так точно.

– Жодних провалів. Вже цього тижня вихованець Митрополита буде у нас.

– Ось і добре. Працюй.

Скорик вийшов, вже у своєму кабінеті наказав зв’язатися зі старшим лейтенантом Фофановим.

***

Теофіл вже був у горах. Знав ці місця з часів походів із пластунами, ішов лісовими стежками, села оминав, бо там були совіти, які б неодмінно запідозрили перехожого. Їжа у Теофіла вже закінчилася, але він про це не турбувався, бо розраховував вже сьогодні вийти на хлопців.

Чув, що саме в цих краях діяла чота Зенона. Наче взимку вони потрапили у засідку, втратили багато людей, але частина змогла врятуватися і продовжити боротьбу. Те, що треба.

Теофіл поспішав, коли внизу, там, де проходила дорога, почув гуркотіння двигунів. Пробіг далі стежиною, потім спустився до місцини, звідки дорога проглядалася. Побачив вантажівки з солдатами. Одну, другу, третю. І танк. Колона проїхала далі, в бік Кутів.

Теофіл теж ішов туди. Тепер побіг. За півгодини наздогнав колону. Дорогу розмило талими водами, тому танк по одній тягав вантажівки через багно. Теофіл побіг далі, до моста через поточок, що перетворився зараз на бурхливу річку. Міст ледь стояв, аж хитався.

Теофіл засів у кущах. Дочекався, поки приїхала колона. Солдати вистрибнули з вантажівок. Старший лейтенант Фофанов, що командував операцією, пояснив задачі двом молодшим лейтенантам. Вода з потічку шуміла, то Теофіл чув лише окремі слова. Здається, совіти збиралися оточувати чоту. Он місток перейшла одна група з п’ятнадцяти бійців, за нею ще одна з десяти, а потім головна з тридцяти. Рушили.

Біля вантажівок залишилися водії та екіпаж танка. Закурили, балакали. Потім один відійшов до вітру. Якраз у бік Теофіла. Солдатик і скрикнути не встиг. Гвинтівку з собою не брав, а ось на поясі висіло дві гранати. Теофіл їх забрав, поплазував до дороги. Побачив, що інші солдати зброю тримали при собі, прислухалися.

Теофіл кинув одну гранату. Вона впала біля солдат, ті встигли озирнутися, один, навіть, скрикнув, потім пролунав вибух. Теофіл підвівся і побіг, тримаючи по пістолету в кожній руці. Дострелив тих, хто залишився живий. Зазирнув у кузов до однієї з машин. Там був ящик з гранатами. Частину розбирали солдати, які ішли у гори, а частина залишилася.

Теофіл узяв кілька гранат, кинув у люк танка. Відбіг. Слабкий вибух, потім сильніший, а потім зовсім сильний і башта танка аж підстрибнула, впала назад, похнюпившись дулом. По гранаті в кабіни вантажівок, щоби вже не їздили. Всі інші Теофіл забрав у мішок, узятий в одного з убитих, а також гвинтівку у руки і побіг у гори. Засів неподалік.

Он побачив, як прибігли кілька совітів, щоб подивитися, що тут коїться. Теофіл дав їм перейти місток, а потім вистрелив. Сподівався, що їх охопить паніка, вони побіжать і він по одному виб’є їх, наче в тирі. Але совіти попадали і почали відстрілюватися. Теофіл не відповів, крався лісом геть.

Вийшов на стежину. Побіг далі. Потім ще кілька разів кидав гранати. Бійці мали почути і не підпустити совітів. І дійсно, невдовзі у горах залунала стрілянина. Теофіл потрохи наближався до місця бою, кілька разів вистрелив у спину совітам, відволік їх увагу, відступив. Бій протривав ще кілька годин, потім совіти відступили.

Теофіл шукав своїх, Кліщ його ледь не підстрелив.

– Свої, – сказав Теофіл. І промовив польською, щоб довести, що не совіт, бо ті польської не знали.

– Кидай зброю! – сказав Кліщ, розпалений боєм.

– У мене тут торба гранат, її теж кидати?

– Звідки в тебе гранати?

– У совітів відбив. Я їм танк підбив і вантажівки спалив. Сюрприз. Веди мене до Зенона.

– Звідки про нього знаєш?

– Про нього всі тут знають.

– А ти сам хто?

– Я? З вами тепер буду.

– Звати тебе як?

– Теофіл. Веди до своїх, – сказав Теофіл. Він говорив так впевнено, що Кліщ не наважився суперечити. Привів до Зенона. Той дивився підозріло, наказав обшукати. У Теофіла знайшли кілька пістолетів, торбу гранат і гвинтівку. Все совітське. Він розповів, що ішов до хлопців, випадково побачив, що совіти готують операцію і втрутився.

– Треба звідси тікати.

– І чого це? – спитав Зенон.

– Бо совіти знають, де знаходиться криївка.

– Звідки вони можуть знати?

– А ось це вже ти подумай. Але знають. Планували оточити, виставити заслони на двох стежках, якими б ви відступали.

– Звідки ти це знаєш? – спитав Зенон. Йому не хотілося думати, що його чоту лише дивом не знищили.

– Я сидів у кущах і бачив, як командир совітів віддавав накази. У нього в руках була мапа з позначкою. Вони не ліс прочісували, вони знали куди іти і завтра повторять те, що не вдалося сьогодні. То треба йти звідси.

– А що, як ти все брешеш? Що, як ти шпигун?

– Відправ людей у розвідку. Підбитий танк тебе ж мусить переконати? – спитав Теофіл. Він дивився в очі, не відводив погляд, був спокійним та впевненим. Чортів красунчик, в ньому проглядалася порода, кожен відчував себе поруч з ним незграбним мужиком.

Гарт із цікавістю роздивлявся Теофіла. Гарту не подобалося, що Фофанов вирішив знищити чоту. Бо ж без чоти він був Фофанову не потрібен. Але тут ось таке сталося, операція совітів зірвалася, їм завадили. Невже цей хлопець, один, міг таке зробити?

Зенон наказав Кліщу збігати до моста і подивитися, що там. А за новачком наказав уважно дивитися. Одразу троє хлопців стерегли Теофіла. А тут з молитви повернувся Іван. Він побачив Теофіла, скрикнув і кинувся обніматися.

– Тео! Тео! Тео! Як ти тут опинився? – Іван аж стрибав від радості.

– Ти його знаєш? – спитав Зенон.

– Так, це мій брат! Брат! Тео, Господи! – Іван обійняв Тео і так притиснув, що той аж застогнав.

– Обережно, Ваню.

– А що з тобою?

– Поранення.

– Поранення? – зацікавився Зенон. – Що за поранення? Покажи.

Зенон подумав, що побачить сліди побоїв. Це свідчитиме, що хлопця схопили совіти, зламали і відправили сюди шпигуном. Теофіл показав шрам на животі. Від удару ножем. Зенон розгубився. Совіти б не били ножем у живіт.

[L]– Брате, хто це тебе?

– Одна нехороша людина. Хлопці, збирайтеся. Совіти прийдуть сюди завтра. Треба відступити, якщо не хочемо потрапити в оточення.

Всі подивилися на Теофіла, потім на Зенона. Той кивнув.

– Добре, збирайтеся. Але якщо Кліщ не побачить того, про що ти говорив, я вважатиму тебе зрадником! – сказав Зенон.

Хлопці почали збиратися, Іван нагодував Теофіла, розпитував про те, де він був. Тео сказав, що не хоче про це говорити. Ліг трохи перепочити. Аж ось прибіг Кліщ, віддихався і підтвердив і про спалений танк, і про вантажівки. Сказав, що совітів побільшало, чи не дві сотні. І гармата в них є.

– Тоді відступаємо! – сказав Зенон. – Гарте, візьми двох бійців і розвідай по стежині. Щоб там не було сюрпризів.

Загін швидко вирушив, а Зенон ще встановив навколо криївки кілька мін. Сюрпризи для совітів. Потім вже наздогнав чоту. Без криївки буде важко, але зима позаду, то витримають. І знайдуть нове, ще краще місце.

Владислав Івченко "Два пасинки Митрополита"

Видавництво "Discursus"

Титульне фото на сторінці: Nitrub/Depositphotos