20 років "Мандрів". Що вдалося і куди лежить нова дорога легендарного гурту

3084
26 грудня 2017

"Мандри" з тих українських гуртів, які, здається були вічно.

Складно не впізнати особливий тембр голосу Фоми.

Вони однаково гармонійні як в міських романсах, так і в молитвах, а ще в шансоні і революційних піснях. 

Цьогоріч гурт відсвяткував 20 років на сцені, випустив новий альбом і зробив великий благодійний концерт в Українському домі.

Про нові виклики, про постреволюційні настрої в культурі та про квоти для української музики "Українська правда. Життя" поспілкувалася з солістом гурту Сергієм Фоменко, в народі Фомою.

Сергій Фоменко, в народі Фома

ПРО ІСТОРІЮ ГУРТУ, SZIGET І МАНДРИ

– Коли створювався гурт "Мандри" чи вкладали ви  певну ідеологію, надзавдання в свій колектив? І чому він став називатись "Мандри"?

– Жодної ідеології. Все починалося з того, що це було байдикування в хаті різних людей.

Спочатку Сашко Коханівський – композитор,  потім ще один комп’ютерник Олег Воробйов.

Це були хатні тусовки: ми пили вино,  спілкувалися, курили просто в квартирі, грали на різних інструментах. Згодом дівчата розмальовували обличчя – постійно щось відбувалося. 

І раптово на таку вечірку потрапив один дипломат. Він почув нашу музику, а це 90-ті роки, перші роки незалежності, і сказав, що в них буде дипломатичний прийом і що ми маємо зіграти на відкритті. Але потрібно придумати назву гурту.

Я сів написав кілька назв і вирішив "Мандри" – гарне слово. Ми відіграли на прийомі, отримали перший гонорар – як зараз пригадую 50 доларів, які були розділені десь на 20 людей.

Згодом юний Роман Коляда робив фестиваль на Солом’янці, в парку Островського і там був наш другий виступ. І закрутилось!

Тоді я вже подумав, що потрібно побільше пісень. В моїй шухлядці були тексти і вони пішли в хід. Потім процес мені сподобався, я почав експериментувати, мінялися склади.

І експериментую я до сьогоднішнього дня. Процес весь час іде, мандрує і йде далі, навіть в незалежності від фізичного життя людей. Музика тим і прекрасна, що вона є відбитком часу, настроїв.

– Був ще один епізод  в історії "Мандрів": 1999 рік, фестиваль Sziget в Будапешті, 50 років ЄС. Як ви взагалі туди потрапити і що тоді знали про Україну, як вас сприймали?

– Ми були першими з України, хто потрапив на цей фестиваль і це була наша перша подорож за кордон.

На той момент у нас був продюсер. Льоня Бєлєй, з яким ми раніше грали в різних андерграундний проектах, типу "Ярм", він знайшов свого товариша , який був власником комп’ютерної фірми. А це було тоді дуже круто, бо це все лише розвивалося.

Ігор Дубровський був співвласником цієї фірми і дуже творчою людиною, схожою на Гогена. Він був достатньо заможний, добре стояв на ногах , але захотів займатися мистецтвом і створив продюсерський центр "Астероїд".

Неправильна назва (сміється)! 

Я вже зараз думаю, що цей центр був створений, аби музична історія продовжилась саме для "Мандрів", бо інші проекти там не розвинулись.

Він підштовхнув нас поїхати в Європу. І ось так ми опинилися на Sziget. Ми заграли 2 концерти, один із них був презентаційний. Це був важливий виступ, тоді по суті, це було відкриття України світові після розпаду Союзу.

Фестиваль вже тоді він був масштабним. Там було дуже багато професійних музикантів. Девід Боуі, приміром.

"Мандри" були першими з України, хто потрапив на фестиваль Sziget

ПРО НОВИЙ АЛЬБОМ, СЛУХАЧІВ І ЖИВУ ІСТОРІЮ

– Новий ваш альбом називається "Час летить". Що для тебе взагалі час, як ти його відчуваєш?

– Для мене час – це маленький чорний телефончик. Екзистенційно я його не дуже відчуваю, його немає, це просто механізм для людей, придуманий Богом або вищою силою. Якщо не звертати увагу на цей механізм всередині себе, то його немає. Все це умовні категорії. Але телефон нагадує (сміється).

Цікаво, що поняття часу 20 років тому, і зараз – це різні речі. Ти мав фізично зустрітись з людиною, дізнатися її домашній телефон, записати його в записник і тоді вже спілкуватися. Такий собі аналоговий підхід до життя і він був крутий, на мій погляд.

Час нагадує шари на дереві, ти можеш згадати що і коли було. Зараз я сприймаю це так: шари є, а дерево те саме.

– Розкажи як писався альбом? Він поєднує і старе, і нове. Скільки ви над ним працювали?

– Альбом і справді є ретроспективою. Він не задумувався як альбом, це пісні, які записувалися протягом довгого часу.

Переважно вони писалися під враженням від подій, складалися до купи. Протягом 10 років трансформацій і в Україні, і в моєму особистому житті, й історії колективу – різних складів.

Хтось поїхав з України, наприклад Салман. Пісня "Час летить" з’явилася тоді, коли він поїхав на Кіпр. Він більше 20 років грав і вирішив, що пора завершувати.

Наприклад, "Гради вогняні" писалася зовсім інакше, перші рядки я написав давно і не міг продовжити, скільки не сідав. Кожне слово стоїть на своєму місці в цьому альбомі, там немає нічого випадкового.

"Карпатська пісня" була записана перед Майданом, я як раз її монтував. Мені дзвонить старший син, що треба йти на Майдан, бо щось починається. Так не хотілося їхати, але я все-одно поїхав.

І ані ця пісня, ані кліп нікуди не йшли, бо не до того було. І аж у 2015 році, коли я відчув, що я морально готовий продовжувати із музикою – вона вийшла. Бо до того, я просто взагалі не готовий був займатися ні шоу-бізнесом, ні своїми особистими справами.

Для мене "Час летить" – це як перевал, точка переходу.

– Ти сам зводиш, монтуєш альбом? Коли ти відчуваєш, що потрібно відпустити матеріал у вільне плавання?

– Так, я сам все роблю. Коли ти в стотисячний раз слухаєш трек і він тебе не дратує – це воно. Значить ти зробив, що мав.

– Для тебе важливо експериментувати, шукати щось нове в музиці? І чи є щось стале, що не міняється для тебе?

– Для мене сталим є драйв, але він може проявлятися через дуже різні жанри, стилі. Все інше можна змінювати.

Є ще другий бік – це меланхолійний стан, він також корисний, мінорний настрій. Я їх міняю всередині: драйв – меланхолія.

Тепер легше, якщо приходить пісня, я записую зразу її в телефон, раніше це було складніше. Музика є квінтесенцією життя, тому все змінюється. Все довкола нас – музика.

– Тобі важливі твої слухачі? Вони різних поколінь, з різним розумінням музики, тобі важливий відгук?

– В мене цікава історія із тим. Якось була якась чергова забудова в Києві і я написав пост у Facebook про естетику архітектури і як вона впливає на місто.

І прочитав коментар від якогось чоловіка, який написав, що "очень странно читать такой пост от человека, который написав такую дебильную песню "Орыся".

Я довго сміявся! Він, певно, знав, тільки цю пісню. А вона була написана під час однієї з київських тусовок дуже давно. Це були часи посиденьок до ранку, алкоголю і я жартома написав цю пісню. Не було якоїсь глобальної ідеї в "Орисі".

Фома: "В кожної з пісень є своя аудиторія"

В кожної з пісень є своя аудиторія. Але важливим моментом для мене завжди є живий концерт, де ти можеш зібрати різні пісні в одну програму і помандрувати різними куточками життя.

Я хочу бачити світ в різних його проявах і його показувати – є трагічні моменти, є моменти стьобу, є непояснювані моменти, але які ти можеш втілити в пісні.

Різножанровість мені природня. Наприклад, в альбомі "Легенда про Іванка та Одарку", я багато записував фольку, але в моєму власному баченні. З того часу це стало певним музичним трендом. І якось на студію прийшов Вадим Красноокий з гурту  Mad Heads  і вирішив теж робити фольк-альбом. З цього народився новий формат гурту  Mad Heads XL.

Схожа історія була і з проектом "Фома-шансон", Антін Мухарський почув мої переклади пісень в стилі шансон і так з’явився Орест Лютий. Мені це подобається як творчий процес.

До маркетингу я ставлюся спокійно. Вважаю, що його потрібно використовувати тоді, коли я використовую пісню як зброю.

ПРО ВІЙНУ, КВОТИ ТА ЗМІНИ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

– Що відбулося з ідеєю про новий гімн Збройних сил України, де брали участь багато українських музикантів?

– Для мене в цій історії є два важливих моменти: по-перше, сама пісня – це гімн ОУН і молитва, яка написана у в’язниці. Мене дуже це пройняло.

Пізніше я чув "Молитву" у виконанні Тараса Компаніченка. Наша українська історія вражає. Але нові часи і нові реалії потребують нових пісень.

Якось мені телефонує Олег Скрипка і каже, що в нього є ідея зробити новий гімн Збройних сил України. Ми взяли гімн ОУН і додали "Молитву", вийшла дуже потужна композиція.  І я долучився до справи.

Спочатку мені трек здався дуже пафосним, але почали знову відбуватися події на фронті і я зрозумів, що він не пафосний – він правдивий. Ці слова мені не дають забути, що з нами зараз відбувається. Це наша історія і вона важлива.

Ми зробили цей запис у Тараса Чубая на студії, зібралася хороша музична компанія.  А далі минув аж рік, бо Скрипка шукав можливості зробити кліп, а це довгий процес і от цього року кліп нарешті вийшов.

Фома: "Нові часи і нові реалії потребують нових пісень"

– Ти коли перейшов на українську, як змінилася твоя музика, твоє оточення?

– Я перейшов на українську тому, що мені подобалися українські тексти в рок-гуртах. Виховувався я на пітерському році: в мене були три кумири того часу – Цой, Гребєнщиков і Башлачов. 

Більше того, я в 90- х їздив автостопом по Союзу з тодішньою моєю коханою і ми прожили 2 місяці в котельні на Камчатці, де працював Цой.

На той час вона ще продовжувала свою роботу. Я там допомагав закидати вугілля, там ще тоді опинився басист гурту "Аукціон".

Я напевне єдиний із українських музикантів, який був долучений в такому форматі. Я справді кидав вугіль, бо треба було підтримувати тепло для лазні жіночого гуртожитку.

Потім я повернувся через 2 роки мандрівок додому, а Київ на той час був досить сумним містом. Це такий УРСР.

Аж раптом я почув українські перші рок-гурти – ВВ, Брати Гадюкіни. Мені дуже сподобались тексти. І я поставив собі творчу задачу – писати українські тексти. 

Писав і говорити потроху почав. Київські друзі наді мною жартували, мовляв, чого я говорю українською, також в мене було більше 100 пісень російською на той час. 

Вони, до речі, досить непогані, я нещодавно їх переслуховував. Але мені сподобалася українська і чим більше я писав, тим більше говорив.

Так само в мене років 5 назад відбулося і з англійською. Як тільки я став багато бувати в Штатах, в Канаді, мати практику мови, то одразу почав писати англомовні тексти. І навіть створив такий мандруючий проект "Tom Stranger and travellers".

Коли ти говориш – одразу хочеться писати і навпаки. До тебе підключається поетичний потік.

– Чи ти відчуваєш на собі вплив квот на українську музику? Чи стали "Мандри" крутити частіше і як ти взагалі ставишся до квот?

– Я брав участь в робочій групі й був лобістом цього закону. Саме через те, що 15 років з 20, я був один із тих нещасних жертв системи політики власників медіахолдингів, які не пропускали незалежного україномовного виконавця, чий контент їм не був зрозумілий. Це була політика русифікації і попси. Результатом цього в тому числі є війна.

Раніше я взагалі ніколи не займався музичним моніторингом. Я просто грав і все, й тільки цього року ми підписали контракт з Comp music, де вони мають слідкувати за авторськими правами, отримували роялті тощо. 

Завдяки квотам з’явилася така велика кількість української музики – мені дуже подобається цей процес. Я нудьгував і мріяв про такі часи 20 років тому. Була "Територія А", яка створювала музичний потік і все. Потім ринок почали контролювати бариги.

Або як була історія із каналом М1, де був собі журналіст, який став продюсером каналу і за 7-10 років він настільки захопився своєю посадою, що до нього неможливо було потрапити нікому.

І от в черговий раз ми зробили кліп і прийшли на канал, з продюсером ми так і не зустрілись, а потім побачили як на дворі виїжджає моцний "Ягуар" і за кермом він.

Після цього я відмовився каналам платити гроші за ротацію. Бо ця людина, яка нічого не робить, якій приносять гроші – їздить на "Ягуарі".

Тож для мене квоти – це повернення справедливості, коли музикантів перестають використовувати.

– Чи не мучить тебе питання того, що ти в тилу, а не на фронті? І як ти взагалі ставишся до присутності артистів на війні?

– Мене це питання дуже турбувало. В 2014 році, на День Незалежності, коли вже почалися заворушки, я поїхав на базу "Правого сектору" в Покровську і всю ніч там провів, і день наступний.

Познайомився з керівництвом, з людьми, які в майбутньому стали кіборгами.

Після концерту і спілкування я бачив як хлопці і дівчата виїжджають на шкільних автобусах на лінію фронту. Це не забувається.

"Я бачив як хлопці і дівчата виїжджають на шкільних автобусах на лінію фронту.
Це не забувається", – Сергій Фоменко

Наступний день ми провели в лісі на тренуваннях зі снайперської стрільби.

І я їхав до дому із одним снайпером і він всю дорогу не їв, за всі 700 км шляху випив лише кави і тоді я зрозумів, якою є ціна миру.

Коли я повернувся зі Сходу, в мене було дуже сильне і дивне відчуття як все просто вирішити – розстрілювати і все.

Я злякався цього відчуття. Я знаю свою емоційність і те, як я можу доводити справи до кінця.

В тому ж 2014-му ми їздили із виступами до Маріуполя, до Краматорська, тож я добре знав ситуацію.

Паралельно із тим я готував велику виставку "Майдан очима митців" і вона для мене була дуже важлива. Я бачив на Майдані багатьох митців, яких поважаю і вони творили потужні речі.

Як куратор і промоутер я поїхав до Берліна із нею. Виставка зайняла 2,5 роки, але це було важливо. Для мене цей проект був культурною дипломатією.

Після цього проекту мені подзвонив Леонід Кантер, який зняв фільм "Добровольці Божої роти", там брало участь багато моїх друзів, тож я допомагав із показами в США та Канаді.

Одним словом, це була потрібна робота, яка забирала весь час.

Повернувся я в 2016 році виснажений і почав займатися музикою. Тому моя робота і боротьба в цьому напрямку.

Але я завжди маю бути готовий: стріляю, тренуюся.

Ще є напрямок допомоги бійцям і їхнім родинам. Зокрема, і частина грошей з концерту на підтримку нового альбому "Час летить" пішли на ці потреби.

– А ти уявляєш себе як музиканта за межами України?

– Уявляю. Протягом життя я робив довгі виїзди за кордон. Якщо є гроші, то ти можеш бути, де завгодно.

Але не в цей час. Я людина світу і патріот, але в цей час Україну треба підтримати і дати молоді окріпнути, щоб вони все взяли у свої руки.

Фома: "Я людина світу і патріот, але в цей час Україну треба підтримати"

Україна – це як наша мама, старенька і рідна. Ми маємо довгу історію, але на 26-му році незалежності ми стаємо де-факто незалежними. Процес це тривалий і дуже непростий.

– Які зміни ти спостерігаєш в культурному полі, в людях після Майдану? Що бачиш?

– Люди стали більш уважними, більш небайдужими. Колись, коли я писав пісню "Не спи моя рідна земля", то це був заклик прокидатися.

Тепер люди прокинулись, пісня відробила свою функцію. Тепер ми бачимо, що в нас ліворуч і праворуч, які є проблеми, робимо кроки. 

Як на мене, зараз ренесанс мистецького життя і в музиці, і в живописі, і в кіно. Життя бурлить, цього раніше не вистачало.

– В новому альбому в тебе є пісня "Думи мої" на слова Тараса Шевченка, причому достатньо в мажорних тонах. Яку роль Шевченко грає в твоєму житті?

–Коли я був маленький, то в нас в хаті був "Кобзар", велика радянська енциклопедія, Данте Алігьєрі, Сервантес.

І перша україномовна поезія – це був Шевченко. Часто бабуся щось робила, а я вчився грати на баяні й щоб розважати бабусю, відкривав "Кобзар" і співав "Думи мої". Бабуся плакала і це для мене був сильний епізод.

Шевченко настільки точно передає життя, ніби 200 років і не минало.

– Одна із постатей, яку ти вказуєш в числі своїх фаворитів – це Григорій Сковорода. Як ти сприймаєш його, можливо асоціюєш себе із ним?

– Себе не асоціюю (сміється). Але Сковорода цікавий тим, що це дуже яскравий приклад вільної духом людини, який був вільним в дуже непростий час. 

Феодальні часи, кріпаки, а він примудрявся вести такий вільний спосіб життя. Навіть гроші його не приманили. Сковорода лишився живим і вільним, такі люди надихають.

– Якщо тебе описати піснею, то яка би це була композиція?

– Найважливіше все-таки, це фраза: "Нас кличе у мандри дорога…". Ця емоція завжди надихає.

Катерина Гладка, журналістка, спеціально для УП.Життя

Дмитро Ларін, фото, УП

powered by lun.ua

Головне на сайті