Як це – бути фотохудожником? Історії митців з різних країн

До Всесвітнього дня фотографії Depositphotos, контент-платформа з 210 млн зображень, аудіотреків і відео, створила проєкт The Photographer’s Way (Шлях фотографа).

Ідея проєкту – показати, що значить бути фотохудожником.

З якими стереотипами щодо своєї професії їм доводиться стикатися? Як автори вирішують труднощі завдяки фотографії? Що допомагає їм досягати успіху й залишатися вірними улюбленій справі?

Герої проєкту – фотографи різного віку та походження, які живуть у США, Франції, Перу, Україні, Монголії й Туреччині.

Морфі Хіменес

Перуанський фотограф, виграв премію Hasselblad Award.

Він зображає повсякденне життя і зв'язок між поведінкою людини і навколишнім середовищем.

Морфі Хіменес

На початку своєї кар'єри я цікавився фотографією з подорожей і збирався робити знімки, схожі на листівки. Я ще не усвідомлював, що хотів сказати своїми роботами.

Мені здавалося, що я перетворююся на хорошого фотографа, тому вирішив показати свої роботи професіоналу, якого я поважав найбільше – моєму хорошому другу Франциску.

Він подивився на мої фотографії і сказав: "У тебе хороші фотографії, вони барвисті і яскраві, але я думаю, що вони – лайно".

Це було жахливо почути! Я почав обмірковувати його слова і зрозумів, що він змусив мене задуматися, яким фотографом я хочу стати, і змусив мислити нестандартно.

На створення гідного проєкту у мене пішло два роки.

Тоді померла моя бабуся. Вона була для мене як друга мати, тому втрата була дуже болючою.

Я вирішив вшанувати пам'ять бабусі за допомогою проєкту, тому що мої перші фотографії були зроблені разом з нею.

Моя ідея полягала в тому, щоб відтворити знімки, які я зробив, коли вона була жива.

Першим, кому я показав ці роботи, був Франциско, і він був задоволений моїми зображеннями. Тоді я подав заявку на конкурс Hasselblad Masters в 2008 році.

Моя робота посіла перше місце! Я був здивований, тому що в той час Hasselblad був для мене чимось недоступним. Я не очікував, що невеликий особистий проєкт зробить мене відомим у всьому світі.

Карнавали в Сан-Хуані

Зараз минуло вже майже 20 років, і я по-іншому дивлюся на фотографію. Це як їзда на велосипеді.

Спочатку вас турбує техніка, але як тільки ви опануєте її, то зможете кататися без рук і скручувати цигарку водночас.

Те саме з фотографією.

Спочатку вас турбує освітлення і тіні, але пізніше ви починаєте більше думати про психологічний аспект фотографії. Що дійсно важливо, так це персонаж перед вами.

Хосе-Матрац

Собака

Катя Кондратьєва

Українська фотографка-портретистка, про яку писали Reuters та інші світові ЗМІ.

Ділиться історіями людей і знімає яскраві портрети, від яких неможливо відірвати очі.

Катя Кондратьєва

Якби хтось сказав мені 8 років тому, що після того, як я кинула медичний університет, моє життя буде таким, як зараз, я б ніколи не повірила. А якби повірила, то пішла б набагато раніше, не замислюючись.

Іноді я згадую і запитую себе: "Де я знайшла сміливість?"

Я завжди була хорошою дочкою, яка слухала своїх батьків, і мої батьки сказали мені, що мені судилося стати лікарем. Бунтарка в мені з'явилася з нізвідки.

Я добре пам'ятаю розтин, який проводили під час лекції з фізіології: я стояла на холоді, оточена синім світлом, з книгою Річарда Бренсона "До біса все! Бери й роби!".

Вона нагадала, потрібно вибирати те, що любиш, навіть якщо це пов'язано зі значними ризиками. Якщо ви вірите в це на 100%, у вас обов'язково все вийде.

Я перестала читати в ту ж секунду і стала спостерігати за своїм кінематографічним середовищем.

Я була в холодному, потворному і неприємному місці, але зовні все було по-іншому. Я чула спів птахів і бачила теплі промені світла, що пробиваються крізь вікна. Саме тоді я зрозуміла, що пора йти.

Коли я покинула університет, декан сказав: "Ти свої очі бачила? З їхньою допомогою можна лікувати людей!".

Я тоді засміялася, але тепер, коли клієнт надсилає мені слова подяки, я розумію, що він мав рацію.

Те, що я знімаю, називається психологічним портретом. Часто люди приходять до мене, щоб відновитися після розлучення або серйозних змін в житті.

Вони хочуть згадати себе в цьому стані, щоб потім відпустити його. Я неймовірно рада, що вони довіряють мені свої найщиріші і особисті моменти, і що я вибрала саме цей шлях 8 років тому.

Фото: Катя Кондратьєва

Фото: Катя Кондратьєва

Ельдар Хамітов

Вуличний фотограф із США, який співпрацював із The Atlantic й іншими популярними виданнями. Знімає цікавих особистостей на вулицях.

Ельдар Хамітов

7 років тому я купив свою першу дзеркалку і почав брати її з собою на прогулянки по місту. Я тільки-но переїхав в Нью-Йорк з Казахстану, і все виглядало так, як ніби з іншої планети.

Мене зачаровували дрібні деталі, які, ймовірно, здаються нью-йоркців дуже банальними – а я хотів відобразити все. На той момент я нічого не знав про жанр вуличної фотографії та її правила. Я просто фотографував.

Я пам'ятаю, як був дуже схвильований, коли випадково побачив на Netflix документальний фільм про Вівіан Маєр, як вона близько 40 років працювала нянею, а потім зняла нейвеличнішу вуличну світлину в історії.

Я був натхненний і шокований, побачивши, як певні предмети, які мене цікавили, також були присутні в її знімках. Це змусило мене відчути зв'язок між усіма любителями вуличної фотографії.

Цей зв'язок змушує нас хотіти вийти на вулицю, знімати, а іноді і несвідомо вибирати речі для фотографування.

Тема, яка мене цікавить, зазвичай відображає моє ставлення до світу. Мене приваблюють недосконалості зовнішності, які кидаються в очі; від людей, яких можна назвати невдахами, оскільки саме так я в основному відчував усе своє життя, до чогось, що мене засмучує, оскільки я вважаю себе похмурою, меланхолійною людиною.

Цього літа у мене стався тривожний зрив, який у мене розвинувся після початку пандемії. Фотографія впливає на мене цілюще , тому туманного ранку я вирішив прогулятися по Файр-Айленду.

Пляж був порожній, і я не очікував, що буду щось фотографувати. Але тут з нізвідки не з'явилися двоє чоловіків з собакою.

Це підвищило мою креативність, і я зробив серію похмурих знімків в тумані, і все це протягом години під час прогулянки біля моря.

Фото з собаками в тумані

Цей досвід навчив мене, що з вуличної фотографією ніколи не можна очікувати, коли і як щось станеться.

Незалежно від того, що відбувається у вашому житті, завжди є можливість створити щось цілісне, якщо ви носите з собою камеру.

Фото: Ельдар Хамітов

Фото: Ельдар Хамітов

Масіс Усенмез

Відзначений нагородами турецький вуличний фотограф, який живе у Франції, знімає чорно-білі вуличні світлини і уникає складної колірної гами.

Масіс Усенмез

Я виріс і жив у Бешикташі – одному з найбільш багатолюдних районів Стамбула.

У мене було щасливе дитинство, хоча у 80-ті у нас багато не було. Ймовірно, ми були останнім поколінням, яке гралося на вулиці, і коли почалася комп'ютерна революція, я серйозно захопився цим.

Пару років тому я переїхав з Туреччини до Франції. Я не знав французької, і мені було важко комунікувати з новими людьми і їхньою культурою. Хоча я багато спілкувався в соціальних мережах, перші шість місяців я відчував себе дуже самотнім.

Щоб розібратися в своїх почуттях, я вийшов на вулицю. Спостерігав за самотніми людьми в натовпі. Я думав про те, що вони роблять, куди вони йдуть і що відбувається в їхніх головах.

Завдяки фотографії я міг ставити запитання і знаходити відповіді.

Так мені прийшла в голову ідея створити серію фотографій "La Solitude". Я зрозумів, що ми не можемо так багато спілкуватися в сучасних містах.

Незважаючи на те, що навколо нас багато людей, ми не дивимося на них і не розмовляємо з ними. Ми самотні в повсякденній діяльності.

Бути на зв'язку з людьми в соціальних мережах – це зовсім інша справа, ніж в реальному житті. Є часовий розрив. Ви можете змінити те, що пишете, або видалити. Вам все ще здається, що ви одні в кімнаті. Тільки ваш ноутбук і ви.

Я хочу сказати, що самотність – це не погано. Це природно, і це може допомогти вам у мистецтві.

Просто не заходьте занадто глибоко і не закривайтеся у свій самотності. Це не обов'язково має бути для вас темним місцем. Ваша самотність теж може бути вашою силою.

Фото: Масіс Усенмез

Фото: Масіс Усенмез

Бат-Оргіл Баттулга

Монгольський фотограф, який співпрацював з Forbes Mongolia і National Geographic, а також отримав дві премії ЮНЕСКО "За різноманіття культурного самовираження і свободу мистецтва".

Він пішов з роботи, щоб знайти свободу у природі й створювати власні художні проєкти.

Бат-Оргіл Баттулга

Я народився в Улан-Баторі, Монголія, а пізніше жив в Санкт-Петербурзі, Росія, з моїми батьками і братом.

Скільки б я не ріс в місті, мені завжди хотілося бути ближче до природи. У ньому є свій дух і таємниця, які змушують нас забувати про матеріальні речі, шукати свободи і прислухатися до свого серця.

Коли я закінчив університет в 2010 році, працював фотографом в редакції, і це швидко набридло. Вони працювали за законами комерційної фотографії: ваші зображення повинні подобатися всім.

Я запитав себе: "Чому я повинен продовжувати?" Я хочу бути вільним художником і працювати над темами, які чіпають моє серце. Отже, я вирішив повернутися в Монголію.

Я люблю свою батьківщину, її природу і культуру свободи, яка простежується в історії Монголії. У XIII столітті тут було місто Каракорум.

Тут, як одна велика сім'я, жили люди різних культур і національностей. Якщо порівняти цей спосіб життя з XXI століттям, вони жили так само, як і ми сьогодні – в мегаполісі.

Мій проект "Метрополіс Метросексуал" заснований на цій ідеї. Я хочу простежити і вивчити коріння культури в різних мегаполісах за допомогою репортажів.

Думаю, документальний жанр більше підходить для цього проєкту, тому що він показує сучасну реальність. Однак через 20 або 30 років буде нова реальність, і моя місія як фотографа – знімати сьогодні.

Ніколи не знаєш, скільки проживеш, тому завжди займайтеся улюбленою справою. Перестаньте думати про те, погані ваші роботи чи хороші.

Просто знімайте і створюйте витвори мистецтва, щоб залишити свій слід в історії.

Фото: Бат-Оргіл Баттулга

Фото: Бат-Оргіл Баттулга

Фото: Бат-Оргіл Баттулга

Вас також може зацікавити:

Фотограф знімкував 4 сестер 45 років поспіль. Це більше, ніж просто світлини

Тато виховує 6 дітей і фотографує, як вони ростуть. 12 ніжних світлин з дитинства

Як виглядає сон з татом, коли мами вже немає. Фотопроєкт

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.