"Нестримна сила води". Уривок із книги Маркіяна Прохаська

2193
10 лютого 2018

"Нестримна сила води" – це книжка про пошук ідеального міста.

Серед безлічі можливих урбаністичних пейзажів, часів, вимірів, потенційних сюжетів та альтернативних світів тут розгортаються історії розквіту та занепаду, відчаю та надії, безпеки та переховування, виникнення запитань та віднайдення відповідей, тріумфу, поразки та рутинного переживання найбільшого щастя.

Дев’ять текстів книжки, які сповнені різною мірою напруги та сюжетності, переплітаються між собою за допомогою спільних ідей, а інколи і персонажів.

Ці тексти розкривають фраґменти та напівтони світу, центром якого є місто – найвиразніша ознака людської цивілізації. Його образ – ідеальний, тож неможливий, хоч бажаний.

Місто супроводжує людство впродовж часів, віддзеркалює культури та історію, перетікає із одного стану в інший. Це перетікання зупинити неможливо – як саму історію, як нестримну силу води.

Маркіян Прохасько

ІЗ ОПОВІДАННЯ "НЕСТРИМНА СИЛА ВОДИ"

Тож уяви: впродовж трохи менше ніж за півстоліття вони повністю знищили місто. Так, знищили.

Ти можеш подумати, що це доля всіх міст; жодне старе місто не є із тих самих будинків, що було колись. Що все перетікає.

Але ось ключове слово: перетікає. Якщо повністю зрубати праліс і посадити новий ліс, то це вже не праліс, і навіть не той самий ліс. Це новий ліс на місці зрубаного.

Тож коли вони в нашому чи, точніше, своєму місті не просто собі розвивали урбаністичний пейзаж, а менше ніж за півстоліття "вирубали" всі будівлі та збудували все нове – то це вже інше місто.

Але ти, мабуть, подумаєш, що я – брешу. Бо мій дім ще залишився. Так, це єдиний дім. І ти знаєш, я згадав свої дитячі слова. Я про них багато думав, мої погляди неодноразово піддавалися метаморфозам.

Спершу я гадав, що мого міста не залишилося, а зостався лиш отой дім.

Але потім я збагнув, що це – єдина ланка, яка пов’язує те місто і це місто. Тож певною мірою доводиться виконувати свої обіцянки.

Ти пам’ятаєш, я казав собі, що любитиму це місто, навіть якщо там залишиться тільки отой мій дім?

Але це стало нестерпно: любити це огидне місто, яке знесло із землі те, що я так любив. Як його можна любити?

І лише тому, що це те саме місто, що й раніше; тільки тому, що там мій дім...

І логічно подумати, просто подумати, що якщо знищити той останній дім, а на його місці збудувати щось інше, то остання ланка буде розірвана, розумієш?

Тобто відтоді це будуть два різні міста. І я зможу ненавидіти це місто та шкодувати за тим, що було. Без цього роздвоєння.

Ти спитаєш, чому я так ненавиджу це місто?

Ці безликі однакові будинки, ці суцільні вирубування, зруби, усі ці байдужі розваги на трупах історії, цей мурашник, який бездумно бігає, щоб задовольнити свою королеву – конвульсивне намагання обґрунтувати своє безсенсовне існування.

Але мені байдуже. Таких міст – сотні, і вони мене попросту не цікавлять.

 "Нестримна сила води" – це книжка про пошук ідеального міста

Але, може, ти б мене зрозумів, якби знав, яке місто було зруйноване. Простір. Всюди простір. Я не кажу, що його було дуже багато. Ні, це не були якісь тоталітарні площі та проспекти, сконструйовані так, щоб демонструвати велич і тиснути своїм розмахом на голови. Простір був органічний. Сотні років люди обдумували, що і де покласти.

Ти розумієш?

Уяви, що ти обідаєш за столом, де сотні років із покоління в покоління господарі обставляли і сервірували стіл.

Ти уявляєш?

Коли з’явилися масельнички, то вони кілька років думали, яку масельничку найкраще взяти до цього столу, зважаючи на такі чинники, як уже наявні предмети, як розташування масельнички, її функціональність, місткість та естетичність. А ще зважаючи на те, що може з’явитися на столі в майбутньому.

І ти за цим столом обідаєш.

І знаєш, що ти відчуваєш?

Нічого. Ти просто обідаєш, бо ти думаєш, що все так і має бути. Бо так і має бути. Ти просто їси. Це нормальне місто.

А коли масельничка вирізняється своєю неоковирною надмірною величиною чи недоречним стилем, чи от всі прибори срібні, а масельничка – золота, тоді ти це зауважуєш.

Помічаєш, що щось не так. І це погано облаштований стіл. Ти можеш, звісно, подумати, що якщо всі будинки в тому новому місті такі ненависні мені, то це нібито мало б означати, що урбаністичний пейзаж – по-своєму цілісний.

Хай він має інший енергетичний код чи якісь електричні імпульси, ніж у мене, що ми просто не можемо бути в одному вимірі.

Але – можеш подумати ти – все мало б бути там органічним. Однак ні. А це вже якийсь новий феномен цієї безликої сучасності: деструкція.

І я не говорю про ту ніжну деструкцію, коли ми з братом усе літо перекреслювали те, що з нами хотіли зробити у структурованій школі.

Ми тоді брали наші ровери з великими багажниками, напаковували туди все, що можна з’їсти, і мчали ідеально рівною поверхнею нашого тепер уже зруйнованого міста до єдиного узвишшя. Там було наше місце. У ярку витікало з-під землі джерело. Ми там почистили хащі й розкопали дно, вимостили його великими пласкими каменями. Ще давно.

І там між деревами в яру, що розбивав навпіл те єдине узвишшя, ми лежали на коцах і говорили.

Його ровер спирався на ніжку, а свій я завжди припирав до великого дерева з дуплом. Ми витягали із багажників булки, срібну прабабусину масельничку, декілька слоїчків із різними повидлами. Це все стояло де завгодно.

Ми зривали груші й кидали їх у воду. А потім йшли купатися і витягали з потоку ті груші та їли їх. Вони були переспілі, і сік тік по підборідді. Тому ми придумали їсти їх лише перед самісінькою купіллю.

Але одного разу ми приїхали туди на роверах і побачили, що те місце зрівняли бульдозером. Головне, що там досі нічого немає. Там немає будівлі, там немає парку. Там просто зрівняне місце.

Нашу деструкцію було стерто з лиця землі, і тоді скінчилося наше дитинство. Настав порядок й ідеальна рівність міста...

І що з того? Розумієш, до чого я веду? Не може бути ідеального порядку. І знову ж не трактуй моїх слів неправильно. Ось книжкова шафа. Як не складай тих книжок: чи за розміром, чи тематично, чи комбіновано, – ідеально не буде.

Бо хтось прийде і покрутить носом, бо його ідеальне – інше.

Ідеально, коли всі книги видані на спеціальне замовлення, коли вони всі під однаковими палітурками. Але тоді це показова бібліотека. А в живій – господар користується книжками, і частина з них не на своїх місцях.

Дещо навіть лежить поверх інших книг, наприклад, атлас.

Дерева в лісі чи навіть у парку не ростуть рівними рядами.

Береги річки не є прямими, русло має повороти, а деякі квіткові пелюстки більші від інших.

Але ми не називаємо це безладом.

Розумієш, до чого я веду, коли кажу, що неможливий ідеальний порядок?

Це поняття варто розділити на два рівні. На першому – ідеальний порядок неможливий, і ось саме про це мені йдеться. Але він у принципі також можливий. Утім, це вже щось на другому рівні. Проте це буде щось штучне. Не живе, як декілька сотень однакових і ще й неторканих книг. Мертва бібліотека, неприродний ліс.

Тож ми з братом дивилися, як бульдозери розрівнювали наше місце, і тоді ми відчули не лише якусь огиду до міста, але й загрозу.

Це дивно, власне, до цього явища добре пасує таке трохи банальне означення, як рак. Організм з якихось причин починає вбивати сам себе.

Ти ж розумієш, про що я? А як пояснити наше одночасне відчуття огиди до міста й загрози тому самому містові? Місто робить щось огидне само собі. Воно починає себе нищити. Само себе. Це – рак. Або якась інша хвороба такого штибу, якщо хочеш.

І то була перша ознака. Мені здається, що доки ми з братом стояли й дивилися, як закінчується наше дитинство, то там, на горизонті, з’явилися грізні хмари.

Але потім я перевіряв дані про погоду за той день у місті, і небо було чистим увесь час. Я дійшов висновку, що це було внутрішнє відчуття бурі, причому як у мене, так і в мого брата. Ми про це говорили, тож я цього певен.

Уявляєш, ми запам’ятали хмари, яких не було. І спершу ті хмари просто збиралися. Повітря важчало, змінювався тиск, ставало важче дихати, складніше думати.

powered by lun.ua

Головне на сайті