Кіно на слух і прогулянка на дотик. Чим цікавий "музей темряви"

Ви коли-небудь гуляли із заплющеними очима? Пробували пити каву навпомацки або писати, не бачачи аркуша? Дивилися фільми без картинки?

А в Києві є місце, де можна усе це спробувати – і уявити світ іншим.

Музей "Третя після опівночі" – перший в Україні заклад, де всі екскурсії тривають у тотальній темряві й у супроводі незрячих гідів.

Тут можна спробувати, як це – жити у місті, нічого не бачачи. Насолоджуватися скульптурою, архітектурою й картинами лише чуйністю рук. "Дивитися" фільми самим лише слухом. І навіть грати у шахи, не дивлячись на шахівницю…

ІДЕЯ

Створити в Києві музей у темряві Аліну Марненко й Володимира Дідуса надихнули друзі, які побували в подібному закладі у Європі й розповіли, як цей досвід змінив їхнє сприйняття.

Приміщення на Олеся Гончара, 45-в, Аліна й Володимир облаштували самі, у занедбаному просторі зробили ремонт під потреби ідеї.

Так у Києві з’явився музей "Третя після опівночі".

Співзасновниця музею Аліна Марненко та гід Леоніда Пономарьова. Фото Третя після опівночі/Facebook

Він відкрився у березні 2017 року, а у вересні з’явилася ще й тимчасова виставка "Невидиме мистецтво". Команда музею нараховує вже 9 людей, 4 з яких гіди.

Назва вводить декого в оману: люди думають, що екскурсії нічні, – але насправді вони денні. Час відвідування можна обрати в календарі на сайті, за іншим заходами – слідкувати у Facebook. А назвали музей "Третя після опівночі", тому що це найтемніший час доби.

АКТИВНОСТІ

Основна "експозиція" діє постійно – це 5 локацій про наші будні, але в темряві.

Для зрячої людини це нагода в безпечній обстановці відчути, як непросто й по-іншому ведеться незрячим або людям зі слабким зором. Переключити свої органи чуття. Більше довіряти власному тілу. І гіду, який на певний час стає "очима" для міні-групи.

"Невидиме мистецтво", яке згодом змінить нова виставка, дає нові обриси відомим речам.

Аби не позбавити вас новизни і сюрпризів, багато про екскурсії не оповідатимемо – краще підіть і відчуйте. Лише додамо, що й 40-хвилинна виставка про мистецтво, й півторагодинна прогулянка у темряві вражають кожна по-своєму.

Тут потрібно переключити свої органи чуття. Фото Третя після опівночі/Facebook

Поводирів можна спитати про все, що цікавить. Наприклад, як незрячі рахують гроші, як уявляють собі кольори, як дивляться фільми… До речі, гіди теж кажуть "дивіться" й не знічуються, коли це сказати їм.

Цінно сприймати похід у музей не як квест, а як новий досвід. Бо навіть коли починаєш радіти, що швидко розпізнав, добре зорієнтувався, можуть трапитися несподіванки…

У вітальні потім знову звикаєш до світла і можеш доповнити враження.

Зрозуміти, що уявляв гіда з голосу інакше.

Дослідити шрифт Брайля й написати щось ним.

Повгадувати картинки у книжці для незрячих, "читаючи" їх пучками пальців.

Спробуй-но зчитати на дотик… Фото автора.

Пограти у шахи з тактильними мітками.

Зрештою, випити чаю чи кави зі склянок, які також підписані шрифтом Брайля.

І ще у цій же кімнаті показують фільми – з попкорном і напоями, усе як годиться.

Тут можна пограти у шахи з тактильними мітками. Фото Третя після опівночі/Facebook

КІНО В МУЗЕЇ

Під час екскурсії ми запитали у гіда Вікторії, як незрячі дивляться кіно. Вона розповіла, що є фільми з тифлокоментарем – закадровим описом того, що відбувається на екрані.

Ми пошкодували, що в наших кінотеатрах такого не знайти. А згодом дізналися, що музей у темряві покаже фільм, який між фразами героїв описує коментатор!

У "Третій після опівночі" кіноперегляди влаштовували вже тричі. Крутили "Запах жінки", "Форрест Гамп" та "1+1". Ми потрапили саме на останній. Намагалися дивитися з пов’язкою на очах, але інколи хотілося підглянути.

Виявляється, ми дуже багато візуальної інформації сприймаємо фоново, не помічаємо. Коли голос за кадром описує деталі, включається уява. І навіть якщо колись бачив фільм, герої та події без картинки постають іншими. А якщо поглянути на екран, то може закортіти доповнити тифлокоментар, бо не все легко описати словами.

З незвички сприймати фільм на слух було важкувато: доводилося більше концентруватися, дослухатися – аби нічого не пропустити. Але потім, на вулиці, можна усвідомити наскільки загострилися відчуття: звуки стали виразнішими і важливішими.

Тут демонструють фільми з тифлокоментарем – закадровим описом того, що відбувається на екрані. Фото автора

ЯК У СВІТІ Й ЯК У НАС

Організатори показу розповіли, що фільмів із україномовним тифлокоментарем бракує й їм доводиться користуватися тими, які є в російській озвучці. І то – найчастіше аудіодоріжка коментаря завантажується до фільму окремо, тож трапляються технічні труднощі.

У Європі бувають покази тифлофільмів у кінотеатрах або ж незрячі можуть попросити спеціальні навушники на звичний показ, розповіла Аліна Марненко.

В Україні ж людям з вадами зору доводиться вдовольнятися фільмами з тифлокоментарем вдома або ж ходити на сеанси без коментаря.

Ні, у нашій країні бували перегляди з тифлокоментарем у кіно, але про те, щоб це стало усталеною практикою, поки що можна лише мріяти.

Можливо, це стане ще одним "кроком назустріч" слідом за демонстрацією в кінотеатрах стрічок для батьків із малятами. Принаймні, україномовна база для цього помалу з’являється.

ЩО ВЖЕ Є

Тифлокоментування існує у світі вже понад 30 років. В Україні його започаткували 2013 року: у Львові на громадських засадах виготовили перший мультфільм для незрячих дітей "Сонячний коровай".

Тепер уже є щонайменше 4 фільми з україномовними коментарями для незрячих ("Поводир", "Щоденник пам'яті", "Я бачу", "Доторкнись і побач"), а також близько 30 мультфільмів – серед них "Чарівні Окуляри" і "Дівчинка і зайці".

Художній фільм Олеся Саніна "Поводир", адаптований для незрячих глядачів тифлокоментарем, почали показувати в наших кінотеатрах у жовтні 2014 року.

Документальний фільм "Я бачу" зняли влітку 2015 року під час всеукраїнського велопробігу "Бачу! Можу! Допоможу!".

Повнометражна стрічка Ольги Фразе-Фразенко оповідає про те, як люди з порушенням зору мандрували Україною на велосипедах-тандемах. За 33 дні зрячі й незрячі учасники подолали понад 3000 кілометрів, проїхали 10 областей України.

Тифлокоментар до фільму "Я бачу" створив у 2016 році львів’янин Андрій Демчук. Прем'єра фільму відбулася 25 листопада 2015 року в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку, а в 2016-2017 роках фільм демонстрували в кінотеатрах України.

Андрій Демчук розробив спеціальну програму для тифлокоментарів. Він розповідав "Громадському радіо", що під час написання дисертації створив програмно-алгоритмічний комплекс, який визначає у відеоконтенті найкращі місця для накладання тифлокоментаря.

Андрій працював над мультфільмом "Сонячний коровай", документальним фільмом "Я бачу" та короткометражкою "Доторкнись і побач".

У ЧОМУ СЕНС

Похід у кіно – не лише дозвілля, але й можливість для людей із вадами зору краще влитися в суспільство, відчути себе комфортніше, побути у колі друзів.

Звісно, це не єдиний спосіб. У Києві діє "Організація незрячих людей, активних і незалежних", яка допомагає незрячим, організовує майстер-класи й інші цікаві заходи.

Є біговий клуб "Guide Runner", де люди, які слабко бачать або не бачать зовсім, можуть бігати у парі зі зрячим. Також незрячих залучають до танців.

Крім того, у столиці діє салон, де роблять масажі незрячі, чиї пальці дуже чуйні.

Десь наважуються на разові події. У листопаді 2014 року у львівському театрі імені Марії Заньковецької показали виставу з тифлокоментарем "Сватання на Гончарівці".

А в 2017 році у проекті "Різдвяна казка у Львові" для незрячих дітей передбачили виставу й екскурсію з тифлокоментарем, а також меню шрифтом Брайля.

До речі, кілька років тому у Києві був темний ресторан "Dark Side", де відвідувачі їли в повнісінькій темряві. Вони обирали з трьох видів меню й лише здогадувалися, що саме їдять, а офіціанти мали прилади нічного бачення.

Навесні 2013-го такий заклад відкрили й у Львові, з незрячими працівниками. Однак обидва ці ресторани вже закрилися.

А музей у темряві допомагає зрозуміти зрячим, із якими прикрощами й труднощами стикаються ті, хто втратив зір або ніколи не бачив. Це розуміння важливе, аби ставати кращими. А спілкування зближує нас усіх.

У ТРЕНДІ

Екскурсії наосліп є багато де у світі. Проект "Діалог у темряві" (Dialogue in the Dark) діє у 28 містах 21 країни.

[L]Подібну до українського музею послугу пропонують, наприклад, Ізраїльський дитячий музей у Голоні або музей Schottenstift у Відні.

У мережі "Діалог у темряві" є програма обміну, аби керівники, гіди й фасилітатори музеїв могли побувати в гостях у однодумців із інших країн і обмінятися досвідом.

Найбільше місць, де можна відчути, як живуть незрячі, в Азії. Європа теж у лідерах.

Мережа музеїв "Dialogue in the Dark" у світі

України в переліку "Діалогу у темряві" немає – а музей уже є. Тож якщо бажаєте освіжити відчуття завдяки увазі до запахів, звуків і тактильних відчуттів – "Третя після опівночі" для вас.

Олена Рощина, для УП