Що розповідає "Викрадена принцеса" про українську анімацію

6832
18 квітня 2018

Другий в історії повнометражний український мультфільм "Викрадена принцеса: Руслан і Людмила" щойно зійшов з екранів кінотеатрів.

За показниками фінансових зборів тільки на першому тижні прокату він побив рекорди "Міньйонів", "Тачок-3" і навіть "Таємниці Коко", а права на його показ вже продано у понад 50 країн світу.

Після такого успіху мультику, "Українська правда. Життя" вирішила розібратися, які тенденції та перспективи є наразі в української анімації.

"РЕЗУЛЬТАТИ ПЕРЕВИЩИЛИ ВСІ ОЧІКУВАННЯ"

Метр нашої анімації художник і режисер, член Національної Спілки кінематографістів України Євген Сивокінь розповідає, що повнометражний мультфільм за "Русланом і Людмилою" мав намір знімати ще покійний батько "Козаків" Володимир Дахно (за бажанням відлік українського повнометражу можна вести з його "Енеїди" 1991 року випуску).

В цьому немає нічого дивного, адже автентична яскравість персонажів, пронизливий драматизм (підступне братовбивство й помста відрубаної голови, кохання пастуха Фінна до гордої красуні Наїни, яке перетворило його на віщуна, печенізька облога Києва) і динамічний сюжет із несподіваними віражами – те, що треба для анімації.

Режисер "Викраденої принцеси" Олег Маламуж використав лише третій фактор й навіть на ньому за тиждень українського прокату картина заробила 21,5 млн гривень!

"Результат перевершив усі очікування в рази, – зізнався він у розмові з "Українською правдою. Життя". – Ми зробили якісний продукт, дуже живу й щільну історію.

Добре, що її першими встигли розповісти ми, а не росіяни, як вийшло із "Тарасом Бульбою".

Олег Маламуж, режисер "Викраденої принцеси"

Пушкінська історія визволення нареченої, вкраденої зі шлюбного ліжка карликом-бороданем, у трактовці київської студії "Анімаград" зазнала чималих змін.

Візуальну розробку персонажів починали до анексії Криму, коли ще не вважалося неполіткоректним наголошувати, яка етнічна група стояла біля витоків аб’юзу українських дівчат.

Пейзаж змінити простіше, і от визволяти Мілу Руслан із братом-писакою Нестором та пришелепкуватими лицарями Фарлафом, Рогдаєм та Ратміром "на хвості" їдуть у протилежному напрямку – повз виблискуючі снігом Альпи.

Найтріумфальніший момент у фільмі – коли Руслан натрапляє на дебелу буддоподібну статую Олександра Пушкіна, що сидить геть як золочений велетень посеред "Будда-бару" на Хрещатику, тримаючи в руці перо, яким виводить у зошиті на колінах: "Слава Україні!".

За це авторам можна пробачити не лише Альпи, але й купу американських штампів та ГМО-персонажів: на 99% "адаптовану" до принцеси Frozen Мілу; і Кота Вченого, що охороняє бібліотеку-портал у світ Чорномора та на 70% є Майстром Шіфу з "Панди Кунг-фу", а на 20% – Кінг-Конгом; і хом’яка, який ніби брат-близнюк скаженої білки із "Льодовикового періоду".

Маламуж зазначає, що орієнтувався на жанр екшен та вважає, що із задачею впоралися на 80%.

"У нас 17 сцен переслідування й бійок, акторам була поставлена задача озвучувати пришвидшеним темпом, більше дії я додавав у рухи персонажів, ніж в обличчя – все це сильно допомагає утримувати увагу дітей", – пояснює режисер.

Власне, стовідсоткову самобутність "Анімаград" обіцяє нам у наступному своєму повнометражі "Мавка" за "Лісовою піснею" Лесі Українки – мультик має вийти у 2020 році, але тізер вже доступний в мережі й він справді приголомшливий.

"Згоден, після таких фільмів, як "Коко" чи "Моана", які тримають тонус глядача тонкою емоційною грою, йдеш з кінотеатру душевно наповнений, та я мав обирати: лірика забрала би час у гумору, потрібного людям, які прийшли просто розслабитися, відпочити, – каже Олег Маламуж про специфіку роботи над "Викраденою принцесою".

Та й на промальовку обличчя потрібні на порядок більші гроші, не кажучи вже про фаховість аніматорів".

"ЧЕРГОВИЙ ЕТАП ДО МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ШЕДЕВРУ"

Освіта аніматорів і справді видається проблемою в Україні.

Ріг, текстурінг, сюрфейсінг, відеореференси, лейаут, рендер-ферма, сторіборд, турни, ітерації – такими термінами оперує нині ця професія, а не "карандаш" і "ластик".

Курс Євгена Сивоконя в Інституті ім. Карпенка-Карого – це лише десятеро студентів щочотири роки, й ті не мають доступу до сучасної виробничої бази. А отже, виходять повноцінними режисерами, та не вельми затребуваними аніматорами.

Часи дивакуватих одинаків зі зверхнім ставленням до комунікації пройшли, для розвитку в професії потрібні студії з проектами і добрим фінансуванням.

Однією з таких студій в Україні є "Новаторфільм" Степана Коваля.

Попрацювавши деякий час на російський державний проект "Гора самоцвітів" (разом із московською студією "Пілот", очолюваною колишнім киянином Олександром Татарським), Степан вирішив будь-що створити мультсеріал про рідну країну.

Він також поставив собі за мету залучати до його створення молодих українських аніматорів, можливо, не дуже досвідчених, але які могли б саме на цьому матеріалі підтягувати свій рівень.

Пластилінова "Моя країна Україна", в якому лірник Сашко із котом Вуркотом мандрують насиченими цікавинками й легендами місцинами країни, отримав фінансування Міністерства культури, вже знято 26 семихвилинних серій – придатний для телеканалів формат.

"Наш серіал вже пройшов столичною мережею кабельного телебачення, нині його придбав львівський телеканал, а ми знімаємо другий сезон, – розповів Степан Коваль. – Через перший сезон пройшло десь 120 людей, і з них народилося пару десятків фахових аніматорів, які, зокрема, творили потім "Руслана й Людмилу".

Таким чином, ми вважаємо себе дотичними до цього мультфільму. Якихось відверто вульгарних речей я в ньому не побачив, його слід розглядати як черговий етап на шляху до майбутнього українського шедевра".

Режисер першої української повнометражки "Микита Кожум’яка" (2016 рік) Манук Депоян, учень вірменського мультиплікаційного генія Роберта Саакянца, також засвідчив, що "поважає труд творців" нового блокбастеру.

"Вони дуже великі молодці, якісно фільм зроблений на порядок краще. Мене також кликали на "Анімаград", та я не пішов, бо мало бути продовження "Кожум’яки", – сказав він.

 Манук Депоян, режисер першої української повнометражки "Микита Кожум’яка". Фото "Фокус"

Депоян розповідає, що "Викрадена принцеса" це не перша повнометражна анімація незалежної України, першим був мультфільм "Походження бравого солдата Швейка".

"Він знімався на приватній студії "Ялта-фільм" (на ній ще вийшов художній фільм "Сафо") із залученням лондонського консультанта, я був одним з режисерів.

Вже все було готове, коли Янукович відібрав у власника студії бізнес, тож в Україні "Швейк" у прокат не вийшов, був тільки показ на фестивалі "Крок" – але відбувся його прокат у Росії, щоправда, там мультфільм дещо перекроїли й переозвучили", – уточнює режисер.

Глядачам залишається очікувати повторного показу "Швейка" на якомусь із фестивалів. Окрім суто анімаційного поважного "Крока", зі столичних фестивалів це може бути "Чілдрен Кінофест", який цього травня відбудеться вже вп’яте, причому в 20 містах України одночасно.

"На сьогодні українських мультиків з’являється не досить, аби зробити з них якісну добірку хоча б раз на рік і прокатувати її в кінотеатрах, – розповідає організатор фестивалю, керівник дистриб’юторської компанії "Arthouse Traffic" Денис Іванов.

Якщо мова про повний метр, то глядач розуміє, на що він йде, але об’єднати однією темою чи якось забрендувати авторські й жанрові короткометражки, аби вони продавалися, як, наприклад, добірка оскарівських номінантів на кращий анімаційний фільм, неможливо.

Тому поки що залишаються такі фестивальні покази – які, втім, у регіонах також мають свій поріг ефективності та рентабельності, адже багато хто вважає анімацію суто дитячим видом мистецтва".

Уявлення про виключну "дитячість" анімації перекреслює Міжнародний фестиваль актуальної анімації та медіа мистецтва "Linoleum". Він просуває в Україні авторську та комерційну анімацію: рекламу, освітні фільми, кліпи...

Саме за допомогою комерційних жанрів ентузіасти мультиплікації можуть заробляти собі на життя й фахову допідготовку (онлайн-курси від американських студій, яким якістю завдячує "Викрадена принцеса", коштують до 10 тисяч доларів на рік).

Той самий "Новаторфільм" знімає, окрім державних проектів, не лише кліпи для Олега Скрипки, а навіть заставки для гаджетів.

Добре, коли є можливість суміщати красиве з корисним. Але багато хто з потенційних дахно і татарських взагалі йде працювати у так званий "гейм девелопмент" – розробку комп’ютерних ігор.

Не те, щоб це було якось соромно, але звідти у художню анімацію вже не повертаються, бо стають надто зашореними (стандартним набором багато разів повторюваних рухів без розвитку характеру персонажа), вузькоспрямованими й високооплачуваними.

До речі, навіть 85-річний патріарх української мультиплікації Давид Черкаський нині під своє ім’я зібрав команду для виробництва ігор – залишивши нам своїх "Айболіта", "Капітана Врунгеля" й "Острів скарбів" щоранку по дитячих каналах.

РОБОТА НА АМЕРИКАНСЬКОГО ДЯДЮ ПОТРОХУ ЗГОРТАЄТЬСЯ

На сьогодні, окрім "Анімаграду", амбіції повнометражної анімації в Україні плекають три студії.

Перша це "95 квартал", усім полюбився їхній анімаційний серіал про Казкову Русь. Нещодавно вони запустили мультиплікаційний YouTube-канал для дітей, де показують україномовний серіал "ПочеМуха".

Друга – Image Pictures, яка вже у жовтні має випустити мультфільм "Клара" про дівчинку, яка живе у лісовому будиночку із трьома мавпами.

Третя студія – "Червоний собака", на якій талановитий учень Сивоконя Анатолій Лавренишин знімає дитячу фантастику зі 100-відсотковим державним фінансуванням "Віктор_Робот" (Віктор бо "переможець", жодної політики, запевняють нас).

Це мультик про маленького робота, який у далекому майбутньому разом із дівчинкою подорожує галактикою та рятує штучне сонце, створене людьми, яких стало забагато, аби всі вони могли зігрітися від справжнього.

Також у розробці в Лавренишина знаходиться повнометражна середньовічна казка "Книга тіней", дещо відкладена нині з продюсерських міркувань.

"Для мене драйв у професії – це створити щось із нічого, таке собі напівбожественне задоволення, – ділиться Анатолій. – Анімація ж не обмежена фізичними законами, це чиста концентрована творчість.

Мальована анімація – це навіть не Capture Motion (технологія, за якою знято "Руслана і Людмилу", – авт.), коли акторів одягають у костюм із датчиками, а потім роблять з цього мультперсонажів. Я намагаюся слідувати виключно за фантазією, а не рухами якихось акторів".

Розповсюджене ще кілька років тому працевлаштування українських аніматорів, композиторів тощо "на європейського/американського дядю" нині потроху згортається.

І це вже друга хвиля такого згортання.

Якщо перша була пов’язана із перенесенням аутсорсу в дешевші Китай та Південну Корею (саме тоді занепала відкрита в Києві французами у 90-х студія "Борисфен", на якій хотіли працювати усі мультиплікатори, бо там платили валютою), то другу викликало посуворішання законодавства цивілізованих країн з метою підтримки внутрішнього ринку праці.

Для України в цілому це, звичайно, добра новина, чого не скажеш про окремих аніматорів. Бо досі ситуація складалася так, що краще було знімати на крихітних студійках для американців візуальний ряд для дитячих пісеньок, ніж чекати на серйозні проекти або організовувати їх.

Є сподівання, що потужний успіх "Викраденої принцеси" переломив такий розподіл пріоритетів – і це третя обставина, яка робить мультфільм залізно більше "перемогою", ніж "поразкою".

"Великі проекти завжди несуть у собі як культурну складову, так і маркетингову, – каже режисер Олег Маламуж. – Завдяки тому, що в нас зараз з’явилися гроші, з’являється можливість створити ринок, робочі місця, а не просто окупити створення продукту і просити наступні гроші на анімацію".

Він пояснює, що анімація дуже дорога індустрія, і її можуть дозволити собі тільки дуже розвинені країни.

Наприклад, у фільму "Сторожова застава" бюджет був півтора мільйони доларів, а у "Руслана та Людмили" більше чотирьох.

І навіть їх, за словами Маламужа, не вистачило, аби "висадити" шляхом слідування Руслана чудовий ліс із різноманітними деревами, бо під це потрібне спеціальне програмне обладнання.

"Піксарівські шедеври знімають команди з тисячі аніматорів, а не трьохсот, як у нас, і та команда шліфує фільм доти, доки він не буде справді "торкатися" глядача, – пояснює режисер.

Це роблять люди із 20-річним досвідом, яких "скуповують" з усього світу, як брильянти – і потім вони неодноразово показують створене 30-40 професіоналам фокус-групи. На "Руслані" в нас такої можливості не було".

Дарія Трусова, журналістка, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті