"Дядько Мрожек не припиняє чесати язиком". Уривок із книжки

954
8 січня 2018

Чи можна залишитися чесним з собою, коли навколо всі брешуть?

Що важливіше – результат чи мрії про результат?

Як бути собою, якщо власне тебе вже немає й ти труп?

Оповідання, повісті, есеї та розповіді Славоміра Мрожека завжди сповнені гумору, іронії, часом сатири й абсурду, вони нелогічні та неординарні, часто комічні, а буває й провокативні.

У збірці польського письменника, драматурга та есеїста, яка вийшла в Україні за перекладом Андрiя Бондара, вміщено твори різних років.

"Українська правда. Життя" пропонує ознайомитися із творчістю Мрожека і прочитати "Дідусь Іґнацій" – один з його есеїв зі збірки "Дядько Мрожек не припиняє чесати язиком".  

Це перша збірка прози та есеїв автора в українському перекладі, видана окремою книжкою

Мій Дідусь Іґнацій не мав проблем з ідентичністю. Не тільки з цим словом, бо він не знав такого слова, але й із самим явищем, що означає це слово.

Мрожек Іґнац – це Мрожек Іґнац, не більше й не менше, а також не щось інше. Увесь, від латок на підошві й аж до лисини (це була невелика відстань), він був собою, і був собою настільки природно, що не зрозумів би, про що йдеться, якби йому це сказали.

Без зусиль і без усвідомлення, що такі зусилля можливі, він мав те, що психіатри, філософи й засновники релігійних сект обіцяють масам своїх пацієнтів і адептів. Масам уже незліченним у сучасній, емансипованій і стрімкій цивілізації. Ідентичність себе із собою.

Мій дідусь не був емансипованим. Навпаки, його доля наповнила би страхом кожну сучасну людину. Сучасну,тобто вже виховану у праві та обов’язку "реалізації себе самого", пошуку свого "Я".

Якщо мій дідусь що-небудь і реалізував, то лише прокидання вдосвіта, обробляння трьох моргів кам’янистого ґрунту й наймання на різні роботи, щоб виховати сімох дітей.

І тільки це, а прожив він майже дев’яносто років. Ні, сучасні теорії не мали би з нього пожитку.

І навіть гірше – він був би для них образою. Бо попри отої страшної, за нашими поняттями, долі він належав до найсумирніших, найурівноваженіших людей, яких я тільки пам’ятаю.

А за теорією таким він бути не міг, не повинен був.

Не знаю, чи був він щасливий, і вважаю, що він також не зрозумів би цього запитання, якби йому його поставили. Але я цілком упевнений, що в дитинстві я дуже любив проводити з ним час.

Якби він був нещасливий, то не мав би такого малого, але постійного світельця, яке свідчило на користь його існування. Нещаслива людина не випромінює світла – навпаки: гасить, відштовхує, відбиває охоту та псує.

Отже, з одного боку, сучасні теорії, настільки переконані у своїй рації, а з іншого – мій дідусь...

Ці теорії просто чудові, але що вдієш, коли дідусь... Адже не можу ж я відмовитися від свого дідуся.

Бідний Іґнацій. Теорії його викреслюють. Відповідно до теорій, мого дідуся не було.

Я думаю про нього, коли на Сен-Жермен-де-Пре натрапляю на переодягнених. І не тільки там, я натрапляю на них усюди.

Ось асистент Сорбонни переодягнений у трапера, там – багатій у бідняцькій одежині (хоч і дуже дорогій), деінде – хирляк в окулярах, схожий на Чапаєва, дама, переодягнена в циганку, і студент Оксфорда в ролі китайця.

Прищавий добродій з Айови (США) як дитя Кришни, інтелектуал, стилізований під грубіяна, блондинка – під африканку, сучий син – під Ісуса Христа, директор банку – під митця, митець – під мопса, мопс – під тюфтельку.

Старигань, переодягнений у юнака, юнак – у Толстого, жінки – у чоловіків, чоловіки – в жінок, гермафродити – в неандертальців, неандертальці – у трансценденталістів.

Мій дідусь переодягався лише раз на рік – на Різдво Христове, коли ходив з панотцем із колядою. Тоді він одягав комжу. (Він полюбляв випити, коли після коляди його частували.) А всі й так знали, що це Іґнац.

Вище я згадував лише костюмовані переодягання. А що вже казати про психічні переодягання? Ідентичність, "моєсправжнє Я"...

Світ перетворився на біганину, кожен бігає з місця на місце й запитує іншого: "Ти не бачив мого "Я"? Я всюди його шукаю". "Ні, але, може, ви бачили моє там, звідки ви прибули". Тут того не було, а цього там нема.

Тому знову біжать вони всі, задихані. Уже навіть на четвертину інтелігент знає, що мусить шукати своє "Я" замість того, щоби чогось як слід навчитися.

Пошук свого "Я" – це заняття, яке виправдовує будь-яку дурість і навіть злочин, уже не кажучи про звичайну відповідальність. А крім того, надає вигляду глибокої інтелектуальної заклопотаності імбецилам і жевжикам.

Я нікого не намовляю переодягнутись у мого дідуся. Таке переодягання не допоможе, тому що жодне переодягання не допоможе. Суть дідуся якраз у тому й полягала, що він нікого не вдавав.

Мені відомий аргумент: він не вдавав, бо не міг вибирати між удаванням і невдаванням. Час і місце, у яких він жив, не залишили йому жодного вибору. Він не був наділений-обтяжений свободою, тобто можливістю вибирання.

Але хіба своє "Я" насправді можна аж так вибирати? Свобода в цьому плані здається радше обмеженою, не минущою тиранією, а природою речей, яка від нас вислизає.

Досвід, тобто перебування з людьми, демонструє, що радше ті, котрі помістили нескінченність усередину кордонів, а не за їх межі, ближчі до істини. Тож не так оце "Я" варто би було шукати, як свої кордони, аби дізнатися, де вони є, а це інакше, як через перевірку – спочатку наосліп, – дізнатися не можна.

Однак дія – це не те саме, що костюм. Плюмаж індіанців навахо був вигаданий не костюмологом одного дня, а історією народу навахо. Стрій лісоруба – не естетом, а лісорубовим життям.

Споживач із Гринвіч-Віллідж, переодягаючись у навахо, чи магістр із Пассі, переодягаючись у музиканта, ані секунди не живуть життям навахо або царського хлопа з-над Волги. Вони носять ці костюми незаконно, привласнюють їх собі як свій знак чужого змісту. А де їхній власний зміст?

Величезна крамниця, заповнена всілякими костюмами, а перед крамницею товчеться юрба, що складаєтьсяз шукачів "Я". Кожен костюм має бути якимось "Я".

Пропозиція абсолютно протилежна істині: "Я" – це не річ, яку можна собі довільно дістати з полиці, яка є лише назовні й абиде. Однак обман процвітає, оскільки відповідає попиту.

Думка про яке-небудь обмеження, про яку-небудь мимовільність є для всіх осоружною та політично дискредитованою як реакційна. Кортячки й бажання сильніші за істину.

Переодягатися можна до нескінченності, а отже, свобода – необмежена, якщо вже ми маскарад вважаємо реальністю.

Навіщо ж погоджуватися на свій зміст, який переважно буває настільки неефективний і обтяжливий, навіть якщо не аж настільки сильно, як зміст мого дідуся? Адже ми маємо так багато ефектних костюмів.

Отже, ми шукаємо своє "Я", це захоплива гра – за умови, що ми ніколи його не знайдемо. Тоді б настав цій грі кінець.

Але чим закінчиться цей бал-маскарад?

Мій дідусь був бідний, переодягання – це розкіш. Алея не хочу проголошувати похвалу бідності як чесноті. Її проголошують винятково поколіннями ситі люди, й особливо модна вона серед ряджених багатіїв.

Невипадково вони так охоче переодягаються в бідних. Злидні та неволя аж ніяк не роблять людину кращою самі собою, і приклад мого дідуся може, але не мусить про що-небудь свідчити.

"Я" не було б нічим гідним уваги, якби не можна було його обумовити лише арифметикою фінансів.

Я сміюся з вас, ряджені, але не сміюся з вашого розладу, оскільки він також і мій.

Що ж із того, що я онук Іґнація, коли ви – мої брати, яких я, щоправда – як це буває з родичами, – зовсім собі не вибирав. (Знову-таки: де та свобода, чорт забирай!)

Ми разом живемо тоді й там, коли й де мусимо (ох і свобода...) – і ті самі сучасні хробаки нас їдять. Але хробака ви не ошукаєте костюмом, хробаку, сказати б, плювати на ваш костюм, він крізь будь-який костюм дістанеться до тіла.

А що стосується мене, мене – тобто вашого спостерігача, вашого свідка та глядача, який вам так потрібний, заради якого ви отак переодягаєтесь, як наречена заради нареченого…

Вам здається, що ви мене спокушаєте, що ви мене схиляєте до уваги, віри, зацікавлення, визнання, захвату, заздрості чи бодай навіть неприязні, яка також є формою зацікавлення.

Інакше кажучи, що я сприйму вас такими, якими ви себе показуєте, а не такими, якими ви хочете себе показати.

На жаль, я не спроможний взяти участь у грі та подати вам цю милостиню. Коли я вас бачу, мене охоплює лише смуток і нудьга.

powered by lun.ua

Головне на сайті