"Бийся головою до стіни". Уривок з книжки Степана Процюка

1814
25 березня 2018

Книга "Бийся головою до стіни" відображає складні взаємини батька й сина.

Головний герой намагається вийти переможцем у боротьбі з минулим, та чи дозволять отримані рани сповна відчути смак звільнення?

Степан Процюк має сміливість демонструвати найглибші закутки людської душі й провалля людського розпачу.

Книгу "Бийся головою до стіни" випустило видавництво Discursus. Пропонуємо уривок із неї.

Степан Процюк, "Бийся головою до стіни"

* * *

Сина огортали похмурі депресивні думки. Батько танув. Він часто плакав, цей колись залізний чоловік, принаймні, таким він був у Свиридовій уяві.

– Чого ти плачеш, тату? – син відчував безглуздя свого запитання.

– Не питай мене...

– Я підсуну тебе вище на подушку.

– Не треба.

– Відчиню вікно, щоби провітрити хату.

– Потім.

– Розігрію тобі їжу.

– Я не голодний.

– Тобі жаль за мамою?

Батько ще дужче заходився плачем. Більше Свирид не допитувався.

– Увімкни мені радіо.

Син устромив допотопний шнур у стару розетку.

– Вимкни, не хочу.

Вимкнув.

– Мені треба пустити кулю в голову.

– Тату!

– Я не хочу жити...

– Тату, швидко прийде весна...

– Ну то й що?

– Усе зазеленіє...

– На Свирида дивилися очі, переповнені відчаєм.

– Нє для тєбя цвєтьот вєсна, – цитував батько старий шлягер ворожою йому мовою.

– Ти почнеш вставати сам... А може, навіть ходитимеш із палицями...

– Якби я міг ходити!

– Зможеш, тату.

– Дай мені штани.

– Для чого?

– Я покажу тобі, що вмію.

Ролі батька й сина мінялися. Син ставав батьком для свого тата. Подавав йому штани, розуміючи, що дива не буде.

Батько вкотре пробував одягнутися:

– Я сам!

Після кількахвилинного копошіння з штанами важко падав на ліжко й знову плакав. Батько ніяк не міг примиритися з неміччю. Але покажіть мені того, хто був би відмінником поведінки на татовому місці!

– Поможи мені встати.

Син допомагав. Батько, хоч і вихудлий, ще був важким. Сторонньому могло здаватися, що син і батько танцюють повільний вальс.

– Пусти мене! Не тримай! Може, я вистою.

– Не можна, тату. Треба підтримувати.

Усе повертається на круги своя. Колись батько теж учив сина ходити. Але...

– Тримай! Ти можеш стати мені на ногу!

– Не бійся, тату. Тобі вже нічого боятися не варто.

* * *

Усе. Вже. Відбулося. Завтра похорон. У похороні завжди є елемент трагедійної вистави.

Татові привезли останній у його житті костюм – такий гарний, урочистий.

Син їздив купувати труну й хрест. Це було не так легко, адже продавщиця із сільської крамниці ритуальних послуг поїхала до дочки в райцентр. Довелося її шукати й відвозити в магазин.

Вона показала кілька домовин. Син вказав пальцем на середню, що не мала  крикливих кольорових елементів.

Коли виносив труну до машини, зауважив п’яних сільських хлопців, які дудлили біля магазину самогон. Заточився, немовби сам був нетверезим.

Труну треба було закріпити зверху старенької "Волги". Заточився вдруге.

…Згадав, що вчора вечором дяк кілька годин читав псалтир. Татове око було відкритим, мовби хотіло подражнити тих, що біля нього зібралися:

– Що? Роботи не маєте? Я вам зараз дам роботу!

І всі – врізнобій! Швидко! – почали втікати з хати, де ожив покійник. Той підвівся, важко зітхнув. Потім попросив сина, який залишився, допомогти йому встати з домовини, бурмочучи, навіщо його туди впакували. Відкинув милиці, пройшовся. Відмолодів на двадцять років. Поцілував сина в голову. Вийшов надвір.

– Синку, мені не можна тут довго затримуватися, – і недоладно змахнув напівпаралізованими руками.

powered by lun.ua

Головне на сайті