Засновник найбільшої у світі триєнале екоплакату Олег Векленко: Коли пандемія закінчиться, ми будемо іншими

2309
28 квітня 2021

Навесні 1986 року, коли вибухнув реактор четвертого енергоблоку на Чорнобильській АЕС, Олег Векленко працював викладачем у Харківській державній академії дизайну та мистецтв (тоді – Харківський художньо-промисловий інститут, або просто "Худпром").

У травні Векленка терміново призвали до війська, та відправили на ліквідацію наслідків аварії.

П’ять років потому у 1991 році Олег разом із своїми колегами-художниками, та друзями-чорнобильцями влаштував виставку плакатів антиядерної тематики, назва якої була всім зрозуміла: "4-й Блок".

За 30 років цей проєкт перетворився на Міжнародну триєнале – найбільшу у світі виставку екологічного плакату, що проходить у Харкові раз на три роки.

У 2021 році дизайнерки та дизайнери з 53 країн надіслали на розгляд оргкомітету близько 3000 робіт.

Сьогодні плакати "4-го Блоку" розповідають про забруднення повітря й океану, зникнення лісів та тварин, вплив війни на екологію, пандемію й ізоляцію.

Але тема Чорнобильської катастрофи ніколи не зникала ні з фокусу триєнале, ні зі спогадів Олега Векленка.

Олег Векленко, ліквідатор аварії на ЧАЕС, засновник найбільшої у світі триєнале екоплакату.
Фото з особистого архіву героя публікації

– Це правда, що "4-й Блок" сьогодні – найкрутіший фестиваль екологічного плаката в світі?

– Так. Я стежу за всіма фестивалями плакату, всіма бієнале і триєнале.

Там можуть бути окремі номінації, присвячені екології. Але щоб повністю про екологію, крім "4-го Блока" я не зустрічав. Так що найбільший і єдиний.

А якщо брати заходи, присвячені плакату взагалі, то ми – одні з найбільших у світі.

Та і це вже не просто плакати. Так, ми їх називаємо плакатами – друкованими, анімаційними, цифровими. Але багато з них вже впритул наблизилися до статусу творів сучасного мистецтва.

Плакати-переможці триєнале екоплакату "4-й Блок". Фото Наталії Нерубацької

– Триєнале вже 30 років, Чорнобильській катастрофі – 35 років.

Ви, коли поїхали в Чорнобиль у 1986 році, вже були дорослою людиною. Але чи замислювалися до того моменту про екологію?

– Більш того, я навіть брав участь у різних виставках і конкурсах. На одному з конкурсів екологічного плакату навіть диплом отримав.

А взагалі моє дитинство пройшло в маленькому містечку Лубни на Полтавщині. Мене з народження оточувала природа, а коли пішов в художню студію, почав безупинно малювати етюди. Зустріти схід сонця, вранці малювати природу перед тим, як піти в школу, – це було моє життя. Я виріс на природі. Тому у мене з дитинства до неї трепетне ставлення.

Був період, коли я багато подорожував з рюкзаком і фарбами. У 70-90-ті роки закордон був закритий. Але Карпати, Молдова, Карелія – ​​я там проводив всі відпустки, всю практику. Бути на природі – це реальна цінність.

МОЖЛИВО ВИ ПРОПУСТИЛИ: Серіал "Чорнобиль" від HBO: коментують ліквідатори аварії на ЧАЕС

– Не можу вас як ліквідатора аварії на ЧАЕС не запитати: ви дивилися серіал "Чорнобиль"? Вам сподобалось?

– Так, мені дуже сподобалось.

– Наскільки там все відповідає вашим спогадам?

– Вони дуже точно це відтворили. Звичайно, можна обговорювати розбіжності в подіях, знаходити в серіалі персонажів, яких не було.

У всякому разі, я не пригадаю такого, щоб там склянками пили горілку і йшли на завдання. Але загальний настрій – правда.

І у авторів приголомшлива увага до деталей. Мій знайомий чорнобилець розповідав, як дивився серіал з дітьми. У якийсь момент вони озирнулися на нього і питають: "Папа, це правда так було?". Він каже: "Правда". Після цього вони його сильніше почали поважати.

Взагалі, Чорнобиль, звичайно, для двох останніх поколінь, це вже легенда, казка. Коли я питаю у студентів: "Ви знаєте, що таке 4-й блок?", не всі відповідають. Вони зовсім по-іншому уявляють ті події. Щось було. Щось далеке. Ну і добре, добре. Проїхали. Минуло, і слава богу.

– А ви там чим, власне, займалися?

– Я раніше здобув вищу освіту, відслужив в армії. І призвали мене в званні лейтенанта.

А оскільки лейтенант і художник, то, звичайно, призначили начальником пересувного клубу в хімполку. Цілих два місяці – травень і червень, я їздив зі своїм клубом по зоні: показував кіно, організовував концерти, розвозив пошту і ще багато всього…

– Розважали солдат?

– Певною мірою... Моїм завданням була культурно-масова робота серед особового складу, якщо висловлюватися офіційно.

Домовлявся, наприклад, з артистами з Іванкова, щоб приїхали, заспівали що-небудь.

Це з боку здається несерйозно. Але коли є три тисячі чоловік, які кожного дня зранку на станцію (ЧАЕС) їдуть, або по зоні мотаються в розвідці, а ввечері повертаються і падають з ніг від втоми – і більше нічого не бачать, це стає важливим.

Будь-яке людське ставлення важливе, адже у них була важка робота. Проста, нічого такого героїчного, на перший погляд, але якщо побудеш там тиждень, два, місяць, то величезна подія – артисти приїхали, концерт заспівали, кіно показали. Начебто дрібниця, але від неї хоч ненадовго ставало добре. 

Олег Векленко в Чорнобилі у 1986 році. Фото з особистого архіву героя публікації
Олег Векленко в Чорнобилі у наші дні. Фото з особистого архіву героя публікації

– І весь цей час радіація була однакова для всіх – і для артистів, і для солдатів.

– Звісно. І постійно дуже високі рівні.

10-12 мікрорентген – це рівень, в якому ми живемо, природний фон.

У таборі у нас в перший час були плями 18 мілірентген. Це вже мало не в півтори тисячі разів більше.

На станції було близько 20 мілірентген. Іноді, коли траплялися викиди, фон піднімався ще вище – до 60 мілірентген.

Я коли ці цифри вказував у своїх спогадах, мені потім товариші по службі говорили: "Але ж бувало і набагато більше!". Але я, як пам'ятав, так і записував. І подітися було від цих рентгенів нікуди, треба було просто працювати.

Щоб хтось "косив", я не пам'ятаю. Були моменти, що боялися їхати, шукали способи убезпечитися.

Наприклад, відбути два місяці в автопарку. Мовляв, я машини ремонтую — і жодного разу не їздив на станцію. Зустрічав я і таких.

Але автомобілі заражені, там наведена радіація, і дози від них були "пристойні". Людина майже ніде не могла від неї сховатися.

Наприклад, були підрозділи, які просто прали одяг. Ці хлопці теж не їздили на станцію, і їм писали невеликі дози радіації кожен день, просто фон. А насправді вони весь час працювали з дуже зараженим одягом, і "хапали" набагато більші дози.

Коли людям ставало дійсно погано, їх відправляли в госпіталь, але в цілому, поки не отримаєш свої 25 рентген, тебе не відпустять.

– А було розуміння, що таке радіація?

– Воно було у більшості десь на рівні 8 класу. Сьогодні це виглядає смішно.

Був у нас чоловік, який раніше працював на атомній станції. Він хоча б на політгодині читав лекції, розповідав "на пальцях", що можна, а чого не треба робити.

Радіацію, дійсно, не відчуваєш. Поки не з'їздиш на станцію, не отримаєш гарну дозу – і потім вже у кожного своя реакція. У когось болить голова, у когось – лімфатичні вузли набрякають в паху і під пахвами. А у когось, вибачте, починався пронос.

В армії всіх навчали, як діяти в разі атомного вибуху, готували до миттєвої великої дози радіації. А ці малі постійні дози ніхто до Чорнобиля толком не вивчав. І яким буде вплив, ніхто взагалі не знав.

І тільки потім почали серйозно займатися, створювати спеціальні відділення в інститутах, з'явилися "чорнобильські лікарні". Зараз, до речі, у нас в диспансері радіаційного захисту лежать люди з ковідом.

Роботи цьогорічних учасників триєнале екоплакату "4-й Блок":
Farshad Isapuor "Chernobyl" (Iran) та Marlena Buczek-Smith "X" (USA)

– А були там такі, хто говорили: "Та що ви, мовляв, вигадали? Я піду, мені нічого не буде". Хвацькі такі хлопці – були?

– Звичайно, були. А де їх немає? От відпрацював він в зоні високої радіації, йому вирахували дозу – наприклад, один рентген. Все, ти не маєш права нікуди йти і чекаєш, коли приїде машина і всіх забере.

Так деякі з цією дозою просто йшли рибу ловити в ставку-охолоджувачі або засмагати на сонечку.

Їм треба сидіти весь час в бункері, де радіація все одно в 100 разів більша за природний фон. Але ж в 10 разів менша, ніж зовні. Та йому ж треба піти покурити, повітрям подихати.

Багато хто, напевне, і пошкодували, що так поводилися. Але це вже потім.

– А в 1990-і, коли ви починали "4-й Блок", виходило пояснювати оточуючим, чому екологія важлива, в той час як країна змінювалася і була купа інших проблем?

– У 1991 році було 5 років з дня Чорнобильської катастрофи. Ця тема була дуже гостра, люди бачили реальну загрозу в атомі. Не тільки в Україні – в Європі, в Азії, особливо в Японії.

І основною темою перших п'яти триєнале була пам'ять Чорнобиля, антиядерна повістка. На цих виставках більше половини плакатів були з Японії, до речі.

Але поступово ця гострота йшла, і нам надсилали різні плакати. Ми бачили, що людей дуже хвилюють проблеми екології. І тоді зрозуміли, що треба міняти фокус, розширювати тематику.

ДОТИЧНО ДО ТЕМИ: Що ви знаєте про радіацію та Чорнобиль? Перевірте себе. ТЕСТ

Тема техногенної катастрофи залишилася, звичайно. Вона зазвучала гостріше, коли та ж Фукусіма сталася.

Але в кожен період часу виникають нові нюанси, пов'язані з екологією, з ситуацією в суспільстві, в країні, в цілому на планеті.

Коли була "Буря в пустелі" (військова операція США в Іраку в 1991 році), багато робіт було на цю тему.

Або коли танкер розлив нафту, або були викиди нафти з свердловини, забруднення пластиком океану – все це відгукується темами плакатів у дизайнерів.

У 2015 році, наприклад в Україні була дуже важка ситуація – гаряча фаза війни. Ми не могли не відгукнутися на це, і темою триєнале стала "Екологія і війна".

З'являються якісь нові технології в житті суспільства, в мистецтві – ми це враховуємо.

Темою цьогорічного триєнале стали "Зміни". Ось ми жили, спілкувалися, подорожували, здавалося, так буде завжди. І раптом – бабах – і ми змушені піти в онлайн і ізолюватися. І коли це все закінчиться, ми ж не повернемося радісно до того, як було раніше. Зміни приходять і в свідомість. Ми будемо іншими. Пандемія – це колосальна трагедія, але й колосальний поштовх до змін.

Темою цьогорічного триєнале екоплакату "4-й Блок" стали "Зміни".
Фото Сергій Пелешенко

– А за всі 30 років "4-го блоку" у вас було хоч раз бажання кинути це все?

– Кожного разу.

– Коли ви найбільше до цього наблизилися?

– В 2000 році. Я не міг тоді зібрати команду, знайти фінансування, і вирішив все закінчувати.

Всі ці роки ми були, насправді, волонтерським рухом. Вся країна зрозуміла, що це таке, в 2014 році, а ми волонтери з 1991 року. Люди приходили, допомагали після роботи. Але якісь гроші все-таки потрібні були: привезти журі, надрукувати каталог, оформити експозицію.

У 2000 році мені здалося це неможливим, і я вирішив: Все! Годі!

Але знайшлися студенти, друзі, і сказали "Ні, професоре, ми все зробимо". Це були хлопці, які раніше навчалися у мене, багато з них тоді працювали в Москві, а вже потім, в 2014 році повернулися. Вони знайшли кошти на приїзд міжнародного журі.

Взагалі часто, практично з нізвідки, з’являлися спонсори. Іноді вони не афішували свою участь, просто брали на себе частину витрат: я привезу вам когось з Японії, оплачу готель, надрукую каталоги.

Цього разу допоміг Український Культурний Фонд. Він повністю профінансував нас, і це просто чудо.

Але кожен раз, коли сил уже немає, хочеш послати все подалі, знаходяться люди, для яких триєнале стає, як і для мене, сенсом життя.

Мої учні виросли і стали моїми партнерами – серед них Марія Норазян, Ілля Павлов, Аліна Лисачкова (студія "Графпром"), Дарина Титаренко та багато інших.

Деякі приходять допомогти і чогось навчитися, як наприклад Марія Мануйленко, наша менеджерка-координаторка "4-го Блока", і залишаються в нашому проєкті надовго.

Але і сам проєкт змінюється в їхніх руках, виникають нові концепції, нові формати. По-іншому і не могло бути, адже "4-му Блоку" вже 30 років, він розвивається, переходить в нові виміри.

Пишаюся своїми учнями і ученицями. Ольга Северина, наприклад, організувала нам в цьому році виставку триєнале в Лос-Анджелесі.

– Зараз легше провести триєнале, ніж у 2000 році?

– Легше. Просто знаєш, як це зробити. І не реагуєш надто гостро на проблеми.

Я своїм колегам молодшим раджу, і вони не повторюють моїх помилок. Рано чи пізно збирається команда прекрасних людей, і з ними все можливо.

Наприклад, та ж студія "Графпром", яка частково в Україні, частково в Австрії. Маша Норазян й Ілля Павлов.

Ну і багатьом моїм студентам зараз теж це цікаво.

Роботи цьогорічних учасників триєнале екоплакату "4-й Блок":
Kai XU "Water is life" (China) та Radoslava Boor і Milos Nesic "We Are Earth" (CzechRepublic-Bulgaria)

– А що ви взагалі, як викладач, думаєте про нинішню молодь? Чи є на неї якась надія? Чи подобається вона вам?

– Ну як вона може не подобатися?

– Просто я часто зустрічаю думку, що саме нинішнє покоління, сьогоднішні підлітки якісь інші. Вони соціально та екологічно відповідальні, кращі, ніж ми в їхньому віці.

– Вони, дійсно, інші. Вони кращі за нас. Я сподіваюся, що коли вони подорослішають, вони будуть по-іншому ставитися до життя, не як ми. У них ще немає досвіду, але у них вже набагато більше розуміння процесів, ніж у більшості дорослих людей.

У нас є цей невмирущий патерналізм, який тягнеться через десятиліття. Коли ми, як суспільство, позбудемося його, все буде по-іншому.

Я вірю, що вони інші, і все буде класно. А інакше бути не може. Інакше нічого не буде – ні цивілізації, ні нас.

Денис Куклін, журналіст, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина Наталії Нерубацької

Вас також може зацікавити:

Україна започаткувала екологічну акцію, під час якої висадять 1 млн дерев по всьому світу

4 проєкти українських школярів, які допоможуть щонайменше відтермінувати екологічну катастрофу в Україні

Побачити екологічну кризу: 10 мистецьких творів про те, як руйнується наша планета 

Пилові бурі, смог та пожежі: в чому причина екологічних катастроф України

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний телеграм-канал "Мамо, я у шапці!".



powered by lun.ua