"Країна припливів". Уривок з екранізованої книги Мітча Калліна

1554
12 травня 2018

"Країна припливів" – історія химерних подорожей. У кожного з героїв вона своя – хтось вирушає в Ютландію, хтось – на той світ, дехто блукає просторами океанів у примарній субмарині.

Для одинадцятилітньої Желізи-Роуз – це мандрівка у дивовижний світ власної уяви, де оживають частинки поламаних ляльок, мерці перетворюються на болотяних людей, а світлячки прилітають побажати на добраніч.

Це – подорож-втеча від реальності, яка пересічній людині здалася б трагічною, гнітючою та моторошною. Але не Желізі-Роуз. Вона вміє її змінювати. А ще вона вміє приготувати героїновий укол.

Ця книга американського письменника Мітча Калліна стала культовою. Режисер Террі Гіллиам ("12 мавп", "Страх і ненависть в Лас-Вегасі" та "Воображаріум доктора Парнаса") зняв за нею одноіменний фільм.

"Українська правда. Життя" пропонує ознайомитись з її уривком, бо невдовзі твір вийде українською мовою у видавництві "Вавилонська бібліотека".

Ця книга американського письменника Мітча Калліна стала культовою

Я стояла голяка, витягнувши руки над головою.

Сукня лежала на підлозі поверх кросівок та шкарпеток, на нічному столику скиглило переносне радіо – наспівувало блюз.

Довкола мене висіла материна нічна сорочка – вона була така гладенька, уся всіяна рожевими блискітками. І пахла мамою; я вдихала стійкий запах її поту. Сорочка була така широка, що на якусь мить я під нею загубилася – мої руки намагались намацати прорізи рукавів, а голова відчайдушно шукала горловину.

Я уявила себе безголовою домогосподаркою, яка розмахує руками, мов недорізана курка.

Проткнувши нарешті голову крізь виріз, я відчула, як настовбурчилось моє наелектризоване волосся.

Тоді я пропхала руки в рукави і спробувала покружляти, мов дервіш, але сорочка була занадто довга, тож мені довелося відмовитись від цієї вигадки.

– Ти божевільна, – схопивши радіо, сказала я собі. – Ти навіжена.

– Таки-так, здається, дощик нам уже не світить, – хриплим голосом проговорив ді-джей, приглушивши пісню. – Ну що ж, замість гуркоту грому слухайте містера Джона Лі Гукера – на замовлення Джиммі з Саладо пісня "Бум-бум-бум" для всіх мешканців Озерної гавані Стилхаус Холлоу.

Бум-бум-бум, застрелю тебе на місці!

Я подалася на перший поверх, відчуваючи, як у руці вібрує Джон Лі Гукер. Мої ноги плутались у нічній сорочці, і переступати зі сходинки на сходинку було не так вже й легко. Але я впоралася і, заходячи до похмурої їдальні, уявляла себе граційним привидом.

Подолом я змела порох з останньої сходинки, здійнявши куряву. Але це не страшно. І так всюди було повно порохів: і на довгому столі в їдальні, і на дубовому серванті, і в повітрі, яким я дихала.

– А-а-а-апчхи! – удавано пчихнула я, намагаючись привернути увагу батька.

Справа від сходів була кухня, зліва – їдальня і вітальня, розділені лише плитою на дрова.

Перший поверх будинку взагалі не мав переділок, тому нескладно було окинути оком одразу кілька кімнат, особливо стоячи внизу сходів.

– А-а-а-апчхи! – не вгавала я, але мій батько і вухом не повів, тож я розвернулася на сто вісімдесят градусів і попливла на кухню.

Залишивши радіо біля плити, я залізла в пакунок з харчами і повикладала їх на кухонний стіл. І тут у мені прокинувся вовчий голод.

Соленик ткнувся в банку з арахісовим маслом, розірвавши на шляху покриття з фольги.

За ним пішли інші соленики.

Джон Лі Гукер давно закінчився, і зараз кухню сповнювали ритми блюграсу. Несамовиті скрипочки й тупіт лунали в такт із моїм плямканням.

Я надпила воду прямо з пляшки і заляпала сорочку.

Потім мій вказівний палець перетворився на ніж і намастив арахісове масло на шматок хліба. Я все їла й пила, чекаючи, доки мій шлунок задовольниться.

Коли я нарешті наїлась, то відчула втому в очах. Арахісове масло було в мене на губах і на яснах; вдоволена, сита і сонна, я слухала радіостанцію Кей-Ві-Пі-Ар – драйвова музика для любителів драйву.

З утоми я повалилася на підлогу.

Загорнена в нічну сорочку, наче у ковдру, я вперше усвідомила, яким теплим був Торохкало – таке враження, ніби весь будинок затамував подих. Але здавалося, що підлога тут була холоднішою, ніж в інших кімнатах. А радіо зараз грало "Перекотиполе"одну з повільних пісень мого батька, тож можна було трохи відпочити.

Поринаючи в сон, я уявляла батька на сцені якогось бару в Лос-Анджелесі: у синьому світлі прожектора, яке виблискує у складках його чорних шкіряних штанів та куртки.

Широко розставивши ноги, тримаючи гітару поперед себе, наче зброю, він закопилює верхню губу і каже: "Дарую цю пісню моїм найулюбленішим створінням – коханій доці та прекрасній дружині".

Він називав це моментом Елвіса. Такий момент повинен бути на кожному концерті.

Перекотиполе носиться світами.

Куди ти мандруєш, якими стежками?

Перекотиполе – біль в моєму серці.

Як їй там ведеться, з ким тепер сміється?

Мати завжди хвалилася, що ця пісня про неї, а батько ніколи цього не заперечував. Він написав її під час туру по Англії на початку сімдесятих. Там вони й познайомились.

Моя мати, втікачка з Брукліна, була худющою вісімнадцятилітньою дівчиною і водилася з азіатським гуру на ім’я Санджуро.

Ще вона водилася з гуртом "Зе Ху", чи, точніше кажучи, з барабанщиком, Кейтом Муном.

Мій батько на той час був гітарним ідолом, відомим низкою інструментальних хітів початку 50-х та дико емоційною манерою гри, яка вплинула на молодого Піта Таунсенда.

Хоча, відвідавши батьків концерт у Лондоні, Піт був розчарований. Це був акустичний концерт, виконувалася музика кантрі, здебільшого обробки пісень Хенка Вільямса та Джонні Кеша.

Після закінчення концерту він зайшов за лаштунки лише для того, щоб потиснути батькові руку, а потім тихцем ушився.

– Я певен, він написав пісню про той вечір, – згадав якось мій батько, відхиляючись від розповіді про те, як познайомився з мамою. – "Панк зустрічає хрещеного батька" – ця пісня про мене, це точно. Не надто ґречна подяка.

Але Телепень Мун був у захваті.

– Я збрехав би, якби сказав, що не люблю кантрі! – волав він.

Він заявився в гримерку мого батька, ряджений під ортодоксального юдея, від нього відгонило перегаром та підлабузництвом.

– Це нове слово в музиці, це крок назустріч минулому, – лепетав він, наче одержимий. – Це як Моцарт, тільки трохи інакше! Гордіїв вузол на шнурівці!

І в подарунок він вивів наперед мою маму:

– Ця навіжена дівка – ваша втіха і винагорода.

А вона, кружляючи, залетіла в гримерку в костюмі Пеппі Довгапанчохи. Вона була схожа на чоловіка, худа і довга, з веснянками на щоках і вогником в очах.

– Не знаю, чи було це кохання з першого погляду, – сказав мій батько в експресі, – але дуже схоже на те. Нам було добре спочатку, та й довго опісля, з нею я почувався дитиною, до того ж у мене тоді ще були гроші.

І вона знала, де дістати дешевий діаморфін, тож я зекономив трохи грошенят, бо коли ми познайомились, я купував дорогий китайський героїн. Вона ж могла дістати мені іранський та медичний значно дешевше.

Твоя мати мала зв’язки, Желізо-Роуз. Навіть після переїзду до Лос-Анджелеса вона знала, кому подзвонити, куди піти.

І доки не стала товстою й лінивою, вона вміла робити всіляку смакоту. Вона готувала буріто, піцу і всяке жирне їдло. За цим я сумую найбільше. Якби ти знала її тоді! Вона була ласим шматочком.

Можливо, він мав на увазі когось іншого. Моя мати спала цілими днями, поглинала шоколадні цукерки на обід і говорила сама до себе ночами. І вона не була ласим шматочком.

Я не можу точно пригадати, коли почала ненавидіти її, але думаю, це відбулося, коли мені виповнилося дев’ять.

 "Країна припливів" – історія химерних подорожей

На той час мої батьки були вже закоренілими наркоманами.

Батько вже не міг гастролювати, він став кволим і хирлявим.

Мама натомість розтовстіла, і то так, що коли їй зрідка вдавалося вилізти з ліжка, пружини тріщали стогоном полегшення, а на матраці й далі лишалися обриси її тіла.

У дев’ять років за мною закріпили дві справи: масаж маминих ніг та приготування й обробка шприців. Я сумлінно все виконувала, і з часом вигляд готової голки почав приносити мені задоволення.

Мій батько вважав, що державна освіта робить дітей тупими, тому навчання моє відбувалося вдома і складалося майже з самих крадених бібліотечних книжок (класична література, яку вибирав для мене батько і яку я не завжди могла подужати зі своїми навиками читання) і післяобідніх освітніх програм на Пі-Бі-Ес.

Щойно я прокидалася вранці, на кухні починався мій перший урок: з кофейної чашки в шприц набирався дезінфекційний розчин і випорскувався в мийку.

Цей процес повторювався двічі, після чого я промивала шприц і голку холодною водою.

Потім я набирала трохи наркотику зі схованки – баночки з-під цукру – і розбавляла коричневий порошок гарячою водою та вітаміном С.

Далі, використовуючи кухонний стіл як сідало, я ставала біля газової плити, тримаючи ложечку над конфоркою і відчуваючи, як нагрівається нержавіюча сталь, поки вогонь розчиняв бульбашками залишки порошку.

Коли розчин опинявся в шприці, я несла домашню роботу в вітальню. Мій батько міг сидіти на підлозі з гітарою або розпластатись на дивані, втупивши порожній погляд у телевізор.

Іноді, беручи в мене з рук шприц, він казав: "Доброго ранку". Але зазвичай він нічого не казав.

Він просто знаходив велику вену на внутрішній стороні руки, робив собі укол і – він мав трохи часу, доки його погребе – відносив рештки рідини в шприці мамі у спальню.

Після ранкового ритуалу я була вільна аж до вечора. Моя перерва тривала багато годин поспіль. Я могла дивитися телевізор і, складаючи докупи стільці і збираючи розкидані по квартирі брудні лахи та постіль, робити собі з них хатку посеред вітальні, де я неспішно їла в товаристві моїх подруг – голів ляльок Барбі.

На сніданок я витягувала з морозилки два ескімо. На обід – навперемінно фруктовий пиріг та печиво з горіховою начинкою. Вечеря складалася з "Доктора Пеппера", "Мілкі Вея" та булочки з корицею.

А якщо не було "Мілкі Вея", я брала одну з маминих цукерок, які не закінчувались ніколи. І хоч вона тижнями не покидала спальні, все ж якось відчувала, коли я допадалася до її цукерок, за що принагідно, під час вечірніх масажів ніг, карала мене різким копняком під бороду.

– Що я тобі казала?! – щоразу повторювала вона. – Паскудо ти нещасна, ти так нічого і не втямила! Не лізь до моїх речей!

Дещо я таки втямила: героїн додавав моєму батькові байдужості, служив протиотрутою від важких думок.

Моїй матері, яка прожила коротке й беззмістовне життя, героїн не давав нічого. Вона захопилася ним іще в юності, але яскравих вражень зрештою не отримала. І з часом перетворилася на нікому не потрібну, замріяну й безтурботну бульбашку.

Тож, підходячи до її ліжка, я знала, хто з нас насправді був нещасною паскудою.

І знала, що вона, скоріш за все, буде роздавати копняки або вимахувати вологою ганчіркою, якою вона втирала піт зі свого одутлого обличчя.

Проте їй ніколи не вдавалося довести мене до сліз. Здебільшого вона просто видавала гучну тираду. Іноді в її словах був зміст, але найчастіше – ні.

Коли я масажувала жир на її блідих ногах, розтираючи пальцями її горбкувату шкіру, здавалося, що рот моєї мами функціонує окремо від мозку.

– Плямкотливе наркоманське дитя, – заводила вона, і я знала, що зараз рине нестримний словесний потік. Здавалося, вона іде за готовим сценарієм і кожна наступна її вистава мало чим відрізняється від попередньої. – Я пережила страшну ломку, поки виносила тебе; зате ти не народилася залежною. Але ти була нервовою і непосидючою, постійно верещала, і сіпалася, і билася в конвульсіях.

Ти знаєш, що твій батько видихав дим тобі в рот, щоб ти мовчала? Думаю, він нашкодив тобі цим, але мене не звинувачуй. Я дуже довго годувала тебе грудьми – і вони всі неправі, коли кажуть, що наркотики потрапляють у грудне молоко. Твій батько винен у тому, яка ти. Я не винна. Я любила тебе.

Важко зітхаючи, вона прикладала ганчірку до лоба і підіймалася на ліктях у супроводі жалібного скрипу пружин. Її голос раптом ставав м’яким.

– Ти знаєш, як я люблю тебе, Желізо-Роуз? Пробач мені, люба. Якщо ти приготуєш мені дозу і щось поїсти, я скоро зроблю для тебе щось хороше. Обіцяю.

Я теж завжди вправно грала свою роль у цій виставі, кивала головою, прекрасно усвідомлюючи, що вона бреше: вона не зробить для мене нічого хорошого, ніколи.

Але, відходячи від її ліжка, я вичавлювала з себе посмішку, з жахом думаючи про те, що знов доведеться заходити до цієї спальні і торкатися її розбухлих гомілок.

Тож того дня, коли вона посиніла і вмерла від дихальної недостатності, я стрибала по вітальні, насвистуючи мелодію з "Вулиці Сезам" – найвеселішу пісню на світі.

– Метадон її вбив, – сказав батько. Вигляд у нього був змарнілий і збентежений. – Треба було тримати її на героїні, просто уріза́ти дозу.

Логіка наркомана: надіючись колись зіскочити, він віддав "Б’юїк" за пачку таблеток, хоч розумів, що метадон небезпечніший і швидше призводить до звикання і смерті, ніж героїн.

Закривши обличчя руками, він сказав:

– Тепер вона мертва, а я без машини.

За тиждень до цього мама з татом вирішили припинити колотися.

До цього важкого рішення вони дійшли після того, як нас пограбували вночі.

Я пам’ятаю, як хтось калатав у двері, потім вибив їх, а мій батько закричав: "Забирайтеся на хрін! Я ж обіцяв, що віддам бабло у четвер! Спитайте Лео, я так йому і сказав!"

Потім я почула чоловічі голоси, спокійні та погрозливі: "Ми вже проходили це, Ною. Перестань викручуватися".

Лежачи в ліжку, я вдавала, що все це – лише страшний сон.

Прокинувшись вранці, я знайшла батька на кухні. Він зливав вміст банки з-під цукру в мийку. Руки в нього тремтіли, зуби клацали, навіть коли він сказав: "Привіт, люба".

Мікрохвильовки не було. Тостера теж.

З вітальні зникли телевізор, відеомагнітофон та музичний центр.

– До нас приходили болотяні люди, – сказав він. – Але з нами все гаразд. Я говорив з твоєю мамою. Все буде добре. От побачиш.

Я розплакалася – не від радості чи полегшення, а на саму лише думку про те, що болотяні люди залізли до нашого помешкання.

Батько відставив банку.

– Не треба, не треба, – сказав він. – Все добре.

Він спробував підняти мене, але йому забракло сили. Тож він обійняв мене і, погладжуючи по шиї, сказав:

– Ну от, бачиш. Коли татко востаннє робив це? Справи вже налагоджуються, – я відчувала тремтіння його рук, піт на його долонях. – Нема про що хвилюватися, дівчинко.

І я майже повірила йому.

Але в той день, коли мамин труп лежав на їхньому ліжку, була моя черга розраджувати його.

Передозуванню знадобилося дванадцять годин, щоб зробити свою справу. Все почалося з переривчастого дихання, а закінчилося синьою шкірою та звуженими до вістря голки зіницями, і все ж батько сподівався, що вона оклигає.

Врешті він виплеснув холодну воду їй на обличчя, але й це не допомогло.

– Не засмучуйся, будь ласка, – говорила я, поклавши руку йому на плече. – Якщо хочеш, поїдемо в Ютландію.

Він вишкірився на мить:

– Хіба ж не чудова ідея?

– А ще ми можемо з’їсти її цукерки, – мовила я.

Потім він міцно пригорнув мене до себе і сказав:

– Ніхто не забере тебе в мене. Я цього не допущу. Ми поїдемо геть, добре?

– Добре.

Доки я пакувалася, батько загорнув маму від голови до п’ят у постіль. Потім покликав мене до їхньої спальні.

– Якщо б вона була кораблем вікінгів, – оголосив він, – ми мали б похоронити її разом з кіньми, їжею та золотими тарелями. – На плечах у нього був рюкзак: здавалося, йому не терпиться піти. Я стояла біля нього з валізою в руках, витріщившись на замотаний труп. Її тіло навіть після смерті нестерпно смерділо потом. – Хочеш щось сказати?

Я знизала плечима:

– Не знаю. Вона схожа на мумію.

Він зітхнув.

– Що ж, я багато сказав, доки вона була жива. Нема чого гаяти час.

Він дістав з кишені запальничку, клацнув і спробував підпалити матрац. Але той не займався, тож батько махнув рукою:

– Все одно була невдала ідея. Міг згоріти весь будинок разом з людьми.

Виходячи зі спальні, я зупинилася, щоб востаннє поглянути на матір, і уявила її натужне присмертне дихання. Легеневі артерії закупорилися кров’ю, силкуючись проштовхнути її по капілярах у легені. У передсмертній агонії вона несамовито дриґала повними ногами, до краю стрясаючи пружинами.

– Ходімо, – сказав батько. Він чекав у кінці коридору. – Не дивися, це погана прикмета.

– Мама цілком мертва, – сказала я, обертаючись до нього.

powered by lun.ua

Головне на сайті