Шукайте хату. Як авторки Old khata project подорожують Україною і фіксують час

6931
17 червня 2021

Світлана Ославська ─ письменниця та журналістка. Анна Ільченко — фотографка та відеографка. Вони об’єднали зусилля, щоб зберегти пам’ять про традиції і архітектуру старих українських осель.

Майже за рік авторки проєкту Old khata project провели близько десяти експедицій: Карпати, Волинське Полісся, Чернігівське Полісся, Наддніпрянщина, Донбас.

Починалося все зі сторінки в Instagram, де Світлана та Анна збирали фотографії хат з різних регіонів. Та згодом замислилися над більш глобальним проєктом, який зрештою має стати фотокнигою. Любов до старих хат з’явилася у них ще в дитинстві.

 

Ми зі Світланою народилися в місті ─ в Сєвєродонецьку, але частина нашої родини з Волині, ми їздили туди щоліта. Це було маленьке село з однією вулицею.

Згадую, як я лажу по горищу в купі старих зошитів в пилюці, дивлюся якісь фотографії. Це в мене викликає відчуття того старого дому, якого вже немає,розповідає Анна.

Село досі існує, хоч зникає та сильно трансформується. Ми хочемо зафіксувати момент його теперішнього стану, — додає Світлана.

Сільське населення та кількість сіл поступово зменшуються. Наприклад, на Сумщині за останні 20 років зникло 45 сіл. Чимало людей надає перевагу міським апартаментам.

 

В чому різниця квартири в місті та будинку в селі?

─ Хата завжди біля землі, це природне середовище. Квартира ─ це те, що відповідає сучасному життю. Але кардинальної різниці для мене немає. В квартирі, як і в хаті, люди так само вішають рушники та ікони, наприклад. Людей турбують ті ж самі питання, але вони перебувають в різних обставинах: хтось поспішає на метро, а хтось подоїти корову, ─ вважає Анна Ільченко.

Журналістка Світлана Ославська помічає відмінність у тому, що хату від стін та комунікацій до оздоблення та декору зазвичай будують для себе та для родини, тому вона більш персоналізована.

─ Хата ─ це повністю твій твір, від початку до кінця. І це справді близько до землі. Твій погляд на світ з хати інакший, ніж з 20-го поверху. Людина традиційної культури більш розчинена в природі, ніж людина з модерної культури. Жителі мегаполісів дивляться на природу зверху або збоку, а коли ми в своїй хаті, на своєму подвір’ї — ми немов всередині природи.

 

Авторки проєкту кажуть, що вигляд української хати ніколи не був сталим, з часом завжди додавалися якісь елементи. Це залежало і від економічної ситуації в країні, і від духу часу, і від естетичних уподобань.

Зараз світ став динамічнішим, розвиваються технології. З пришвидшенням часу прийшли і "швидкі" матеріали. Раніше люди могли виділяти більше часу на оформлення свого будинку, зараз легше обшити все металопластиком.

Останні 20-30 років хати змінюються в такий спосіб, що результат менш цікавий візуально. З’являється пластик, а дерев’яні веранди закладаються шлакоблоком.

Пішов, купив, прийшов ─ прибив, або ж навіть приклеїв. Можливо, саме процес пришвидшення позбавляє нас тієї глибини, яку ми можемо побачити в давніх хатах, коли життя було повільніше. Не те, що ти поїхав до лісу конем, привіз дерево. Або ж поїхав у кар’єр, зібрав глину, змішав її з соломою, а потім тобі пів села допомагає будувати хату, ─ зауважує Світлана.

 

Фотографиня Анна Ільченко каже: в карпатській архітектурі можна побачити більше різьблених веранд, прикрашених яскравими деталями, ─ білочками, оленями, зірочками. У Петриківці помічали чимало будинків, які були глиняними, але обкладалися великою плиткою з ромбами. 

─ Від регіону до регіону хати відрізняються матеріалами. Там де поруч був ліс ─ це дерево. Там де не було лісу це вже цегла, ─ додає вона.

Крім матеріалів відмінності між регіонами ще й у розмірі подвір’я. Світлана Ославська зауважила: якщо це Карпати, там може навіть не бути обмеженого парканом подвір’я. Хата може стояти на схилі і увесь цей схил однієї родини. А на Поліссі, наприклад, не прийняті високі паркани.

─ На Волинському Поліссі ідея пафосної брами приходить тільки зараз. Раніше часто там брам не було, або було щось дуже просте, щоб корова не зайшла якийсь дерев’яний стовп. Люди там не ховаються за парканами. На Покутті прийнято паркан заміняти на живопліт: висаджують кущі, підстригають, він дуже щільно та густо росте.

 

Під час поїздок авторки проєкту не лише фотографують будинки, а й спілкуються з їхніми жителями. Є ті, хто майже одразу запрошує в гості, деякі не готові пускати до свого дому, іноді лід тане в процесі спілкування.

Пригадують випадок в одному з сіл, коли жінка ніби не мала часу на розмову, та зрештою витратила півдня на спілкування, водила по селу та знайомила з місцевими. Люди розповідають, як будували свою хати, пояснюють той чи інший елемент.

─ Зазвичай люди розповідають історію свого життя, згадують події, які з ними ставалися, коли вони будували цю хату. Деколи ми взагалі нічого не розпитуємо, просто приходимо, сідаємо і людина починає говорити. Тому, те, що ми отримуємо в результаті, досить непередбачувано, — розповідає Світлана Ославська.

Авторки реалізують проєкт за власний кошт. Проте збір грошей вже відкритий на Спільнокошті. Метою цього збору є всеукраїнська експедиція.

Згодом, після експедиції та обробки матеріалу, організаторки планують видати фотокнигу про українські хати. Вона буде двомовною — українською та англійською.

Влад Яценко, спеціально для УП.Життя



powered by lun.ua