40 років його музику не визнавали: історія українця і найшвидшого піаніста світу

– Я 40 років був ніким, зеро! – каже про себе піаніст Любомир Мельник, у якого наразі триває світовий тур, в межах якого він дає концерти й в Україні.

Він став відомим уже у поважному віці – після 60-ти. Його музика, яку не визнає класичний світ – десятиліттями не зацікавлювала слухачів, хоч він і встановив два світові рекорди, ставши найшвидшим піаністом світу.

Тепер же йому – сивочоловому – аплодують заповнені зали.

***

Любомир народився у родині українців, які емігрували до Канади. Тато з Коломиї, мама – зі Львова. Його першою мовою була українська. Вона не зовсім схожа на українську, яку ми чуємо тут: діаспорянська говірка з особливим акцентом, який не сплутаєш ні з чим іншим.

– Я навчився англійської десь у 6 чи 7 років. Ніколи не чувся правильно між іншими людьми. Чув, що то правильно, як був між українцями. Не знаю, чи всі так відчувають, але для мене це було дуже виразно.

Коли Любомиру було три чи чотири роки, він полюбив п'яно – так лагідно піаніст називає фортепіано.

Інструмент стояв у них вдома. Його мама з тіткою співали, тому родина вважала, що фортепіано в домі має бути.

– Пам’ятаю ще ті перші мелодії, що маленьким робив коло п’яно. Чи то не є дивно? Мама бачила, що я щось маю до п’яно, і давала уроки. Я дуже вдячний Богові, бо мав чудове дитинство.

Через мою маму світ має мою музику. Вона завжди мене підтримувала: "О, як гарно, як ти граєш!". Навіть пізніше, коли я був дорослий і ніхто не хотів цю музику слухати, вона її дуже любила.

***

Коли Любомир виріс, то почав їздити велосипедом на приватні заняття з фортепіано до консерваторії.

Вивчився на філософа у коледжі святого Павла у Кінґстонському університеті.

Але, щойно завершив університет, переїхав до Парижа, бо не любив Америку. Там, розповідає, почав своє життя у мистецтві, не маючи конкретної мрії.

Розповідає, що у Парижі було настільки комфортно, ніби він там народився. Чоловік прожив у місті два роки.

– Ніби не так довго, але пережив так багато! Було багато терпіння, але там я знайшов continious music, там вона прийшла до мене.

Сontinuous music у перекладі означає "безперервна музика". Це унікальна техніка Любомира. Вона базується на дуже швидких нотах й складних нотних послідовностях.

Вони утворюють суцільне "звукове полотно", де ви не можете розрізнити ноти.

***

На створення цієї техніки його надихнула відома модерн-танцівниця Керолін Карлсон. Він два роки працював з нею у Паризькій опері.

– Вона була зіркою у сучасному танці. Не мала тіла. Не було більше такої людини. Її тіло рухалося швидше за час, – філософський погляд на світ Любомир проніс крізь усе життя, тому по-своєму бачить і світ, і час.

Піаніст щодня грав для Керолін та її студентів.

– Я мав робити музику, щоб її студенти відчували, що тіло починає підноситися над землею. Дивився, що Керолайн робила, і акомпонував.

Так з часом Любомир прийшов до своєї "безперервної музики".

Каже, що ця музика давала йому речі, які не відчував ніхто з концертних піаністів у світі.

– Я зрозумів, що ця музика – новий світ, що буду її грати, це моя доля. Вона така прекрасна і така нова…

Вона будує іншу систему. З одного боку, її шалено легко грати. Але з іншого – неможливо.

Цю музику технічно легко грати, коли перейти межу, зв’язати себе зі звуком, піаніно і своєю душею. Вони працюють разом.

Думав, світ буде щасливим це чути. Такий наївний! – сміється, запалюючи свою дерев'яну люльку.

У Парижі він намагався давати концерти і доносити слухачам свою музику, але майже ніхто не приходив.

– Не було заінтересованих, крім тих, що робили нові модерні танці. Класичні люди ніколи не показували інтерес.

Під класичними людьми Любомир має на увазі усіх, хто працює з класичною музикою.

***

Після двох років роботи з Керолін піаніст йде з Паризької опери.

– Відчув, що вже час шукати свою долю і презентувати себе як піаніста.

Тоді я взагалі не мав грошей. Не мав, що їсти. Якась жінка дала мені помешкання на горішньому поверсі будинку, у домі було п’яно, де я міг грати. Але не мав досить грошей на їжу…

З часом він повертається до Канади, їздить США, Німеччиною, іншими країнами, намагається презентувати свою техніку, але популярним не стає.

***

У 1985 році у Швеції Любомир встановлює два світові рекорди.

Піаніст зіграв найбільшу кількість нот за годину гри, при швидкості 13-14 нот на секунду кожною рукою.

Другий рекорд – він став найшвидшим піаністом світу: зміг зіграти мелодію, витягуючи 19 з половиною нот щосекунди кожною рукою одночасно.

– Люди думають про рекорд як про спортивний рівень. Скажімо, бігають 100 метрів, і одна людина прийде на секунду швидше і встановить рекорд. Вау!

А те, що я зробив на п’яно – це як бігати 100 метрів за 6 секунд. Це не рекорд, а щось зовсім інше.

Любомир вважає, що своєму вмінню грати на такій швидкості завдячує тай-чі.

Це система вправ, яка розроблена даоськими монахами. В її основі – єдине ціле протилежних космічних сил інь і янь, вчення про які можна зустріти у багатьох східних єдиноборствах.

Тренування складаються з медитації та фізичних вправ (плавні наклони і повороти підпорядковані принципу кругового руху). Подібна техніка укріплює імунітет, загартовує м'язи.

Піаніст каже, що люди, які займаються тай-чі, "мають навколо себе п’яно, грають своїми рухами".

– Тай-чі щось змінило у моєму тілі, щось відчув у хребті. Не боліло. Просто одного дня почав грати і бачити: "O! Shit!" (От чорт!).

***

Незважаючи на два світові рекорди, які досі ніхто не зміг побити, Любомир популярнішим не стає.

– Я 40 років жив збоку музичного світу. Грав усі ці роки свою музику, але не давав концертів, хіба може двічі на рік.

Загальний класичний світ не мав і досі не має інтересу. Навпаки – тепер більше не любить (мене), ніж раніше.

Класичні піаністи не мають таких стосунків з п’яно. П’яно – то є жива річ. Це чудо! Коли я граю continuous music, щось інакше відбувається у моїх пальцях і тілі.

Можливо, саме щоб відчути це, Любомир останні кілька років майже завжди грає із заплющеними очима.

– Так я краще відчуваю п’яно. Як маю замкнені очі, відчуваю пальцями…

При розплющених очах мозок заважає, мушу їх закрити. Виходить так, що усі клавіші є там, де я хочу. Розплющую, коли маю грати небезпечні моменти.

***

Музика Мельника нагадує дощ: здається, що він не має своєї системи, падає звідусіль, накриваючи хаотичними краплями, але при цьому утворюється гармонія.

Піаніст погоджується з нами, коли кажемо про свої відчуття його композицій:

– Моя музика дуже зав’язана з водою. Вона як річка чи як дощ, що падає. Там є різні характери музики: дощ, річки, море, хвилі…

Час у цій музиці перестає, – знову роздумує Любомир. – Час – дуже дивна річ. Він не такий, як люди думають.

Час існує, бо ми маємо тіло. Якби у нас не було тіла, часу б не існувало.

Дуже добре, що я студіював філософів, це дало мені багато для роздумувань. Завжди думаю – разом з п’яно.

***

Визнання до піаніста прийшло аж після 60-ти, коли п’ять років тому вийшов його перший альбом на лейблі Erased Tapes.

– Останні два роки я починаю розуміти, чому моє життя таке дивне… – роздумує він про 40 років поневірянь. – Не знаю, чи можна то всьо розказати…

Тяжко бути бідним. Неприємно. Але дуже важливо. Бо бідні дуже шанують життя. Цінують красу кожного моменту у 20 разів більше, ніж ті, хто мають гроші.

Любомир каже, якби класичний світ дуже полюбив його музику, він був би іншою людиною, змінився б.

– Тепер відчуваю, що пройшов той період, де мріяв, що буду славним піаністом

Відчуваю, що люди отримують від концертів, де я граю, щось, що варто у 100 разів більше, ніж шанування високого артиста.

Люди хвалять і високо цінують не мене, а мою музику. Для них я не існую. Для них існує час, під час якого вони слухали і відчували ту музику і її красу. Як п’яно співає. То найважливіше.

В Україні піаніст уже навіть встиг записати спільну композицію з Христиною Соловій.

***

Не усі твори піаніста записані по нотах. Зафіксована основа частини з них, а деталі музикант постійно змінює під час живих виступів.

– Головні речі повторюю, але є маленькі зміни, бо музика мусить бути жива, – пояснює.

Тому кожне живе виконання – унікальне.

Здавалось би, можна заспокоїтись і видихнути, що його музику нарешті почули, але є одна річ, якої Любомир боїться найбільше – що не буде кому передати свої знання.

– У мене є учні, які вчаться моїй техніці. Може, 10-12. Але вони у різних країнах. Техніки можна трохи навчити, але це як кунг фу – з книжки тільки трохи, а далі треба мати коло себе майстра.

Для мене це найбільша проблема. Знаю, що ця музика не переживе, якщо я помру. Тоді ніхто не зможе її чути наживо, ніхто не зможе її грати… Вона зникне.

Для мене п’яно – то трохи як церква. Я давно зрозумів, що ця музика – спосіб молитви.

Не треба бути для цієї музики релігійним. Багато людей, що люблять цю музику, взагалі не релігійні. Але вони духовні.

Хочу, щоб люди відчували красу п’яно. Щоб вони могли трохи піти до церкви, просто сісти, посидіти, і подумати.

Щоб та краса принесла їм трохи спокою в житті…

Ірина Андрейців, УП

Фото Дмитра Ларіна