Письменник Володимир Діброва: Шевченко залишиться одним із наріжних каменів українства. Але його спадщина – не музейний експонат, а джерело енергії
Володимир Діброва – письменник, перекладач, літературознавець і викладач Гарвардського університету.
Лауреат премії ім. Миколи Лукаша за переклад роману "Уот" Семюела Бекета (1991) і премії "Книжка року BBC" за роман "Андріївський узвіз" (2007).
Його твори перекладено англійською, німецькою, польською та угорською мовами.
У цьому році побачила світ нова книжка Діброви "Свіжим оком: Тарас Шевченко для сучасного читача" (видавництво "Білка").
Вона потрапила до довгого списку конкурсу Книга року ВВС-2021 в номінації "Есеїстика".
"Українська правда Життя" розпитала у Володимира Дібро ви про що його книжка та як сприймати творчість Шевченка сьогодні.
 |
| Володимир Діброва |
– Пане Володимире, про Тараса Шевченка дуже багато говорять, його вивчають у школах та університетах, про нього пишуть. Чому Ви вважаєте, що сьогодні існує потреба знову повернутися до Шевченка й пояснювати його творчість?
– Якщо йдеться про постать, яка певним чином визначає твою ідентичність, особливо, якщо це – поет, то кожне покоління мусить немов вперше подивитися на його твори, на його життя, особистість і запитати себе: чи він гідний того, щоби ми святкували його день народження й ставили йому пам’ятники.
Чи його твори й досі промовляють до нас? Що він був за один? Чи вартий він чогось як поет?
І це мусить бути погляд не урядовця чи професійного шевченкознавця, а саме читача, достатньо освіченого, неупередженого і критично мислячого. Бо це – не примха, а обов’язок.
– Ваша книжка написана просто й легко, але водночас вона не спрощує феномен Шевченка. Який вірш Шевченка був для Вас найбільш складним для пояснення його простими словами?
– Поетичний твір – це не ребус, не пазл, і не хитро закодоване послання для втаємничених.
Поезія Тараса Шевченка дуже "проста", тобто відкрита для всіх, хто вміє читати українською. Проблема в тому, що з часу її написання минуло 160–180 років.
У цей період країна зазнала такі круті віражі, які не могли не вплинути на її базові цінності, на її світосприйняття та на систему координат.
Неушкодженим лишилося хіба що біологічне ядро: зв’язок зі своєю землею та потяг до свободи. Цього, виявляється, не здатні викоренити ні ті, для кого ми були "нижчою расою", ні ті, хто і досі тягне нас у "єдіний народ".
Крім того, в поезії Шевченка дуже багато культурних та літературних алюзій, які для більшості сучасних читачів не є актуальними. Для Шевченка ж вони мають не орнаментальне, а принципове значення.
Наприклад, у вірші "За байраком байрак" (цикл "В казематі") розмір, яким написаний твір (дактиль), вказує на "високий" стиль твору (завдяки цьому безіменна історична подія одразу сприймається як трагедія) і водночас цей ритм ідеально передає дихання українського степу.
Далі "нас триста як скло товариства лягло, а земля не приймає" для тодішнього читача означало пряму паралель з грецькими героями, які ціною власного життя стримали наступ перського війська. Але на тому аналогія уривається.
Замість звитяжців ми маємо справу зі зрадниками. Бо ті триста козаків, які мали б захищати свою країну, навпаки, допомагали туркам брати безборонних селян у полон і продавали їх у рабство. Отже, без пояснення таких речей багатогранна думка поета перетворюється на патріотичний кітч.
Таких прикладів – безліч. І я не маю на увазі такі імпульсивні вірші, як "Умре муж велій в власяниці", де за кожним словом треба лізти в коментарі. Що поробиш, гнівна сатира, як і колись дотепний анекдот, мають дуже короткий термін ужитку.
А поза тим я не мав проблем із тлумаченням віршів Шевченка. Як і з будь-яким справжнім твором мистецтва, критики ніколи не зможуть "вичерпати" його. Їхнє завдання – підвести нас упритул і дати зазирнути в глибину.
 |
| Книжка Діброви "Свіжим оком: Тарас Шевченко для сучасного читача". Ілюстрація Марії Кінович |
– Ви викладаєте українську мову для студентів Гарвардського університету. З якими труднощами в поясненні українських культурних реалій Ви стикаєтеся? Чи існують типові "культурні непорозуміння"? Що з українських реалій найважче пояснити іноземцям?
– Зазвичай студенти записуються на мої курси із суто практичних міркувань.
Аспірантам треба працювати в українських архівах, хтось досліджує сучасну Україну, інші хочуть одержати урядову стипендію, а для цього потрібна довідка про знання мови, у когось іще жива баба-українка, яка написала спогади, і онук чи онука хочуть їх прочитати, ну й так далі.
Мало кого з них цікавлять такі речі, як наша "самобутність", "унікальність" чи "особливості наших культурних реалій".
Не забуваймо й те, що більшість із них, як правило, починають своє знайомство зі Східною Європою із вивчення російської, якийсь час проводять в Росії, а отже, і їхній погляд на Україну до великої міри формується саме через таку призму.
І як викладач я мушу не лише навчити їх, які закінчення мають іменники чоловічого роду у родовому відмінку, але й відкрити для них цю країну, її людей, культуру, історію. Ніхто не сказав, що це легко.
 |
| Ілюстрація з книги. Авторка: Марія Кінович |
– Ваша книжка "Свіжим оком: Тарас Шевченко для сучасного читача" написана в жанрі популярного літературознавства. Які, на Вашу думку, існують виклики й перспективи для цього жанру сьогодні?
– Я б сказав, що усе, що стосується України, є надзвичайно цікавим. Фактично, це є цілина.
Уся наша історія, література, культура за кілька останніх століть розглядалася як провінційний варіант імперського стандарту.
Українська мова була міцно прикута до російської (до певної міри її там і досі тримають наша лінь і звиклі до рабства мізки). Все, що приходило до нас з інших джерел, переспрямовувалося і подавалося як переклад з російської.
Додайте до цього англомовне цунамі, в якому ми зараз борсаємося, і ви одержите сучукрмов, від якого верне. Бажання "відновити історичну справедливість" часто виливається в істеричні спроби довести, що українська давніша за санскрит, або що єгипетські фараони були прото-українцями. (І в цьому немає нічого нового, читайте "Чухраїнців" Остапа Вишні.)
І це в той час, як наша справжня мовна пра-історія набагато давніша і драматичніша. Над цим все своє життя працює блискучий мовознавець К. М.Тищенко. На основі його наукових відкриттів можна написати десятки науково-популярних книжок.
За своєю освітою я не україніст, а романо-германський філолог, перекладач і літературознавець. Може, тому мені здається, що українська література – малодосліджена територія.
Вона завжди була вотчиною (щоб не сказати "заставницею") радянського, а до того – російського літературознавства. Але українська, на відміну від російської, німецької, французької чи іспанської, належить до так званих "малих" літератур центральної та східної Європи.
І мова тут не про якість чи суспільне значення, а про характер, проблеми, з якими вони стикаються (наприклад, відчуття постійної загроженості, боротьба за виживання, непозбувна конкуренція з "великим" сусідом) та завдання, які стоять перед ними.
У цій класифікації немає нічого принизливого, але вона, немов правильно поставлений діагноз, дає розуміння багатьох внутрішніх процесів нашого письменства.
До середини ХХ століття польську літературу також заносили до цієї категорії, але після появи Мілоша, Герберта, В. Ґомбровича, Шимборської чи Капусцінського все змінилося, і літературознавцям доводиться вигадувати інші "парадигми".
Хто знає, може, колись таке станеться і з нами, але до того це треба добре попойти.
А щодо перспектив, то це поняття стосується лише тих, хто має розчищений зір. Такі люди й без підказок знають, де їм іти далі. А сліпим лишається тупцяти туди, де їх ведуть.
 |
| "Свіжим оком: Тарас Шевченко для сучасного читача". Ілюстрація Марії Кінович |
– Який найважливіший висновок для себе Ви винесли про значення Шевченка для сучасності, коли поставили крапку в останньому реченні Вашої книжки?
– Моя книжка "Свіжим оком" закінчується фразою кобзаря Остапа Вересая, який сказав: "Був голова – оцей Тарас. У нас, мабуть, і не буде вже такої. Бог кому другому дасть, а нам вже ні!".
Звучить немов вирок , але в нас і так майже всі поети були маленькими кобзарями, й не можна сказати, що це пішло нам на користь.
Тарас Шевченко назавжди залишиться одним із наріжних каменів українства. Але його спадщина – не музейний експонат, а джерело енергії. Тим, хто прилучений до неї, треба йти далі.
– Який, на Вашу думку, найбільший урок Шевченка для українців сьогодні?
– Я не певен, що в моєму випадку можна казати про якийсь "урок". Ця книжка виникла з конкретної потреби пояснити моїм студентам деякі вірші Тараса Шевченка.
Її написання не входило в мої службові обов’язки. Я не мав жодних домовленостей з видавцями.
Я не робив це заради читачів, які мене надихали і не могли дочекатися від мене "слова правди". Це був продукт вільної творчості. Тому й багаторазове занурення у "Кобзар" і постійне озирання на висновки попередників (не хотілося осоромитися, адже я – не професійний шевченкознавець) було не тяжкою працею, а цікавою подорожжю.
Матеріал сам ішов мені в руки, вірші самі "шикувалися" тематично та вздовж біографії поета, асоціації давали змогу уникати манівців.
Кажуть, що кожен справжній митець створює свій власний світ. Я не певен, що мені хотілося б жити у світі таких геніїв, як Достоєвський, Шекспір, Ван Ґог чи Андрій Платонов.
Зате світ Шевченка – це моє. А щодо українців, то хай кожен з них це для себе вирішує. Це дуже невдячна справа – розписуватися за всіх них.
Ольга Полюхович, літературознавиця, спеціально для УП. Життя
Вас також може зацікавити:
Чому Тарас Шевченко став поетом №1 в Україні та чи справді ми його знаємо
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.