Українці в Європі: три емігранти, які стали зірками німого кіно

1900
28 червня 2018

Життя і творчість українських емігрантів за кордоном у радянські часи практично ніхто не досліджував, хіба що спеціальні органи влади.

Тому й імена вихідців з України, зірок європейського німого кіно, таких як Ксенія Десні, Володимир Стрижевський, Александер Ґранах і досі маловідомі у нас.

Повернення цих імен в українське культурне поле – один з основних акцентів цьогорічного кінофестивалю архівного кіно і сучасної музики "Німі ночі", який пройде 28-30 червня в Києві й Одесі.

Коли і чому ці люди опинилися за кордоном, як їм там жилося і чим вони цікаві сьогодні нам – спробуємо розібратися.

Фото: Центр Довженка

Перша та найбільша хвиля еміграції відбулася за кілька років після жовтневої революції. Виїхала "біла інтелігенція", яка не бачила свого життя під проводом більшовиків. Масово полишали країну кінематографісти.

Для збереження бізнесу та своєї безпеки найбільші кіномагнати перенесли у 1918–1919 роках фірми на південь України, де вплив нової влади був ще слабким.

Александр Ханжонков та Іосіф Єрмольєв – до Ялти, харківський кінопромисловець Дмитро Харитонов – до Одеси, де побудував павільйони майбутньої кіностудії на Французькому бульварі.

Тут вони знімали не тільки жанрове кіно, але й антибільшовицькі агітки.

***

Володимир Стрижевський зіграв роль у одній: "Життя – Батьківщині, честь – нікому". Після цього він не міг залишатися в Країні Рад.

Володимир Стрижевський

Ще й Ленін 27 серпня 1919 року підписав декрет про націоналізацію кінопромисловості.

В країні наростали "шпигуноманія" і репресії, починався голод, збільшувалася загроза розстрілів.

На студіях бракувало сировини для зйомок – плівки й інших матеріалів.

Виїзд кінематографістів був справою часу.

У лютому 1920 року майже в повному складі Ялту залишила група Іосіфа Єрмольєва на борту грецького товарного корабля "Пантера".

Серед них був головна зірка студії Іван Мозжухін з дружиною-українкою Наталею Лисенко, племінницею композитора Миколи Лисенка, актор і режисер Володимир Стрижевський, оператор Ніколай Топорков.

Усі троє чоловіків згодом працюватимуть над стрічкою  "Ад’ютант царя" (1928).

Іван Мозжухін і Кармен Боні на іспанській рекламі стрічки Ад'ютант царя (1928)

***

Дорогою на Захід кінематографісти-емігранти зняли фільм з промовистою назвою "Жахлива пригода" (1920).

Зйомки почалися в Ялті, продовжились на теплоході, потім у Константинополі, де кінематографісти зупинилися на кілька місяців, а закінчили у Франції.

Туди Єрмольєв вивіз свою команду завдяки контактам з компанією Pathe, найбільшим тогочасним виробником кінотехніки.

У Франції вони зупинилися в передмісті Парижу Монтре, де працювали в закинутих павільйонах Pathe.

Згодом Єрмольєв передав кіностудію сину відомого банкіра з Одеси Олександру Каменці та разом із Володимиром Стрижевським та Яковом Протазановим переїхав до Мюнхена.

Каменка назвав студію "Альбатрос", там зняли ключові емігрантські фільми у Франції.

 Зліва - Іван Мозжухін в фільмі "Ад'ютант царя", справа – Наталія Лисенко в фільмі "Кін"

***

Інший кіномагнат Дмитро Харитонов зі своєю кіногрупою мігрував до Німеччини – другої столиці емігрантського кіно. Там відкрив кінофірму, а згодом її філію у Константинополі.

Об’єднавши зусилля з кількома кінопромисловцями, створив один із найпотужніших німецьких кіноконцернів початку 1920-х років "Caesar-Film", який намагався конкурувати навіть з голлівудським кінопрокатом.

Згодом відкрив у Парижі кіностудію. Попри багатообіцяючий початок, справи йшли кепсько.

Харитонов влаштувався клерком в компанію, де колись був співвласником, потім продав кіностудію в Мюнхені і почав займатися виробництвом люльок і мундштуків, змінював пости і професії і відійшов від кіновиробництва.

***

Найменше в еміграції затримався третій з основних кіномагнатів, які емігрували з півдня України – Александр Ханжонков.

Він виїхав до Мілану та Відня, намагався працювати над винайденням звукового кіно, але через брак коштів припинив розробки і на запрошення "Русфільму" повернувся до Радянського Союзу.

Вже за кілька років його усунули від кіновиробництва. Нужденним і хворим він помер у Ялті.

Кадр з фільму «Єрмак – підкорювач Сибіру». Фото: culture.ru

***

Кінематографісти за кордоном жилиі скромно.

До всіх колишніх кіномагнатів постійно надходили листи від колег-емігрантів з проханнями влаштувати на роботу, дати роль, попрацювати статистом, допомогти фінансово.

Але роботу в кіно серед емігрантської інтелігенції спочатку не надто цінували – вважали її менш престижною, ніж місце таксиста чи офіціанта.

Серед літераторів-емігрантів було "гарним тоном" зневажати кінематографістів.

Цю тенденцію помічає у спогадах письменників Наталья Нусінова, авторка монографії про еміграцію і кіно "Коли в Росію ми ще повернемось…" (2003).

Якщо емігранти-кінопромисловці важко освоювали європейський кіноринок, то серед біографій режисерів, акторів, художників і інших членів знімальної групи історії успіху траплялися частіше.

***

Серйозною перепоною для емігрантів-акторів став прихід звуку, який вимагав іншої манери гри та поставленого голосу.

Багатьом завадив слов’янський акцент.

Від зйомок у компаніях продюсерів-емігрантів актори поступово переходять до місцевих студій, які наприкінці 1920-х перебували в скрутній ситуації через наступ голлівудського кінопрокату.

Подібна історія трапилася з акторкою українського походження Ксенією Десні (Десницькою), яка народилася у місті Остер.

Вперше виїхала до Берліна на початку 1910-х, там ще зовсім юною у 1911 році народила доньку Тамару – майбутню зіркову актрису німецького і французького кіно.

Ксенія Десні з дочкою Тамарою Десні

Сімейне життя склалося невдало і Ксенія з дочкою повернулася додому.

Але ненадовго. У 1917 році, тікаючи від більшовиків, актриса з сім’єю виїхала до Константинополя, заробляла на життя танцівницею у вар’єте під сценічним псевдонімом Дада.

На початку 20-х емігрувала до Берліна, де вирувало бурхливе кінематографічне і культурне життя.

Саме там побудувала зіркову кар’єру в творчому тандемі з режисером-емігрантом з Риги Йоханнесом Ґутером.

Ксенія Десні у стрічці Вежа мовчання (1925)

Однією з перших гучних ролей актриси стала екранізація п’єси "Чорна Пантера і Білий Ведмідь" політичного і культурного діяча Володимира Винниченка, який також вимушено опинився в еміграції.

Справжнього успіху актриса і режисер Ґутер досягли у 1924 році, коли перейшли працювати на одну з найбільших німецьких кіностудій UFA.

Тут Ґутер зняв чи не найвідоміший свій фільм – містичну мелодраму "Вежа мовчання".

Кар’єра актриси стрімко розвивалася – за шість років вона зіграла майже 20 ролей, а після приходу звуку з’явилася на екрані лише один єдиний раз.

Ксенія Десні на обкладинці німецького журнал 1925 року

***

Наслідком напливу емігрантів у Європу стала мода на російське, зокрема, і на так званий "руссо фільм". 

На європейських екранах дедалі частіше з’являлося дореволюційне життя і побут Російської імперії, екранізації класиків, переосмислення революційних події 1917 року.

Спочатку ці теми розробляли переважно режисери-емігранти, а згодом естафету перехопили місцеві режисери, мало обізнані з культурою регіону.

Фільми, які експлуатували "російський міф", не заглиблюючись в деталі, емігранти зневажливо називали "клюквою".

***

Фільм 1928 року "Ад’ютант царя" Стрижевського знятий на російському матеріалі, але з прискіпливою увагою до побутових деталей, костюмів і типажів героїв.

Події відбуваються напередодні революції – відчувається міць і блиск царизму, але у темних підвалах збираються заколотники-революціонери.

У шпигунській драмі помітний сум за дореволюційним життям, яке постає втраченим раєм.

У фільмі можна побачити блискучу гру ще одного українського емігранта – галичанина Александера Ґранаха (справжнє ім’я – Єссая Шайко Ґронах).

Алєксандер Ґранах

Він грає зловісного незнайомця, який мовчазно стежить за головними героями.

Його фігура привносить у фільм атмосферу німецького експресіоністичного фільму, зіркою якого він уже був на час зйомок "Ад’ютанта царя".

***

У Ґранаха був унікальний шлях в еміграцію.

Хлопець з великої бідної єврейської родини пекаря у 16-річному віці відвідав театр у Львові й захотів стати актором.

У 1906 році виїхав до Берліна. Йому не завадило незнання жодної з західноєвропейських мов.

Він знав лише українську та ідиш.

У Німеччині він спочатку працював пекарем, а потім потрапив до акторської школи засновника експресіоністичного театру Макса Рейнгардта.

Завдяки таланту актору дали степендію. Він був єдиним учнем, який навчався тут безкоштовно.

Ґранах став одним з ключових німецький акторів 1920-х років. Не дуже високий зріст і виразна акторську пластика сформували його амплуа – найчастіше він грав демонічних колоритних персонажів.

Ґранах (зліва) в ролі містера Кнока в фільмі Носферату. Симфонія жаху (1922) Фріфдріха Мурнау

З приходом до влади Гітлера Ґранаху довелося повернутися до СРСР, де він зіграв кілька ролей, але у 1936 році його заарештували в Києві за звинуваченням у шпигунстві.

Лише втручання шанованого в СРСР письменника Ліона Фейхтвангера дозволило хлопцю опинитися на волі.

Він емігрував до США, де грав на одному майданчику з Ґретою Ґарбо підкорив Голлівуд, зігравши понад 50 ролей.

У 1946 році німецькою вийшла книга його мемуарів про юні роки і прихід в театр і кіно "Ось іде людина…". Вона стала бестселером, перекладена багатьма мовами, українською також.

***

Велике "переселення народів" створило унікальну ситуацію в тогочасній європейській культурі.

У цей вир потрапили й вихідці з України.

Діячі кіно успішно продовжили почату вдома кар’єру.

Змінюючи країни і континенти, вони зазвичай намагалися зберегти власну ідентичність, до кінця не укорінюючись у жодному місці світу.

Анна Онуфрієнко, для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті