"Коханці юстиції". Уривок з нового роману Юрія Андруховича

Писати "Коханців Юстиції" Юрій Андрухович почав 27 років тому, навіть не знаючи про те, що це буде роман і що він саме так називатиметься.

"І щоб він мені врешті написався, – каже автор, – я мусив кілька разів ставати іншою людиною.

[L]Я не вигадував цих історій: вони самі мене знаходили, а я лише доповнював їх вірогідними деталями.

Хотілося створити густо-насичений і в той же час абсолютно захопливий текст, від якого читачеві дуже нелегко відірватися".

"Коханці Юстиції" – це параісторичний роман, у якому окремі життєписи з притаманною автору композиційно-стилістичною майстерністю об’єднуються в художню цілість і аж волають про восьми-з-половиною-серійну кінематографічну реалізацію.

У романі ви знайдете – родинно-побутові і політичні вбивства, зґвалтування і грабунки, розбещення малолітніх і загадкове відокремлення голови, ідейні зради і зради заради ідеї, закладені різним дияволам душі й не завжди справедливі, але часто жахливі покарання.

Чого ще треба, щоб читач відчув себе благим і з насолодою усвідомив свою моральну перевагу над нещасними коханцями примхливої Юстиції?

Вже з 29 грудня новинку можна буде знайти на полицях книгарень України, а ми поки ексклюзивно публікуємо уривок з неї.

Сказати, що моторошна новина зворохобила все наше місто – це нічого не сказати.

Річ у тім, що в нас уже порівняно давно нічого не відбувалося. Тим більше, нічого жахливого. Наше місто можна було вважати цілком благословенним і навіть – якби не панівний науково-атеїстичний світогляд тієї пори – богоспасенним.

Грізні часи, коли налякані збройним лісовим підпіллям родини партійного активу та вищого командного складу про всяк випадок ночували не у своїх помешканнях типу "люкс", а в казармах військових частин, канули в Лету і здавалися кошмарними снами далекого минулого.

Останні політичні процеси над буржуазними націоналістами відшаленіли ще 1965-го.

До наступної їхньої хвилі, значно повальнішої (так званої операції "Блок"), залишалося ще добрих півроку, тож ніхто з мешканців нашого міста і країни загалом ще навіть не здогадувався, скільки потаємних ворогів трудящого народу зненацька виявиться поруч із нами і серед нас.

Тобто початок літа року 1971-го можна вважати апогеєм сумирного безподієвого існування, особливо в нашому місті, що до того ж уже деякий час заслужено втішалося найнижчим у республіці рівнем злочинності.

Ну й от вам – обезголовлений труп!

Шок від кривавої сенсації значно посилювався тим, що її отак собі просто-звичайнісінько (щось у лісі здохло?!) транслювали засоби масового інформування, на той час усі без винятку принципово асенсаційні.

Це сьогодні нас по всіх каналах напаковують безкінечними звірячими хроніками – цинічними й особливо цинічними, патологічними, апокаліптичними, протиприродними.

Ну кого нині могла б узагалі хоч трохи вразити новина про якесь тіло без голови?

Однак у ті часи таких новин просто не існувало. І якщо в тодішніх зведеннях виникало хоч трохи брутальності чи жорстокості, то це мусило стосуватися лише капіталістично занепалого й давно зогнилого Заходу.

Це в них, буржуїнів, людей викрадали серед білого дня на вулиці, катували струмом, укочували в асфальт і замуровували в бетон.

Нам, маленьким громадянам іншої країни, залишалося все життя невимовно тішитися з тієї щасливої випадковості, що на світ нас було приведено не в якихось остаточно збожеволілих від злочинності США, не в жахному мілітаризованому Ізраїлі чи фашистській Іспанії, не в мафіозній Італії. Як же нам щастило!

Протрансльована з радіорепродуктора новина про жахне вбивство, скоєне в такому провінційному і сумирному населеному пункті, як наш невеличкий обласний центр, об’єктивно завдавала доволі нищівного удару по тій безконфліктній картині світу, що її всіма силами створювала для нас система і передусім школа.

Тепер вона – і картина, і система, і школа – гучно затріщала, не витримуючи жодної критики.

Навчальний рік саме закінчувався, але ми все ще ходили на так звану виробничу практику, під час якої по п’ять-шість годин на день порпалися на шкільних грядках.

Зрозуміло, що всі наші розмови точилися навколо Безголового.

Це було зловісне вторгнення трупа у наш світ.

Правди ніде сховати – ми любили темні фантазії. На цвинтарях нас понад усе приваблювали так звані зони самогубців, занедбані, безіменні, позбавлені ангелів та хрестів.

Тому ми знали, що отой, приміром, густо порослий черемшею горбочок – то залишки жалюгідного поховання такого собі "коломийського педофіла", який колись у незапам’ятну давнину мав зухвалість кинутися під потяг саме на нашому вокзалі.

Чи знали ми тоді слово "педофіл"?

Абсолютно ні. Але ми розуміли, що малося на увазі. Ми любили темні закапелки сексу, натяки на статеві дивовижі та збочення.

І все ж не річка. Бо річка ж була іншою зоною!

Річку, нашу дорогу Золоту Бистрицю, було осквернено. Раніше для кожного з нас вона була чимось на зразок найвищого прояву літа, його чуттєвою концентрацією.

Ми, юні натуралісти, зелені патрульні, піонери-герої, ганяли до неї на роверах, стрибали в її зеленуваті води з берегів і кладок, бісилися й казилися в її штучних ковбанях, розкладали над нею вогнища, викурювали перші в житті сигарети з фільтром, влаштовували масові бійки район на район (проти нас були Майзлі, Гірка за нас), а надвечірньої пори в її зарослях-джунґлях підглядали за гріхопадіннями старших пацанів або солдатів авіаполку та їхніх добровільних жертв, з яких не одна могла виявитися нам ровесницею. Деякі з них уже не обходилися без ліфчиків, і це був сигнал для нового сезону полювань.

Чи знали ми тоді слово "вуаєризм"?

Абсолютно ні. Та все одно річка була головним сенсом нашого літнього існування. І коли світ затягувало дощами (як тоді 69-го, року великої повені), ми не могли знайти собі місця і мало не з розпачем відраховували змарновані без нашої райської річки дні канікул.

Тепер же виявлялося, що на її берегах трапляються безголові трупи. І хтось їх такими робить: людина не може позбавити себе голови сама. Хіба що покладеться нею на залізничну колію, але це не той випадок.

Отже, тут не обійшлося без убивці. Хтось учинив це макабричне злодіяння, а потім приволік нещасного трупа на берег.

Обвисле, велике, атлетичної статури і, мабуть, вельми громіздке мертве тіло. Двиганити такий тягар і незручно, й невдячно. Тобто вбивця напевно був не сам.

Вбивця та його спільники. І вони десь тут, коло нас, у цьому тихому місті, де нічого не відбувається, вони лазять цими надрічковими зарослями і збуджено дихають, визначаючи майбутню жертву і витріщаючись на неї приблизно так, як Дзюні Стрончевської Фелюсь на мене.

Що все-таки трапилося? За яких обставин? Як і чому? Нам понад усе хотілося знати деталі, проте радіо ними не ділилося. Тільки один і той самий текст по кілька разів на день протягом ледь не тижня: "Особу вбитого не встановлено. Татуювання та інші особливі прикмети на тілі відсутні. Телефонуйте 02".

Юрій Андрухович

Ілюстрації Артема Колядинського