“Ілюзія знання. Чому ми ніколи не думаємо на самоті”: уривок із книжки

5441
26 травня 2018

Ми живемо у дивовижну епоху: ще ніколи знання, зокрема наукові, не були настільки доступні, ніколи перевіряти факти не було так легко, ніколи так багато людей не мали можливості вчитися новому.

Попри це людей, які вірять у всесвітню змову, "шапочку з фольги" та інші антинаукові забобони, не меншає, радше навпаки.

Американські коґнітивісти Стівен Сломен і Філіп Фернбак з перших сторінок переконують, наскільки мало ми знаємо про те, про що, здавалося би, знаємо багато.

Більшість людей не розуміє механізму дії приладів, якими ми користуємося щодня, навіть таких простих, як зливний бак унітазу.

Попри це людство не тільки вижило, а й досягнуло нечуваних успіхів у розумінні й навіть опануванні навколишнього світу. Як так сталося?

УП.Життя пропонує своїм читачам і читачкам уривок з книжки.

 

Акти руйнування зазвичай нас відштовхують. Саме тому дивно, що акт руйнування у виконанні одного молодого чоловіка перетворив його на народного героя.

Цей чоловік був підмайстерком на текстильній фабриці в Лестері, Англія, у кінці XVIII століття, на світанку індустріальної революції.

Коли наглядач покарав його за погану роботу, він розлютився і молотком розтрощив на друзки свою в’язальну машину. (Принаймні так розповідає легенда.)

Звали цього молодого чоловіка Нед Ладд, і пізніше він стане покровителем групи протестувальників, які назвалися луддитами.

Луддитів непокоїли швидкі темпи технологічних змін у тогочасній Англії: вони розглядали їх як загрозу своїй здатності заробити собі на життя і своїм цінностям.

Улюбленим інструментом протесту луддитів був "Великий Енох" – гігантська кувалда, виготовлена ковалем Енохом Тейлором, – яким вони трощили промислове обладнання по всій Англії.

Вони також сходилися з поліцією в сутичках, які іноді набували вбивчого оберту.

Луддити стверджували, що їхнім очільником була таємнича особа, яку називали Королем Ладдом, принцем Ладдом або генералом Ладдом. Насправді такої особи не існувало  – це була просто відсилка до акту непокори Неда Ладда в Лестері.

Протестні рухи, що виростають з політичного й економічного невдоволення, зазвичай доволі швидко зникають з громадської свідомості, і деталі того, як Нед Ладд розтрощив свою машину, сьогодні не дуже добре відомі, але луддити затрималися в колі культурних орієнтирів на багато століть.

Причина, з якої луддити залишили по собі такий слід, полягає в тому, що акт трощення речей, що втілюють найпередовіші технології сучасності, символізує глибоко притаманний людству спосіб думки.

Деякі люди завжди дивилися на науку й технології з недовірою та осторогою, і попри приголомшливі наукові поступи минулого століття антинаукова думка і нині займає сильні позиції.

Крайнім виявом цього є самовизнані "неолуддити" на кшталт учасників Другого конгресу луддитів, який відбувся 1996 року. Це було зібрання, організоване в ім’я опору "дедалі химернішим і жаскішим технологіям Комп’ютерної ери".

Але не треба далеко йти, щоб знайти численні приклади з повсякденного життя  – приклади, що становлять серйозну небезпеку нашому майбутньому добробуту. Розумний скептицизм щодо науки і технологій, можливо, є здоровим для суспільства, але антинаукове мислення може бути небезпечним, коли воно заходить надто далеко.

[…] Щеплення – ще одне питання, в якому опір може мати негативні наслідки. На початку 2000-х років кір у Сполучених Штатах було практично викорінено  – щорічно фіксувалося не більше ста випадків.

Через зниження рівня вакцинації кількість випадків кору підскочила до понад шестиста 2014 року.

У Болдері, штат Колорадо, дуже освіченому і багатому місті, де ходять до садочка діти одного з авторів цієї книги, десять відсотків батьків відмовляються вакцинувати своїх дітей, заперечуючи десятиліття недвозначних медичних досліджень.

Опоненти щеплень часто використовують мову науки. Вони посилаються на (дискредитовані) наукові дослідження і статистику.

Але опір щепленням часто просякнутий антинауковим ставленням: опоненти висловлюють недовіру медикам-професіоналам і відкидають наукові дослідження.

Ось хороший приклад. Популярний антивакцинальний вебсайт, який перелічує "шість причин сказати НІ щепленням", розпочинає свою статтю найважливішою з усіх причин – що лікарям не можна довіряти:

"Не покладайтеся просто на слова вашого педіатра про те, що щеплення безпечні. Лікарі можуть помилятися. Вони все-таки лише люди. Насправді ваш лікар лише бездумно повторює стандартне речення про вакцинацію з довідника Американської медичної асоціації. Якщо ви думаєте, що отримуєте їхню чесну позицію, подумайте ще раз".  […]

Опір щепленням є хорошим прикладом того, як не вдається змінити ставлення людей через просвітництво.

Брендан Найан, політолог з Дартмутського університету, разом зі своїми колегами провів дослідження щодо батьків, у якому перевірив, чи надання інформації може збільшити рівень згод на щеплення вакциною КПК (кір-паротит-краснуха).

Батькам надавали конкретну інформацію в різних форматах, а потім запитували, які в них погляди щодо зв’язку між щепленням і аутизмом, імовірності серйозних побічних ефектів від вакцини і ймовірності, що вони вакцинуватимуть своїх дітей.

В одному випадку надана інформація описувала купу потенційних негативних результатів відмови від щеплення. В іншому батькам показували фотографії дітей, хворих на кір, паротит чи краснуху.

У третьому випадку батькам зачитували емоційну історію про дитину, яка захворіла на кір. Нарешті, деяким батькам дали інформацію, складену Центрами з контролю та профілактики захворювань, у якій спростовувався зв’язок між вакциною та аутизмом.

Результати були гнітючі. Жодний тип інформації не підвищив частку людей, які сказали, що вони зроблять щеплення. Частина інформації навіть призвела до протилежного результату.

Побачивши фотографії хворих дітей, батьки зміцнилися в своєму переконанні, що між вакцинуванням і аутизмом існує зв’язок, а почувши емоційну історію, батьки більшою мірою почали вірити в серйозні побічні ефекти від щеплень.

То що ж пішло не так? Цьому питанню за останні кілька років було присвячено надзвичайно багато наукових статей на тему розуміння громадськістю науки.

Серед відповідей панує думка, що нічого не пішло не так: проблема була з нашими очікуваннями. Це з дефіцитною моделлю щось не так.

Ставлення до науки не засноване на раціональному зважуванні доказів, тож воно не змінюється, коли людині надають інформацію.

Натомість ставлення визначається низкою контекстних і культурних чинників, і тому воно великою мірою невразливе до спроб його змінити.

Вірність спільноті

Одним із провідних відстоювачів цієї нової концепції є Ден Кахан, професор юриспруденції Єльського університету.

Кахан стверджує, що наші ставлення не засновані на раціональному, відстороненому зважуванні доказів.

Причиною цьому є те, що наші погляди не є ізольованими шматочками даних, що їх ми можемо приймати і відкидати як завгодно.

Натомість погляди глибоко переплетені з іншими поглядами, спільними культурними цінностями і нашою ідентичністю.

Відкинути певний погляд часто означає відкинути цілу низку інших поглядів, покинути свою спільноту, піти проти тих, кого ми любимо і кому довіряємо, і, якщо коротко, поставити під сумнів саму нашу ідентичність.

Згідно з цією концепцією, чи варто дивуватися, що невеличкі порції інформації про ГМО, щеплення, еволюцію і глобальне потепління мало впливають на погляди і ставлення людей?

Культура має над мисленням таку силу, що на порох стирає будь-які спроби просвітництва…

powered by lun.ua

Головне на сайті