Лідер гурту "Вагоновожатые" Антон Слєпаков: "Довбають" людей, які мають проросійську позицію, ми її точно не маємо"

6869
9 липня 2019

Гурт "Вагоновожатые" давно став улюбленим для поціновувачів якісної музики з різних куточків України.

Їх однаково захоплено зустрічають як в Маріуполі, так і у Львові чи Києві.

В травні лідер гурту Антон Слєпаков випустив вже другу збірку своїх віршів "Несмонтированный" і розпочав тур-презентацію по Україні. Наразі гурт готується до виступу на Atlas Weekend.

УП.Життя розпитали Антона Слєпакова про його відчуття часу, про закулісні історії із запису альбому "Референс", про біль від руйнації Києва та про російську мову як виклик.

Лідер гурту "Вагоновожатые" Антон Слєпаков

Ваш останній альбом "Референс" гучний, концентрований, сприймається часто як вигук когось, хто на межі.

Як він створювався? І чи можна сказати, що це маніфест?

– Завжди є така спокуса назвати щось маніфестом, але це звужує, ставить штамп.

Пригадую як свого часу казали, що альбом Radiohead "Ok Computer" – це маніфест часу, що вони нові Pink Floyd, а для мене як раз найцікавіше те, що вони стали грати після цього альбому. Тому мені ці штампи здаються недоречними.

Ми просто працювали і все. Напрям альбому був визначений ще до початку роботи. Останню композицію дописав буквально в останню мить.

Спочатку ми розробили  концепцію альбому – страхи і фобії. І нам здавалося, що і назва як раз виходить сама собою "I am phobia" або "Человек – I am phobia", але в останній момент з’явився "Референс" і ще й обкладинку нам робила не людина, а якийсь алгоритм, прописаний заздалегідь на комп’ютері. Усе зійшлося.

На початку альбому є рядки про покоління референсів, тобто людей, які нічого не можуть створити нового, вони лише посилаються і копіюють.

Ти справді думаєш, що в наш час неможливо створити щось нове, особливо в музиці?

– Я думаю, що нове створити дуже важко, хіба це може вийти випадково. Можеш знайти щось таке, що ще не використовувалось.

Ми зараз живемо в епоху такого глобального постмодернізму і пост пост пост всього, що новаторство дуже рідко трапляється.

Loading...

Думаю, що поява нового ще може залежати від глобального наукового розвитку. Приміром, коли комп’ютери роблять дизайн за людей, ти якось до себе це прикладаєш  і змінюється поле відповідальності. Це цікаво!

Машина багатофункціональна і в якомусь сенсі вона вміє набагато більше людини, але як на мене з людьми все-одно працювати цікавіше.

Людина буває непедбачуваною, а ти вмикаєш біт – він рівний, механічний, однотипний. Іноді це дуже допомагає.

Я думаю, що якби ми починали грати зараз, в технологічний час, то навчилися би це робити значно краще. Бо коли ти граєш під семпл (записаний аудо-уривок), то він тебе дисциплінує. А з іншого боку, скільки крутих джазменів навчилися грати без жодних засобів.

Ми коли заявляємо цю фразу про покоління референсів (до речі, це мала бути перша назва альбому), то ми і себе десь теж відносимо до них.

В "Референсі" з’являється українська мова. Це для тебе налаштованість на певну мову чи все-таки ти створюєш тексти в потоці?

– Певна налаштованість є, але переважно тексти самі приходять. Може з’явитися одна фраза і в процесі роботи вона обростає іншими.

Я зрозумів, що до мене приходять українські слова, українські рими. Я нічого спеціально не планував, тексти були первинні.

Коли ви виступали на Книжковому Арсеналі, я раптом зрозуміла, що ви один із небагатьох гуртів, який об’єднує людей різних мов спілкування.

І на вас не летять прокльони в адресу російської, якою ви співаєте, в чому секрет?

– Мені здається, що "довбають" людей, які мають проросійську позицію, ми її точно не маємо. 

Іноді й нам дістається звичайно. В наш час російська мова стала певним маркером.  Якщо ти викладаєш десь кліп, то в коментарях обов’язково буде той, хто спитає, а чому не державною. 

Але це наш виклик часу, дуже чесний і природний, ми живемо не в статичному суспільстві, де ми всі маємо із чимось миритися.

Я готовий миритися з певними речами, натомість інші мають сприйняти те, що в Україні є люди, які розмовляють не тільки українською мовою.  Це в принципі право, яке закріплене нашою Конституцією.

Для мене займатися творчістю російською мовою – це теж виклик і панк-рок.  Я маю чимало знайомих у літературному світі і мої тексти могли би перекладати українською, але для мене важливо бути чесним.

Якщо я двомовна людина, то що тут приховувати? Російська – це мова, якою я розмовляв з дитинства, якою в мене ліпше виходять тексти, я навіть мав стати вчителем російської мови та літератури, якби закінчив навчальний заклад. Але моє захоплення музикою взяло своє.

На жаль, українська у часи мого навчання була факультативною і ставилися часто до неї формально. Але мої батьки все-одно хотіли, аби я знав її і я вчив мову.

Зараз мовне питання є дуже спекулятивним. Я би ці дискусії відклав на певний час.

На Книжковому Арсеналі ти презентував свою другу збірку віршів "Несмонтированный" у формі арт-буку, ілюстрації там робила художниця Аліна Гаєва.

Для тебе взагалі важливі паперові книжки і щоб все було естетично в них?

– Я вважаю себе старовіром, тому важливі (сміється). Люблю паперові книжки, вінілові платівки, касети. Не користуюся електронними книжками.

На Арсеналі я дивився і купував книжки із задоволенням. Навіть, якщо люди купують книжки і потім просто викладають фото у Facebook чи Instagram, то це все-одно працює. Може не одразу, але люди  читають. І важливо підтримувати видавців та авторів.

Збірка віршів "Несмонтированный"

В тебе є проект "Стишение обстоятельств", він про внутрішній світ і відрізняється загалом від "Вагоновожатых".

Відчуття, ніби ти своїми текстами долучаєш слухача до якогось інтимного простору, ніби він підглядає.

Наскільки в цьому присутній ти як особистість і що для тебе цей проект?

– Цей проект з’явився жартома. Це були часи, коли я ще жив в Дніпрі, мені треба було себе чимось зайняти. Ми тоді багато гастролювали, довгі переїзди, потім буденні справи – це набридало.

Я побачив, що зібралося багатенько текстів "Вагоновожатых", які зовсім не підходили нікуди. Розіслав друзям і знайомим текст із пропозицією створили треки. Наш аудіорежисер зробив звукове оформлення.

Для мене не просто виконувати ці тексти. Перед Книжковим Арсеналом, наприклад, я так хвилювався, як ніколи за останні роки. В цих текстах багато підводних каменів, переживань. Це певна оголеність.

– Тебе часто можна зустріти в місті в навушниках, ти постійно щось слухаєш. Який зараз в тебе плейлист і чи він поєднується зі звуками міста?

– Мені не подобається сучасний саундтрек міста. Коли ще тільки з’явилися касетні  плеєри, я намагався у вільний час слухати музику, чи то в подорожі, чи то на прогулянці.

Плейлист у мене змінюється, я то додаю композиції, то прибираю. Намагаюся слухати щось нове або ж музику, яку я пропустив, не встиг послухати раніше.

Зараз є безліч ресурсів, де ти легально можеш купити будь-яку музику і мене як автора це тішить. Раніше мене мучила совість, бо не маючи можливості скачати щось легально, я звісно десь витягав окремі треки. 

Нині взагалі такі ергономічні часи, що ти не забиваєш собі терабайти, але можеш слухати музику в реальному часі. Деякі альбоми я собі лишаю для особливого випадку.

 

– Пірнемо трохи в минуле. Я уявляю тебе в дитинстві таким хлопчиком, який багато спостерігає, який в своєму світі, не особливо привертає до себе увагу, йому завжди є чим себе зайняти.  Це історія про те, що з цією реальністю не дуже цікаво.

Це так?

– Ти права. Мені ніколи не було особливо цікаво в звичайній реальності.

Я весь час щось вигадував, замінюючи реальність вигаданою. Тому не скажу, що був сильно в якихось компаніях, в мене було мало друзів, мені було цікавіше чи так просто склалося, що я був наодинці і щось собі робив.

Одного разу вигадав, що я не в своїй кімнаті та поруч не лакована шафа, а що стою на сцені й в руках у мене не ракетка від бадмінтону, а гітара. І от я обернувся назад і зрозумів, що пройшла якась кількість років і я справді музикант і стою на сцені. Перші автографи, перші оплески – все це реально.

Я спостерігач. Мені дуже подобається цей термін. Я таким був в дитинстві і напевно десь лишаюся ним зараз. Хоча іноді дуже занурений у свої думки, проходжу і нікого не помічаю. 

В мене ще не дуже гарний зір, тож вибачте всі ті, кого я не помітив. Я не зазнався, чесне слово.

 

– А ти пам’ятаєш якесь музичне відкриття в дитинстві, яке тебе вразило?

– В мене на магнітофоні було багато цікавих записів, від Bonny M до експериментальних гуртів. 

Пригадую як на початку 80-х ми з мамою пішли на концерт Валерія Леонтьєва, він тоді був ого-го. І мене вразило як він може бігати, співати, танцювати і не збивати при цьому дихання. Він працював без фонограми.

Потім почалася перебудова і не було людей, яких вона не торкнулася. Тоді пішла велика хвиля авангардистів, релізів, усі стали дуже сміливими. Я слухав гурт Sonic youth, а за років 10 один із найбільш дивних гуртів Einstürzende Neubauten. Вони дуже жорстко експериментували – всі ці бетономішалки, звук машин.

Коли через багато років мені приносили послухати якийсь metal, то я казав, що після Einstürzende Neubauten мені нічого не страшно вже.

– Хто твої батьки, чим займаються? І чи вловлювали вони твій творчий талант в дитинстві?

– Мої батьки – прекрасні люди, бо ніколи не перешкоджали моїм захопленням. 

Вони мене спокійно відпускали на всі виступи, сейшени і я за це їм дуже вдячний.  Іноді навіть самі купували мені квитки, бо у підлітка грошей просто не було.

Зараз вони пенсіонери. А взагалі як то кажуть "из служащих". Тато працював на заводі "Маяк", був радіоінжеренером. А мама досі працює в КПІ на кафедрі порошкової металургії.

Вони не мали стосунку до жодної творчості, мама хіба співала колись ще в шкільному віці. І досі дуже дивуються – в кого це я такий вродився? Я коли їм приношу книжку чи альбом, то вони питають: "Це ти зробив, справді?" (сміється).  

Дуже вдячний їм, що вони мені не заважали. Я з юного віку займався музикою і це стало справою мого життя.

– Ти часто постиш у Facebook фото різних машин, трамваїв, механізмів, що тебе в цьому цікавить?

– Мене це надихає. Я навіть не можу спокійно пройти по вулиці, коли бачу іржаву гаєчку. Потім усі кишені забиті цим брудом (сміється). Але ця іржа– це ще один спосіб побачити світ, тому що ніщо не вічне в ньому, усе минає.

Якщо мене зараз відвести на якийсь напівзруйнований завод, де є лише станки, механізми, то я можу там ходити години дві.

Мені цікаве минуле, я люблю його досліджувати і за ним спостерігати. Мене не дуже цікавить сьогодення, воно для мене не дуже зрозуміле. А до майбутнього я не знаю як ставитись, бо воно ще не настало.

На прикладі минулого, навіть зруйнованих речей, архітектури, транспорту, соціального устрою  можна побачити як все нестатично.

Якщо зараз якась компанія винесе на смітник столи з IKEA, то в мене це не викличе жодних емоцій, а коли викидають старий агрегат чи бабінний магнітофон, то в ньому ціла епоха і це для мене естетично.

Я не почуваюся дуже впевнено в сьогоднішньому і майбутньому, а минуле я пам’ятаю. Це не ностальгія, скоріше дослідницький інтерес.

 

Який твій київський ритм і чи ти відчуваєш як він збивається?

Мені здається зараз ми чуємо його ремікс. Навіть ремікс на ремікс. Змінилося багато поколінь, епох, градоначальників, а нам лишається  приймати це.

Один мій друг просто поїхав з Києва, не зміг витримувати як його руйнують. Мені це теж дуже важко. Але з чимось приходиться миритися, можливо це теж якась данина демократії.

До Києва зараз приїхало дуже багато людей з різних регіонів і не тільки України, як можна говорити зараз про суто київський ритм? Ми всі дуже перемішалися.

Львівські кафе, донецький бізнес, а якщо пройтися по музикантах, то киян взагалі не знайдеш. Майже усі приїхали і щось з собою принесли.

Навіть я поїхав у 17 років з цього міста, але от повернувся у більш свідомому віці.

– Але тим не менш, ми фактично втратили три кінотеатри "Україну", "Кінопанораму" і "Київ", культурний центр Educatorium на Рейтерській і ще багато особливих місць.

Як на це реагувати чи треба це відпускати?

– Я дуже болісно на це реагую. Це важко сприймати, бо я бачу як в європейських містах зберігають трамваї, роблять їх більш екологічними, культові місця, старовинні будівлі, а в нас майже всі легендарні місця не мають жодної ціни, їх просто знищують. В нас немає легендарних кав’ярень та крамниць.

І те саме з кінотеатрами. Це жах, що муніципальні об’єкти, як мені здається (я не юрист), незаконним способом передають людям, які їх просто знищують. Навіть якщо ці об’єкти неприбуткові.

Культура потребує державних дотацій. Декілька місяців тому ми мали грати на фестивалі короткого метру в "Кінопанорамі", в легендарний залі, туди ще мої батьки ходили, коли були юними, дивились перші панорамні фільми. І в останню мить сталося захоплення кінотеатру і нові власники не дозволили там грати.

Зараз така ситуація, що реагувати – це розрізати кулаками повітря. Немає нормальних механізмів, чесних судів. Лишається сподіватись на здоровий глузд, що він в когось колись прокинеться.

Кінотеатри ще не знищені, їх можна ще врятувати. Що залежить від нас, звичайних громадян – ми робимо.

Взагалі я користувався як раз переліченими кінотеатрами і якийсь час назад, поїхав на фільм про Ван Гога в кінотеатр Multiplex в одному з ТРЦ (бо пропустив його в прокаті). Мене охопив жах, коли я побачив контингент цих людей. Можна роками жити в центрі й не бачити, що відбувається на периферії. Причому на периферії не лише міста, а й країни загалом.

Якщо людям з "мульплексовою культурою" цікаво  дивитися усі ці фільми, караоке, попкорн, то хай такі місця будуть, але не треба їх робити в центрі. Вони не потрібні в "Кінопанорамі" чи в тарілці на Либідській, де є унікальний акустичний простір. Такі місця потрібно берегти!

– Чи важливо тобі, щоб твою музику слухали через багато років, коли тебе не буде?

– Я не особливо про це думаю. Про майбутнє мені мало відомо, може взагалі буде атомна атака.

Але я думаю, що потрібно дуже охайно ставитися до своєї спадщини.  Коли я спостерігаю за якимись процесами реставрації чи архівними речами, то часто матеріал не структурований або "десь воно там записано на якійсь касеті".

Так не має бути! За це потрібно дбати за життя, щоб потім цей матеріал можна було нормально досліджувати.

 

– Що з останнього побаченого, почутого в культурному процесі тебе надихнуло?

– З роками мене все менше речей вражають. Я люблю такі проекти, де я не можу дати оцінку, причому не можу навіть через деякий час. Чорне і біле стирається.

Був нещодавно на виставі "Клас" Стаса Жиркова в Театрі на Лівому березі і вона мене зворушила, я був під враженням, але разів п’ять міняв свою точку зору сподобалося мені чи ні. Теми булінгу в школі, сприйняття підлітком реальності.

Також я подивився фільм, який пропустив на Docudays "Прогулянки по воді" – дуже вартісний. 

Опера "GAZ" по Курбасу в театрі Франка—це було епічно. Театр Франка точно ще не бачив, як б’ють інструменти  на сцені.

Загалом, мені подобається, коли мистецтво в тому числі й провокує.

Катерина Гладка, журналістка, спеціально для УП.Життя

Всі фото Дмитра Ларіна

Вас також може зацікавити:

Східний експрес для Гогольfest: як орендувати потяг і зробити з нього мистецтво

Про що цьогорічний GogolFest та чому він не у Києві. Розповідає директор фестивалю Максим Демський

Як перший в Європі арт-потяг "гоголівців" у Маріуполь віз

Як машини танцювали із людьми: балет кранів на ГогольFest і опера "Неро". Повне ВІДЕО 

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua

Головне на сайті