Режисер Стас Жирков: "Я проти того, щоб привозити школярів автобусами до театру"
Імідж України у світі формується не лише за рейтингами політичного і економічного розвитку, хоча він тісно пов'язаний з нашим культурним простором і вихованням насамперед всередині країни.
Нещодавно на X Міжнародному театральному фестивалі COM•MEDIA, що проходив у литовському Алітусі, українського режисера Стаса Жиркова визнали найкращим за виставу "Тату, ти мене любив?", яку він поставив в театрі "Золоті ворота".
Вже три роки Стас Жирков спільно з режисеркою Тамарою Труновою очолюють київський Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра.
За цей час театр оновився у багатьох векторах, серед яких нові вистави, які викликають дискусії як серед експертів, так і глядачів.
"УП.Життя" розпитала Стаса Жиркова, чому у спектаклях з'явилася нецензурна лексика, які вистави варто подивитися у театрі і чому, а Тамара Трунова розповіла про співпрацю з іноземними колегами.
 |
| Режисер Стас Жирков |
– "Театр починається з вішака", а з чого починається Театр на лівому березі?
Стас Жирков: Цей відомий вислів Костянтина Станіславського має дещо інший сенс: коли в театр приходять ті, хто у ньому працюють – то кожен має залишити на вішаку свої проблеми і зайти у театр з чистим внутрішнім простором.
Думаю, що наш театр розпочинається з обопільної цікавості глядачів і тих, хто створює театр.
– Останнім часом у репертуарі з'явилися дві незвичні вистави – без слів, актори у масках – це "Моменти" та "Сімейний альбом" італійського режисера Маттео Спіацці. Наскільки вони цікаві для глядача?
– "Сімейний альбом" – наразі одна з найпопулярніших вистав. Так само, як "Моменти" і "Vino". Ми не женемося за тим, щоб з першої вистави завжди був аншлаг.
Буває, що на премєрних показах вільних місць у залі немає, а вже згодом публіка стає трохи "прохолоднішою" до вистави. А є і навпаки: на "Vino" зараз завжди аншлаг, чого не було на перших показах.
Ці вистави особливі тим, що гості з різник країн без усіляких незручностей можуть їх відвідувати, оскільки ці вистави говорять мовою тіла та музики. І ще нічого подібного ви не побачите на жодній сцені київських театрів.
– Ці вистави для якого віку?
– "Сімейний альбом" для віку 10+, це цілком сімейна вистава. "Моменти" – дуже крута вистава для вивчення історії, де присутні справжні артефакти з минулого, ознаки українських революцій.
Іншими словами, вистава для вивчення історії нашої країни. А "Vino" – для більш дорослої аудиторії – 16+.
 |
| Фото з вистави "Моменти" |
– Нещодавно в одному з національних театрів на прем'єру завітали учні – невеличкими групами. І коли на сцені з'явилися напівоголена актриса, то підлітки одразу ж стали знімати її на телефон. А яке ваше ставлення до масового відвідування учнями театру?
– У Театрі драми і комедії ми намагаємося відійти від подібної практики – відвідування вистав учнівськими групами.
Так, з одного боку, це для нас була б можливість заробити, але з іншого – перетворює театр на місце, котре може працювати лише для школярів. Я проти того, щоб привозити автобусами школярів до театру, бо це напівпримусова історія, яка не принесе нічого хорошого у майбутньому, насамперед, для людини.
І більшість з цих глядачів навряд чи ще раз підуть в театр. А наше завдання – побудувати з глядачем, який розуміє нас, довгий діалог. Звісно, є і ті глядачі, яким не подобається те, що ми робимо.
– Чим глядачі не задоволені?
– Багато чим. В Україні – крутий рівень якості сервісу. Люди звикають до цього, а театр не завжди може надати той сервіс, що є у приватних структурах через фінансування, яке маємо.
Тамара Трунова в одному інтерв'ю сказала: "Мені б хотілося, щоб наш театр перетворився на емпатичний супермаркет". І ми крокуємо до цього: проводимо анкетування глядачів, спілкуємося у соцмережах, щоб покращити сервіс.
Іноді це важка історія, бо у нас триває війна на Сході, окупований Крим. Ми всі перебуваємо у посттравматичному стані, і глядач не завжди реагує адекватно. Як можна залишатися спокійним, коли кожного дня у новинах читаєш, що ось-ось очікується повномасштабний наступ, вторгнення…
– До речі, у репертуарі театру є досить важка і важлива вистава про життя на Донбасі "Погані дороги" за матеріалами Наталки Ворожбіт, режисерки Тамари Трунової. Яка взагалі реагує глядач? Хто приходить на виставу?
Тамара Трунова: Для мене це особлива вистава, і вона створена не для того, аби подобатися глядачу. Тим паче – відповідати чиїмось очікуванням.
Мені здається, це спроба роботи з важкою темою – трансформація людини, яка проживає війну і намагається вижити, зберегтися. Коли ми влаштовуємо обговорення з глядачами після вистави, то часто до нас приходять переселенці зі Сходу і колишні полонені.
Для них ця вистава важлива, вони цінують те, що ми про них не просто пам'ятаємо, а ми в міру своїх можливостей – душевних, психічних, – проживаємо з ними нашу спільну травму.
 |
| Директор-художній керівник Стас Жирков та головна режисерка Тамара Трунова |
– По суті, театр виконує функцію терапевта для суспільства?
Стас Жирков: Якщо подивитися репертуар, то ми відійшли від схеми: ця вистава для дітей, а та – для фестивалю. Якщо ти приходиш до крутого майстра, то не ти йому кажеш, як стригти, а він робить свою справу.
Ми намагаємося вибудовувати комунікацію з глядачем, щоб він нам довіряв. Ми не підлаштовуємося під глядача, а пропонуємо йому бути разом з нами тут і зараз – в моменті.
– На малій сцені театру йдуть ваші спектаклі "Клас" та "13 перших правил", про які деякі глядачі відгукуються негативно, мовляв, там багато трешу, є нецензурна лексика. Як ви реагуєте такий фідбек?
– Взагалі я не дуже реагую на будь-які – хороші чи погані відгуки, бо непогано знаю, якою є кожна вистава у нашому репертуарі.
Виставі "Клас" вже три роки, але на неї неможливо купити квитки! У нашому фокусі – тема, проблема, ідея. У виставі "Клас" є тема булінгу, яка наразі актуальною для багатьох.
– Як поєднати в голові глядачів театр як "високе мистецтво" і матюки як щось низькопробне?
– У останніх моїх виставах матів немає. А, по-друге, це не стосується "низького", бо всі ми, люди, використовуємо у житті таку лексику.
– А глядач полюбляє провокацію?
– Думаю, так.
– Чому? Не вистачає чогось у реальному житті?
– У кожного глядача своя відповідь. Комусь дійсно чогось не вистачає у реальному житті, а у когось потреба виплеснути свої емоції.
Наприклад, частина глядачів йде у "Дикий театр", бо там "прикольно, там треш на сцені, кров, мат". Але абсолютно не означає, що театр лише цим і займається. Просто частина глядачів йде за такими емоціями. Провокація – це хороший і важливий інструмент для театру.
– У виставі "Клас" теж є матюки.
– По-перше, це документальный текст. По-друге, обсценна лексика – не провокація. В останній моїй виставі "Батько" – вишукана українська мова. І вона буде у наступних.
Так званий суржик і мат у виставі з'явився на початку 2010-років, коли у людей був запит на нормальну людську мову саме на сцені.
Вже після 2013-14 років людська мова змінилася – всі прагнуть розмовляти чистою українською мовою, таких людей стає все більше. Тому зараз ми у театрі виходимо на інший рівень – у виставах має бути органічна українська мова, без "суржику".
Хоча якщо режисер або команда будуть мати бажання – питання не в мові.
Театр драми і комедії завжди, від самого існування під керівництвом Едуарда Марковича Митницького, був в авангарді театрального простору. На фестивалі, присвяченому його пам'яті, три театразновиці (Ірина Чужинова, Марина Котеленець, Наталія Єрмакова), зазначили, що саме звідси розпочався сучасний український театр.
Багато речей, які створювалися і зараз створюються у стінах цього театру, стають мейнстрімом тут, а потім – у на інших театральних майданчиках. Якби пафосно це не було, але ми зараз здаємо інший тон розвитку театру.
– Отже, що може побачити глядач у виставах "Клас" і "13 перших правил", чого немає у інших театрах?
– По-перше, це унікальні тексти у цих виставах. "Клас" – це історії підлітків про булінг, а подібних вистав вкрай мало у всьому театральному просторі.
"13 перш правил" – це про бажання, але невміння любити та прощати, адже любов і прощення – не інстинкти, а велика праця. Треба зазначити, що не кожна вистава має суперфункцію – порушувати якусь проблему.
 |
| Фото з вистави "Клас" |
– Якщо у "Класі" йдеться про булінг, то театр може впливати на рішення якоїсь проблеми?
– Театр, на жаль, не може змінювати світ, але, може дати можливість глядачу поштовх до роздумів або дії.
– З яких вистав порадили б прийти вперше до Театру драми і комедії?
– Думаю, що починати треба з вистави "Сімейний альбом" – часто її радимо для тих, хто хоче знов повірити у театр. Також варто подивитися виставу Тамари Трунової "Дві панянки у бік півночі", у якій є баланс між глядацьким театром і театром думки.
Ще одна вистава Тамари "Усі найкращі речі" на малій сцені – дуже крута. Вартує уваги – одна з останніх прем'єр – "Одісею, повертайся додому" білоруського режисера Євгена Корняга у жанрі фізичного театру. А другим кроком, можуть бути такі вистави, як "Батько", "Погані дороги", "Клас".
– А щодо Вашої прем'єри "Батько", яка вийшла у вересні вже після фільму Ентоні Хопкінсом за цією ж п'єсою. Вирішили поставити після того, як побачили фільм?
– Це зовсім різні історії. Чесно скажу, що до сих пір не бачив фільм. А про п'єсу знав ще задовго до виходу фільму, але вона не була перекладена українською. Тому я зв'язався з Іваном Рябчаєм, попросив його перекласти 10 сторінок, – такий собі тизер.
Почитав і зрозумів, що це класний текст, а також є актори, які можуть це зіграти. Проблема деменції, на фоні якої ми бачимо родину героя, актуальна і для нашого суспільства. Це може статися з кожним, не обов'язково з досить старою людиною. Але про це майже ніхто не говорить, а варто.
Для мене це важлива і цінна вистава, у якій все склалося: класичний сучасний психологічний театр у доброму розумінні цього слова.
– До речі, афіша цієї вистави дещо оманлива для глядача – мої знайомі подумали, що це комедія і пішли у театр, а вийшли зовсім в іншому настрої.
– Так, це маркетинговий прийом. Раніше дуже полюбляв визначати жанр вистави як специфічна комедія. Продаючи будь-який продукт, певною мірою мусиш обманювати глядача, бо ти продаєш не продукт, а той стан, у якому глядач може бути під час вистави.
Український глядач прагне комедій, тому маємо його зацікавити. Але ж у виставі "Батько" вистачає комічних ситуацій, актор Олег Стефан навіть виходить до глядацької зали – комунікує з публікою. Але перш ніж йти на абсолютно будь-яку виставу, глядач мусить прочитати анотацію, а не тільки подивитися афішу.
– За майже два роки пандемії театр брав участь у міжнародних проектах, зокрема й офлайн. Нещодавно у Німеччині ваш театр показав виставу"Офелія". Про що вона?
– Це наш спільний проект з театром Münchner Kammerspiele. "Офелія" – це лише початок майбутньої спільної роботи з колегами з Німеччини. Нещодавно ми зробили наступний крок – тижневе стажування у мюнхенскому театрі для колег нашого театру.
Тамара Трунова: Коли представники Münchner Kammerspiele вперше були у нас в гостях: ми мали тривалі дискусії щодо ролі театру у сучасному світі, порівнювали намічені вектори розвитку, ділилися планами. У розмові ми озвучили намір працювати із п'єсою "Гамлет".
Колеги з німецького театру одразу ж сказали, що у них є акторка, яка дуже зацікавлена темою Офелії. І спитали у нас – чи було б цікаво зробити щось спільне в цьому напрямку.
Ми відгукнулися і почали співпрацю. По суті, "Офелія" – лише частково стосується оригінального тексту Вільяма Шекспіра. Тобто образ Офелії вийнятий з оригінального тексту і розглядається сучасними очима. У виставі звучать не лише тексти Шекспіра.
До того ж у ній три головні героїні – три Офелії. Акторки Анастасія Пустовіт, Марина Клімова (Україна) та Едіт Салданья (Німеччина) разом з режисером Алеком Нєміро (Німеччина) розробляли образи героїнь.
Кожна з Офелій говорить рідною мовою: Марина та Анастасія – українською, а Едіт – німецькою. Частину текстів дівчата писали самостійно.
 |
| Показ вистави "Офелія" у Münchner Kammerspiele. Фото: JudithBuss |
– Український глядач зможе побачити цю виставу?
Стас Жирков: Так, сподіваємося, що навесні буде показ. Також має відбутися наш спільний проект – "Три доби театру".
Вважаю, що співпраця з одним з найсильніших театрів Німеччини, де розпочинав Бертольдт Брехт, це подарунок долі для нашого театру. Ми бачили, як вони працюють, і без перебільшення можу сказати, що це зовсім інший вимір. Вистави, які бачили там, неможливо уявити на українській сцені.
– Автор ідеї і режисер вистави "Офелія. Вихід з води" Алек Нєміро сказав, що у захваті від співпраці з українською командою. У цьому контексті виникає питання – український театр реально мало знають за межами країни?
– Тамара Трунова: Так, нас дійсно мало знають за межами України. Але і ми мало знаємо один про одного, можливо, лише в межах міст, в яких живемо.
Стас Жирков: Справді, український театр більше оцінюють і цінують за кордоном, ніж в Україні. Але на жаль, систематично з європейськими інституціями чи театрами працюють не так багато українських закладів: наш театр, "Золоті ворота", Львівський театр ім.Лесі Українки і Національний театр Оперети.
Наголошую – саме працюють постійно, а не лише виїжджають на фестивалі.
– А стосовно нещодавного фестивалю COM•MEDIA у Литві, де Ви отримали нагороду як найкращий режисер. Чи свідчить це про подолання комплексу провінційності українського театру?
– Стас Жирков: Театр на лівому березі намагається не бути таким у різних напрямках. І у нас немає проблем з перемогами у середині країни.
З іншого боку, проблема з тим, що наші критики мали б бути осторонь театрального процесу, а реалії інші. Найголовніше завдання експерта – фіксувати, аналізувати процеси і давати свої висновки. А у нас постійна історія з тим що, мовляв, я (критик) не можу написати про той театр негативно, бо там друзі, мене потім не пустять туди.
Ця дружба несе шкоду, позбавляючи можливості нових вимірів.
– А чи є критерії успішності/неуспішності вистави, крім показника каси?
– Каса – це не критерій успішності, а критерій менеджерського кроку. Для мене, крім уваги глядачів, має значення кількість нагород, міжнародні виїзди, цікавість міжнародних експертів, чи викликала резонанс вистава.
Наприклад, "Погані дороги" показували у Німеччині, Польщі, має три нагороди фестивалю-премії "ГРА".
– Театр для сучасного українця – це…?
– Це, на жаль, поки що не так важливо, як хотілося б. Але театр для сучасного українця може стати важливим елементом проведення часу і роздумів. І зараз ми знаходимося десь посередині цієї дороги.
Ірина Голіздра, спеціально для УП. Життя
Вас також може зацікавити:
Театральні експерти визначили 10 найкращих київських вистав 2021 року
Театральний режисер Іван Уривський: Нам потрібен хейт, щоб "спускатися на землю"
Режисер Павло Юров: "Ми й досі продовжуємо жити у Радянському Союзі"
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.