У "Чорнобилі" багато фантазії, але правда – реальна: науковий репортер NYT

1222
5 червня 2019

Генрі Фоунтейн – науковий репортер з питань клімату у The New York Times.

У 2014 році він відвідав Чорнобильську атомну станцію та зону відчуження.

У своїй колонці для The New York Times журналіст порівняв враження від мінісеріалу "Чорнобиль" та відвідин міста Прип'ять. 

Він вважає, робота НВО може дати глядачам набагато більше, аніж просто фіксацію подій. Далі – пряма мова автора колонки. 

* * *

Перше, що треба розуміти про мінісеріал "Чорнобиль", це те, що його вигадали. Друге – що це не має значення.

Вибух і пожежа на Чорнобильському реакторі 4-го енергоблоку 26 квітня 1986 року були надзвичайно темними і похмурими подіями, радіоактивною бомбою в масштабі, до якого, звичайно, ніхто в Радянському Союзі не був готовий.

 

Ця катастрофа досі лишається найгіршою в історії атомної енергетики. Через неї спершу загинули 30 людей (а в наступні роки набагато більше, хоча справжня кількість жертв досі достеменно невідома), а радіоактивне забруднення поширилося на значні території колишніх СРСР та кількох європейських держав.

Бетонно-сталевому саркофагу, який поховав під собою останки реактора, передували паніка, місяці кризи та плутанини, участь у подіях сотень героїв та лиходіїв.

НВО не "дезинфікують" катастрофу (іноді крові аж надто багато, у жертв радіації часто починаються кровотечі ні з того, ні з сього). Натомість, творці серіалу дещо спрощують перебіг подій.

Це не означає, що фільмам бракує правдоподібності. Наприклад, сцена на даху, де мобілізовані рятувальники мають лише кілька секунд, аби закидати радіоактивне сміття, виглядає настільки ж моторошно та потойбічно, як, мабуть, це і бачилося самим учасникам подій.

Контрольна кімната 4 енергоблоку також відтворена точно – від регуляторів на стінах до білих халатів та шапок, які носять оператори (коли я відвідував сусідню диспетчерську станцію енергоблоку п’ять років тому, мені також довелося одягнути це незвичайне вбрання, яке більше підходить для пекарні, аніж для атомної електростанції).

 

Але якщо ви раніше нічого не знали про Чорнобиль, вам можна дещо вибачити. Наприклад, те, що після фільму ви подумали, що всю роботу з ліквідації наслідків катастрофи виконували Валегій Легасов та Борис Щербина. А допомагала їм доблесна Уляна Хом’юк.

Вам також можна вибачити, якщо ви думали, що усі ці персонажі – справжні. Легасов та Щербина й справді існували, однак їхні ролі в історії перекрутили і суттєво посилили, аби задовольнити вимоги кінематографу та додати динамічності сюжету.

 

Хом’юк же була збірним персонажем, її дії змушують засумніватися в реальності такої людини – від поїздки у Чорнобиль на початку до участі у розслідуванні справи.

В кінці продюсери згадують про те, що Хом’юк – це усі вчені, які допомагали впоратися та пізніше розслідувати катастрофу.

Це добре. Але через Голлівудські вимоги довелося спростити і багато інших речей.

Сміливі приречені пожежники, які не знають про загрозу радіації, з якою вони зіткнулися (хоча насправді ніхто не піднімався у повітря над реактором, як це показано у фільмі. Рятувальники працювали на даху, щоб запобігти поширенню пожежі на третій реактор).

Відважні шахтарі, яких привезли, аби вести роботи під реактором і зупинити його розпад (у фільмі про це не йдеться, але їхня робота була безрезультатною).

Я міг би продовжувати й далі. Як от про те, що у першому епізоді з відкритого реактора синій промінь сяє просто у небо. Так, ядерні реактори можуть давати блакитне сяйво, яке чомусь називається Черенковським випромінюванням. Але в реальності це вже точно не було схоже на вшанування пам’яті жертв трагедії 11 вересня у Мангеттені.

Зрештою, все це не має значення. Мінісеріал зберіг основне, істину: Чорнобильська трагедія – це більше про брехню, обман, гнилу політичну систему, аніж про поганих інженерів або жахливе управління чи навчання (чи навіть про те, добре чи погано це – атомна енергетика).

 

Лише частково "Чорнобиль" такий похмурий серіал через смерті та руйнацію. Необхідність постійно брехати мучить та отруює персонажів не гірше, аніж радіація.

І навіть ця основна правда була спрощена в останньому епізоді, який зображує суд над трьома чиновниками електростанції.

Я не хочу говорити багато про ці сцени – хоча, зауважу, що один з недоліків конструкції реактора "позитивний паровий коефіцієнт" – й справді назвали. Моїй радості як наукового автора не було меж!

Епізод з судом дуже напружений. Він один з найкращих у серіалі. Але зала суду більше схожа на американську, аніж радянську. І те, що хтось на цьому суді може говорити правду, здається такою ж вигадкою, як сюжет загалом.

Проте те, що робить серіал, набагато важливіше за те, як він це робить.

Врешті, глядачі можуть абстрагуватися від "Чорнобиля", усвідомивши важливу річ: що разом люди і машини можуть робити жахливі речі – наприклад, спровокувати ядерну катастрофу.

І ще краще, якщо врешті глядач зрозуміє, що у цій катастрофі винен був скоріше уряд та чиновницький апарат.

Вас також може зацікавити: 

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua