"Підпільник Кіндрат" не втопився: чим нині живе співак Андрій Миколайчук

67410
30 вересня 2020

Дивакуватий лисий і босий чоловік із пов'язкою на голові відомий кожному, хто хоча б колись цікавився українською естрадою.

Слава прийшла до нього раптово: Андрій Миколайчук здобув популярність після участі у фестивалі "Червона рута" 1989 року став лауреатом другої премії у жанрі попмузики і отримав приз глядацьких симпатій.

Тоді він один із перших показував шоу і сміливо відступив від зашкарублих правил радянської естради.

Його "Піду втоплюся" та "Підпільник Кіндрат" лунали справді з кожної праски, і навіть з національного радіо.

І хоча Миколайчук завершив гастрольну діяльність ще на початку 2000-х, його Кіндрата часто згадують, а в коментарях до виступів у YouTube звуть повернутися на сцену.

Таких планів у співака немає він продовжує писати пісні, але нікому їх не показує.

Касети Андрія Миколайчука випущені в 90-х роках

***

1989-ий. Вихователь музики в дитячому садку №8 в Умані на Черкащині Андрій Миколайчук помічає на вулиці оголошення про обласний відбір на фестиваль Червона рута. 

Тридцятирічний Андрій не має жодного уявлення, що воно таке, але вирішує взяти участь. Має з чим – сам давно пише пісні і дає концерти.

Він професійний музика – закінчив училище в Умані та музично-педагогічний інститут у Дрогобичі – головний гість на сільських весіллях.

Щосуботи із маленькою самограйкою у руках Андрій вирушає у навколишні села й райцентри: забавляє гостей у Монастирищі, Ладижинці чи Тальному. 

Живе від вихідних до вихідних, грає перевірені веселі композиції і так заробляє гроші. 

Пробується у театрі, заграє з дівчатами, підробляє тенором у місцевому музучилищі. 

Там, на одному із занять, підморгує дівчатам із сусіднього містечка, а ті детонують (відхиляються від правильного тону – ред.), бо викладачка Тамара Іванівна "заганяє їх на ля-бемоль (тональність – ред.)". 

Через той фальш Андрій відчуває до них ненависть, а в голові, як спалах, з'являються слова: 

"Підпільник Кіндрат, Підпільник Кіндрат, 

в надійному місці сховав автомат". 

Так народжується один із майбутніх хітів тоді ще нікому не відомого співака з Черкащини. 

Цю пісню разом із "Піду втоплюся" він співає на сцені уманського будинку культури і на відборі Червоної рути отримує перше місце.

Ну й пісні у тебе… – скаже після концерту батько-фізик.

***

За два місяці молодий, але вже лисуватий Миколайчук сідає в автобус Умань-Чернівці та їде на республіканський етап фестивалю. 

Фактично, час вихователя (а це цілих 8 років) і весільного музики в його житті завершується. Але він ще про це не знає.

У Чернівцях Андрій вперше настільки близько усвідомлює зіткнення політики й культури. Організатори "Червоної рути" прагнули прихильності Комсомолу – без цього фестиваль просто не міг відбутися. 

Я тоді потрапив у цю атмосферу. Це не зовсім конкурс був, а демонстрація української сили. Протест проти стандартів, які в той час прижилися на естраді, – згадує конкурс Миколайчук.

Сам він політикою не особливо цікавиться, а тим більше ідеями вільної України. Виконавець виріс у родині партійного функціонера, а пісня "Підпільник Кіндрат" насправді була не про визвольний рух, а про самогонний апарат.

Головною для нього була не ідея, найбільше він хотів вийти на сцену та заспівати. 

У чорному фраку, галіфе, з леопардовою пов'язкою на голові, у сорочці кольору хакі та у чорній краватці. В руці – букет квітів у целофані. 

Співак із Умані показував шоу, що було незвичним для того часу, – ритмічно гойдався на сцені, почувався впевненим та розкутим.

Прямо під час виступу він знімає чоботи і пританцьовує босим. Потім, чи то взуття було надто важке для виступів, чи Миколайчуку ліньки було його одягати, але образ босого залишається.

Зрештою, Андрію пощастило: раптом його, звичайного вихователя, показали по телевізору.

У результаті музичної революції на першій "Червоній руті", Миколайчук прокинувся артистом. Тоді, у 1989-му, він стає лауреатом другої премії у жанрі поп-музики та здобуває приз глядацьких симпатій.

До Умані повертався уже не автобусом – літаком.

***

Андрій Миколайчук приїхав додому зіркою. Вже через тиждень йому подзвонив Тарас Мельник, один із організаторів "Червоної рути", і запросив на роботу до Львова. 

Так почався дворічний період у театрі "Крива люфа". 

Колектив, який заснували артисти Михайло Риба та Роман Солило, давав музично-гумористичні вистави. 

У 1989-му мав програму "Обливаний понеділок", а ще за рік нову "Кгбвдейка". 

Театр платив якусь оренду за мене до Києва. У Львові я пізнав Галичину та уникнув низькопоклонства перед Заходом. Там я формувався як людина, яка пише неповторні пісні. Це місто стало моєю лабораторією. 

Я не раз думав, навіть зараз, що знову почнемо з тим колективом робити щось разом, але цього року померла акторка Юлія Гасиліна. Вже не виступатимемо...

З "Червоної рути" Андрій Миколайчук приїхав додому зіркою

Артист був частим гостем у Клубі Творчої Молоді імені Володимира Івасюка, який збирався у підвалах готелю "Асторія" на Городоцькій. 

Водночас продовжував писати пісні, працювати над власною програмою та гастролювати.

З концертами об’їхав усю Україну, маючи іноді по три виступи на день. Так відпрацьовувалася сценічна майстерність.

Народ чекав лисого і босого. Цей образ добре закріпився за Миколайчуком і усі наступні десять років міцно тримався.

Співак асоціювався у людей з тим, хто руйнує старий порядок. Хоча насправді, він не був проти нього, навіть не задумувався про це.

У мене була купа справ. Там допиши, там гітара не грає. І поки я займався чисто творчими речами, упав Радянський союз. 

А я не був людиною політики, я серцем писав українські пісні. А вони співпали з руйнуванням Союзу і появою України, як держави.

Злам системи народив хвилю, яка підхопила уманського вихователя і понесла. Про нього знали, говорили і писали у газетах. 

До прикладу, у дитячому журналі "Соняшник" у лютому 1991-го Іван Малкович згадував про те, як Миколайчук співає уві сні.

Сторінка з дитячого журналу "Соняшник", лютий 1991 року

У свій львівський період Миколайчук познайомився із Михайлом Радуцьким, який тоді працював у Київконцерті і організовував виступи співаків.

Через Радуцького відбулося знайомство із Дмитром Гордоном, який у 2006-му записав власний альбом на слова Миколайчука. 

Програма  "У гостях у Дмитра Гордона" ось уже кілька десятиліть починається мелодією з пісні лисого і босого "Марія".

***

У 1991-му Андрій Миколайчук переїхав до Києва уже з готовою програмою. Там познайомився з ансамблем "Жарт", з яким разом потім виступав.

У радянські часи, як і всі артисти, Миколайчук мав планові концерти, які й давали дохід. 

Після Незалежності, коли більшість виконавців перейшли на приватні виступи, лисий і босий продовжив їздити країною з касовими концертами – скільки людей приходить, стільки грошей і маєш.

...Сільські та районні будинки культури, що погано опалюються. Миколайчук виходить на сцену з босими ногами і півтори години мерзне.

Він співає лише веселі пісні, бо став заручником свого образу. Лірика такому не личила, хоча писав і її.

Тепер він згадує холодні обшарпані готелі, випивки після концертів, хоча сам того не дуже любив. Але щоб люди, з якими працював, хоча б поїли, сидів із ними за теревенями до ранку і погано відновлювався. А наступного дня – знову концерти.

Коли зірка Миколайчука лише зійшла, разом із ним на гастролі їздив цілий автобус з командою. 

З часом штат довелося скорочувати. Залишилося троє людей і одна машина, де на задньому сидінні лежали колонки.

Це і був для мене весь шоу-бізнес. Така бідося, що не можу передати. Концерти стали сенсом буття, я навіть не думав, що з того буде.

Просто я дуже люблю творчість і всім жертвую, щоб стати  хорошим композитором.

Усі пісні Миколайчук писав для себе сам. Лише одного разу у 1993-му пісню "Лист до Парижа" йому подарував Павло Зібров.

***

У другій половині 90-х модель українського шоу-бізнесу почала змінюватися і ставати більш подібною до західної чи російської. 

З’явилися менеджери, встановили розцінки, за які готові були працювати з артистами. Виступи на телебаченні та радіо, які перейшли у приватні руки, стали дорого коштувати.

Це єдина причина, чому я пішов із музики. У всьому світі вважається, що за рекламу продукції треба платити. Почалася комерціалізація, а так би я міг поєднувати і творчість, і виступи.

Тоді не було інтернету, зараз є, доступ до слухача відкритий. Але я просто постарів і боюся, що моя робота не буде завершена.

Миколайчук щодня пише по кілька пісень, а загалом має їх сотні чи й тисячі

Робота Миколайчука – це його пісні. І зараз, і 20 років тому.

Ті гроші, які він заробляв за концерти, були в десятки разів менші, ніж треба було платити продюсерам. Співака постійно хотіли загнати у кабалу – підписати контракт, з якого він би отримав щонайбільше 25% прибутку.

З часом Андрій повернувся до гастролей на Галичині, а потім і зовсім вирішив зупинитися. 

Він зізнається, що добре пам’ятає це відчуття, коли припинив гастролі. Тоді у 2000-му познайомився з однією жінкою в Миколаєві.

А що ти у своєму Києві робиш? Приїжай до нас, до моря, – сказала вона.

***

І він поїхав. Купив невеликий будинок, вирішив його добудувати, а ще зробити звукозаписувальну студію над берегом. Хотів, щоб виконавці їхали до нього в гості записуватися. 

Але з’явився інтернет і Миколайчук зрозумів, що тепер кожен це може зробити і вдома.

Натомість співак захотів навчитися будівництву, аби самостійно контролювати робітників.

Будь-який будівельник бачить лоха. Тому ті, хто мав мені зробити дім, почали викручувати мене, як хотіли.

Тоді Миколайчук пішов до сусіда, який теж будувався, і попросився до нього робочим, щоб навчитися працювати.

Пане, як я можу вас взяти? – здивувався чоловік, упізнавши співака.

Зрештою будинок біля моря таки з’явився. І так вони стали жити, а лисий і босий забув про той шоу-бізнес.

9-го березня 2014-го Миколайчук повернувся до Києва. Йшов по Хрещатику, який оговтувався після Революції гідності. Будинок профспілок був спалений, намети продовжували стояти, а на землі лежали квіти і свічки. Все це повертало його до реальності, відмінної від життя біля моря.

Одна із причин, чому співак поїхав з Миколаївщини – початок війни на Сході. Миколайчук припускав, що вона може дістатися і до його будинку.

***

…Вночі тут особливо добре чути шум моря. До нього веде кілька шляхів: один короткий, для літніх спекотних прогулянок, другий трохи довший – для осінніх.

Андрій Миколайчук цими стежками бігає. Бере із собою диктофон і щоразу записує дві-три пісні. Спочатку придумує приспів, потім заспів. Але завжди є проблемні місця, які мусить вирішити під час пробіжки.  

Коли біжиш відключаєшся. Немає сил сильно думати. Біжу, першу пісню легко записую, в другій забагато восьмих шістнадцятих коротких звуків.

Для цього всього пробіжка існує. Єдина проблема змусити композиторів і поетів бігати кроси.

Лисому, але вже не босому, за шістдесят. Він здав свою квартиру в столиці і знову повернувся у будинок на узбережжі, з якого за шість років відсутності господаря, все покрали.

Миколайчук щодня пише по кілька пісень, а загалом має їх сотні чи й тисячі.

Що буде з ними далі? Про це не думає, але й нікому їх не показує. 

Я живу одним днем і не задумуюсь, що буде. Нічого не встигаю, зашиваюсь.

Миколайчук завершив гастрольну діяльність ще на початку 2000-х

За сценою, зізнається Андрій, не сумував жодного дня. Ці красування були йому ні до чого. Після десяти років гастролей він зрозумів, що одна хороша пісня важливіша за всю програму. Якщо вона вдалася – відчуваєш, що живеш правильно і від цього виростають крила.

Щоранку прокидається о шостій і береться писати. Аж до самого вечора.

Посеред дня пробіжка, або плавання у морі. Незалежно від сезону.

Я прокидаюся і в мене завжди є мелодія. Працюю над варіантами пісень. Текст це взагалі магія, вищий пілотаж. Опера, симфонія близько не стоять.

Пов’язана зі сном і пісня "Піду втоплюся". ЇЇ слова спали на думку на світанку, коли Миколайчук був украй виснажений і дуже хотів спати.

Співак каже, що досі вчиться писати пісні. Для цього він завжди має бути зачарованим і мати великі здивовані очі, подібні, як у дитини, яка роздивляється іграшки у великому магазині.

У дитинстві мене відправляли у Вінницьку область до бабусі. І я був абсолютно зачарований садками, які там росли.

В такому стані людина вже нічого не думає і саме тоді з'являються хороші пісні.

Наталія Патрікєєва, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина HayDmitriy/Depositphotos

Більше про музику:

Як звучить Україна: 700 гуртів та виконавців

20 найзнаковіших українських пісень за 20 років. СПИСОК

Тарас Чубай: Зараз українці – кошенята, яких мокають обличчям у купку лайна

Лідер гурту "Вагоновожатые" Антон Слєпаков: "Довбають" людей, які мають проросійську позицію, ми її точно не маємо"

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua