"Амстердам-Київ. І трохи святого Миколая". Уривок з роману Галини Рис

Ця історія розпочнеться з переплутаних в аеропорту валіз.

Удома заклопотана роботою та сімейною рутиною Олена знайде в не зовсім своїй валізі чужі речі, а несміливий Марко, окрім туфель та суконь, щось значно цікавіше – незавершений рукопис про Миколая і його життя ще задовго до того, як той став казковим добродієм.

Марко пообіцяє собі знайти авторку тексту та повернути загублений рукопис. І дотримає обіцянку. А далі, як це зазвичай буває, між героями з’явиться щось більше, ніж дружба…

Зворушлива історія про вірність, кохання та диво, яким завжди є місце в нашому житті.

Книгу "Амстердам-Київ. І трохи святого Миколая" випустило видавництво Discursus. Пропонуємо читачам і читачкам уривок із неї.

Галина Рис: "Амстердам-Київ. І трохи святого Миколая"

У понеділок на світанку Олена поклала до дорожньої валізи на коліщатках запасне взуття, сукенку, блузку, штани, спідницю і рукопис про Миколая Чудотворця.

Справа від одягу втиснула аптечку, зліва – косметичку і шкарпетки.

Найнеобхідніші речі вирішила взяти із собою в літак у невеличку сумочку.

Вона трохи вагалася, чи не покласти їй туди і рукопис, однак він до неї відверто не влазив: кутики зошита стирчали зі всіх сторін.

До того ж, коли рукопис був усередині, сумочка вперто не хотіла закриватися.

"Ех, можливо, Остап має рацію...", – подумала вона.

Остап постійно сміявся з неї через те, що вона пише свої книги від руки замість того, щоб одразу набирати їх на комп’ютері.

Однак, зазвичай, Олена на те не зважала. Їй подобалося відчуття доторку до ручки та до паперу. Писання від руки і близько не могло зрівнятися з клацанням по клавіатурі.

До того ж, зошити та блокноти, у котрих вона писала, важили значно менше, ніж її старий ноутбук. То ж вона могла писати всюди і повсякчас, не гаючи ні миті: сидячи в залі очікування, стоячи в черзі, їдучи в потязі чи летячи в літаку, уранці перед роботою або ж увечері, коли всі сплять.

І хоча бувало так, що вільних хвилин залишалося вкрай мало, вона не покладала рук і витворювала той дивний неіснуючий світ клаптик за клаптиком.

До цього часу вона завжди писала тільки короткі оповідання. Так було простіше.

Не потрібно було пам’ятати про численні сюжетні лінії та точки їхнього перетину.

Не було потреби перевтілюватися в десяток різних персонажів, намагаючись зрозуміти їхні почуття.

З легкістю можна було уникнути смерті. Одна тема. Один головний персонаж. Усе просто!

Можна було мати при собі маленький блокнотик, у якому поміщалася вся історія.

Можна було почати писати рано-вранці й закінчити увечері наступного дня.

Але все ж Олені раптом захотілося більше. Їй хотілося не лише зрозуміти свого улюбленого духовного ментора, але й подумки опинитися в тому далекому світі, у якому він колись жив.

Це була перша Оленина книга. І була вона про Миколая Чудотворця. Вона описувала його життя, починаючи з ранніх років і аж до статечного віку.

То була мука і насолода водночас. Пишучи таку книгу, вона мусила весь час послуговуватися історичними джерелами, довідками й писемними згадками про самого Миколая та про історичну епоху, у якій він жив.

А що даних із тих днів збереглося обмаль, більшу частину тексту довелося домислити й довигадувати.

Олена закрила валізу і спустилася до рецепції готелю. Там вона віддала ключі, подякувала, попрощалася.

Перед входом до готелю на неї вже чекало таксі. Олена вмостилася на переднє сидіння й попросила їхати на летовище. Водій кивнув і помчав за місто.

На летовищі все було, як завше: люди з великими валізами поспішали поскоріш зайняти чергу в довгих вервицях подорожніх; ніхто не звертав ні на кого жодної уваги.

Олена доволі швидко отримала квиток із місцем біля вікна та здала свою чорну валізу в багаж, однак черга на перевірку речей та на паспортний контроль виявилася немилосердно повільною.

Якась жіночка пробувала посперечатися з місцевим охоронцем на тему свого шампуню, але намарно; охоронець сказав, що баночка занадто велика, і викинув його у сміття.

Олена зітхнула. Боротьба з шампуневими "терористами" стомлювала.

Врешті черга дійшла й до Олени. Вона виклала телефон та всі інші речі, котрі мала в кишенях, і разом із сумочкою поклала їх на конвеєр.

Оскільки взуття в неї було на підборах і мало металеві елементи, її попросили роззутися і пройти через кабіну перевірки босоніж.

Отримавши свої речі, а також усі необхідні штампи та печатки, вона поспішила до воріт номер п’ять, де мала відбуватися посадка на рейс "Амстердам-Київ".

Коли літак нарешті оголосили, Олена стала в чергу позаду симпатичного чоловіка з довгим волоссям, зібраним у хвостик. Уже через п’ять хвилин вони піднялися на борт літака.

Чоловік, що стояв у черзі перед нею, виявився її сусідом. Він пропустив її на місце біля вікна і ще перед тим, як літак встиг злетіти, пристебнув ремені безпеки й заснув.

Протягом усього польоту Олена роздивлялася хмари і думала про те, кого з персонажів варто було б додати до її роману. Стюардеси раз по раз виривали її з роздумів, пропонуючи то зимну воду, то шоколадні батончики.

Врешті літак почав опускатися. Олені позакладало вуха. Літак рвучко рвонув донизу, завдавши вухам непогамовного болю. Коли він нарешті приземлився, Олені стало легше.

Чоловік, що сидів поруч, прокинувся. Обоє чекали сигналу, котрий дозволив би відстебнути ремені безпеки.

Люди попереду не чекали. Вони чхати хотіли на правила і, вставши зі своїх сидінь, уже діставали речі з верхніх полиць.

Літак різко загальмував, і одна із жіночок, що стояли у проході, впала, кленучи пілота на чім світ стоїть і присягаючись ніколи більше не літати літаками цієї авіакомпанії.

Якийсь чоловік допоміг їй підвестися, за що отримав зауваження: мовляв, "треба було мене ловити, коли я падала, а тепер уже надто пізно".

"Є ж такі люди, котрим неможливо догодити", – подумала Олена.

Пасажири врешті позабирали свої речі і по трапу спустилися на землю.

Олена попрямувала до смуги для багажу. Багаж затримувався. Вона зітхнула. Щоб якось згаяти час, увімкнула свій стільниковий телефон і заходилася міняти сім-карту.

Як тільки нова карта була всередині, їй почали сипатися смс-ки про пропущені дзвінки, здебільшого з роботи. Хоча не всі. Один був з дому.

Вона натиснула кнопку дзвінка, і на екрані з’явився напис: "Ви телефонуєте до абонента "Синочок". За хвилю у слухавці залунав дзвінкий хлопчачий голос:

– Мамо, я за тобою скучив!

– Привіт, моє янголятко! Мама також за тобою скучила! – мовила вона.

– Як ти? У тебе все гаразд?

– Так. Ми вчора ходили на морозиво.

– На морозиво? Ти ж недавно хворів! Ану дай телефон татові.

– Його немає.

– Як то немає?

– Він замкнувся на ключ у сусідній кімнаті.

Олену охопила хвиля люті.

Остап вважав, що вона занадто труситься над їхнім сином, а вона думала, що все якраз навпаки: вона переживає за дитину саме стільки, скільки потрібно, а він поводиться безвідповідально.

Через цю розбіжність у поглядах вони безперестанку сварилися.

– Петрику, – мовила Олена, відійшовши від смуги з багажем і обернувшись спиною до людей. – Ану біжи і постукай у двері. Скажи татові, щоб негайно відчиняв, тому що дзвонить мама.

Петрик послухався. Однак йому так і не вдалося достукатися до тата.

Тоді вона попрощалася з сином і почала надзвонювати Остапові. На дванадцятому гудку він таки підняв слухавку:

– Що трапилося? – запитав він.

– Це я тебе хотіла спитати, що трапилося? – упівголоса просичала Олена. – Як ти міг лишити дитину без нагляду? Що ти робиш? – На останньому реченні Олена зірвалася на крик. – Що можна такого важливого робити, щоб не можна було тримати дитину поруч?!

– Я працював. Яка муха тебе вкусила? Із Петриком усе гаразд. Він бавиться в сусідній кімнаті. І взагалі, йому вже шість років. У його віці батьки залишали мене вдома самого.

– І що з того вийшло? Виросло з тебе отаке безвідповідальне абищо.

– Думай, що говориш, – відказав Остап і поклав слухавку.

Олена спробувала додзвонитися ще раз, однак їй це не вдалося. Остап працював адвокатом і любив, щоб останнє слово було за ним.

Натомість, їй почали дзвонити з роботи. Вона прийняла два важливі дзвінки від своїх наукових керівників та один від секретарки, що хотіла повідомити їй про те, що один професор у них на кафедрі захворів і їхню зустріч доведеться перенести.

Тому, коли всі телефонні розмови нарешті завершилися, сердита, немов оса, вона полетіла до смуги з багажем, котрий, вочевидь, давно прибув.

Люди забирали свої валізи один за одним.

Олена швидко помітила чорну валізу середнього розміру і зняла її зі смуги. Валіза видалася їй на диво важкою, але вона на те не зважала.

Пройшовши паспортний контроль, покотила прямісінько до найближчого таксі, котре довезло її аж до залізничного вокзалу.

На вокзалі було людно і шумно. Сумний і невеселий голос диктора запрошував приїжджих на екскурсію; бабці сиділи на розкладних стільцях то там то сям і торгували соняшниковим насінням та тортами "Хрещатик"; із метро щохвилини з’являлися все нові й нові юрми людей; пара бездомних волоцюг голосно з’ясовувала стосунки просто на автобусній зупинці.

Олена стиснула ручку валізи й попрямувала до будівлі залізничного вокзалу. Опинившись усередині, вона прислухалася. Саме оголошували її потяг.

Олена спершу хотіла купити пляшку води в дорогу, але черги до кіосків були надто довгі, а вільного часу – катма. Тому вона зітхнула і ще сердитіша, ніж до того, пішла на шостий перон.

Біля її купейного вагона стояла молода сім’я. Подружжя і двоє малих дітей. Провідник не хотів пускати їх до потяга, бо жінка забула вдома свій паспорт:

– Та майте Бога в серці, – казала вона. – Ви що, хочете, щоб уся моя сім’я поїхала, а я тут сама лишилася? Я ж Вам кажу, я забула паспорт удома, тому що в мене було багато інших клопотів. Як це я їх залишу? Я б ніколи не залишила свою сім’ю навіть на один день!

Олена вкотре зітхнула. Відколи вона почала писати докторську дисертацію на історичному факультеті Тернопільського університету, їй часто доводилося залишати свою сім’ю, щоб поїхати у відрядження: на наукову конференцію, на археологічні розкопки, до архіву чи до бібліотеки в іншому місті.

[L]Часом доводилося їхати довше, ніж на один день. Остап тоді залишався пильнувати Петрика, а в неї з’являлися лічені хвилини між роботою і сном, щоб, окрім усього іншого, писати свою нову книгу.

Вона не наважувалася кинути наукову кар’єру і заробляти на життя писанням прози. Тому доводилося розриватися між роботою, сім’єю і письмом.

Письмо було для неї чимось меншим, ніж робота, бо не приносило грошей, однак більшим, ніж хобі. Олена просто не могла не писати. Відповідно, зі шкури лізла, аби лишень написати цікаву книгу.

Опинившись нарешті у своєму купе, Олена розкрила валізу і… На своє велике здивування, побачила там силу-силенну пакунків і пакуночків, виготовлених із традиційного для Нідерландів подарункового паперу: білого із синім орнаментом.

"Це мені сниться", – подумала Олена і закрила валізу. Тоді відкрила її знову. Нічого не змінилося, у валізі і далі були лише пакунки, пакуночки та інші незнайомі їй речі.

Думки роєм крутилися в Олениній голові: "Вискочити з потяга і їхати на летовище? Шукати в інтернеті телефони служби загубленого багажу? Піти до вагону-ресторану і купити кляту воду?"

Тим часом потяг рушив. Коліщата мелодійно застукотіли. До купе ввійшла провідниця зі словами:

– Прошу квиточки!

Олена неуважно подала їй свій квиток і опустилася на сидіння поруч із огрядною жіночкою, що, вочевидь, мала місце на верхній поличці. Від жіночки пахло бутербродами з ковбасою. Вона тяжко сопіла і вряди-годи покашлювала.

Це все не мало для Олени жодного значення. Єдиним питанням, котре її зараз хвилювало, було: "Де зараз Миколай?"

Галина Рис, "Амстердам-Київ. І трохи святого Миколая", видавництво Discursus